— Я в тому не сумніваюсь, — розсміялася Барбара. — Отже, пані Данусю, о п’ятій. Буду пунктуальна.

Як і належало чекати, «кава» виявилась розкішним обідом. Господар, Чеслав Бишевський, украй затурканий своєю ліпшою половиною чоловічок, майже не озивався. Та й, зрештою, хіба ж було як? Пряничка так цікавили міліцейські пригоди, що вона не дала й слова мовити гості. Зате встигла переповісти Барбарі все своє життя й величезну кількість пліток, що ширились у місті.

Врешті наважився втрутитись Чеслав Бишевський.

— Пані Басю, ви обіцяли розповісти нам про якісь цікаві пригоди...

— Власне, — підхопила завідувачка «Суперсаму», — чекаємо-чекаємо, а пані Бася мовчить. Хіба ж так можна? Запалила нашу цікавість, а тепер мовчить.

Слівінська тактовно змовчала, хоч досі сама господиня не давала нікому рота роззявити, і, задовольняючи прохання господаря, розповіла про два чи три випадки, якими займалась у Ченстохові.

— А той вампір з Катовіць? — допитувалася пані Данута.

У свою чергу Слівінська змушена була згадати, як вона з кільканадцятьма іншими красунями, зібраними з цілого воєводства, прогулювались спорожнілими вулицями міста, де шастав грізний збоченець. Під беретом чи капелюшком кожна мала металевого шолома — шаленець найчастіше атакував свою жертву сильним ударом по потилиці.

— І довго ви так «гуляли»?

— Кілька тижнів. А головне — марно. Злочинця було спіймано зовсім інакше. В ході надзвичайно довгого і копіткого розслідування було виявлено коло осіб, серед яких маскувався «вампір». І затримано його тоді, коли він нишпорив у пошуках нової жертви. При ньому було знайдено і знаряддя вбивства.

— Чи й нашого вампіра впіймаєте так само? Знаєте, тепер я вже спокійна — дуже добре, що, вийшовши заміж за Чеслава, прибрала прізвище Бишевська. А ті люди, прізвища яких починаються на літери «Е» чи «І», зараз, напевно, вмирають зі страху. «Боженцька» і «Бишевська» стоять в абетці поряд. Навіть будинки наші на одній вулиці. Але вбивця вибрав її. Видно, йому так було легше — там маленький приватний будиночок із садочком, а тут — новий тридцятиквартирний дім.

— Ви її добре знали?

— Добре — недобре, але стару лихварку знала.

«Лихварка»! Барбарі було досить одного того слова, щоб багато чого стало на свої місця. Вивчаючи документи справи, вона дуже дивувалася, як це може бути: син Марії Боженцької, Мечислав, молодий інженер, щойно закінчивши навчання, будує собі розкішну віллу вартістю щонайменше сімдесят тисяч злотих. Правда, з’ясувалося, що й сам Мечислав Боженцький, і його дружина не соромилися кельми чи лопати, будуючи віллу. Разом з тим... у гаражі стояв новий «вартбург». Щоправда, в гірничовидобувній промисловості, де працював Мечислав Боженцький, платня була значно вища, ніж деінде, однак не аж така висока, щоб за кілька років збити суму, необхідну для подібного будівництва.

Та й одружився Мечислав не з торговкою овочами чи ще якоюсь багатійкою. Просто взяв собі гарненьку любу дівчину, яка працювала в конторі тієї самої шахти, дочку шахтаря.

Розповіла Данута Пряничок і про доньку та зятя покійної Боженцької — молодих лікарів, які виїхали в Щецінське воєводство. Там їх вважали заможними людьми. Правда, вони не купували вілли, бо лікарям дають пристойні державні квартири. Але ту квартиру вони дуже гарно, просто розкішно вмеблювали. Польського «фіата» купили також не на виплат, а за готівку.

Як відзначили працівники міліції, які провадили обслідування, діти Марії Боженцької не крилися з тим, що мати їм дуже допомагає. Тоді ця, здавалося б, незначна деталь пройшла повз увагу слідчого, однак зараз над нею варто було помізкувати.

— Це була надзвичайно ділова бабуся, — розсміялась пані лейтенант. — Нелегально торгувала горілкою, та ще й займалася лихварством. Видно, добре на тому заробляла.

— Ще й як! — не втримався Чеслав Бишевський.

— Це була справжня п’явка, — додала дружина. — Я сама...

— Такі вже вони, ці лихварі. — Барбара вдала, ніби не звернула уваги на те, що Данута Пряничок раптом урвалася на півслові. — Вміють скористатися з нагоди, коли людина потрапляє в скруту. Приходять до людини ніби щоб допомогти, натомість вимагають солідну винагороду — часом і по п’ять відсотків на місяць.

— Та що ви кажете — п’ять! Вона брала десять і більше — скільки з кого могла злупити.

— І до того ж нічим не ризикувала, бо в заклад вимагала золото, — навмання закинула Слівінська, певна, що влучить у ціль. — Лихварі завше страхуються в такий спосіб.

— Знахабніла була так, що навіть веліла приносити в заклад золоті каблучки! — обурено додала пані Данута.

— Ви працюєте в магазині й усе знаєте, — похвалила її гостя. — Я захоплена вами.

— Така вже природа людська — люди надто балакучі. Самі мені все розповідають, не треба й випитувати. А я лише слухаю.

— А щодо «тітоньки» Боженцької, то її добре знали в цілому місті, — додав чоловік.

— Ви така гарна людина, пані Басю, що вам дещо розповім... Тільки, моя золотенька, нехай це буде між нами. Не хотілося б, аби знову повертались до тієї справи. Ох і набралася ж я тоді сорому!..

— Я вас розумію, пані Данусю. Я ж прийшла до вас не в службових справах. Ми просто сидимо собі за таким чудовим столом і правимо теревені, — розсміялася Барбара.

— Авжеж, — ствердно кивнув головою Бишевський.

— Знаєте, — перейшла на шепотіння завмаг, — два роки тому мала я в магазині недостачу.

— І велику?

— Понад сорок тисяч! Можете собі уявити?

— Жахливо! — пройнялася співчуттям міліціонерка.

— Прийняла до магазину таких собі двох краль. Ніби й порядні дівчата. І батьків їхніх знала. Не знала лише того, що знюхалися з бандою негідників. Поки помітила, ніби щось негаразд, і вивела обох на чисту воду, то було вже запізно. Вони самі та їхні хлопчики винесли в мене з-під носа вин і горілки на оту суму.

— Зрозуміло, там не обійшлося і без закусок, — докинув Чеслав, — я не раз і не двічі застерігав: «Данусю, пильнуй!» Але ж чоловіки ніколи не мають рацію!

— Я ж знала їхніх батьків — такі порядні люди. Скорше могла чекати наглої смерті, аніж такої біди.

— Нині не можна нікому вірити, — завважила гостя.

— Золоті слова, пані Басю.

— І довго працювали ті дівчатка?

— Понад сім місяців. А мені наче повилазило. Вони самі або ж їхні кавалери щодня виносили з магазину по кілька пляшок горілки чи вина. І лише зустрівши їх кілька разів п’яненькими в товаристві цілої банди Адам’яка й Палюха, я прозріла. Коли наступного дня вони виходили з магазину, кажу: «А ну, дівчатка, відкрийте сумки!» Почали плакати: «В чому ви нас, пані, підозрюєте!» Та я настояла на своєму: «Викладай із сумок все на стіл, а якщо ні — покличу міліцію». Одна мала дві пляшки горілки, друга — пляшку «бичачої крові» й півкілограма шинки.

— Добра випивка й добра закуска, — засміялась Барбара. — То ви передали справу в міліцію?

— Ні. Згодом не раз жалкувала, але тоді мені стало соромно за себе. Та й батьків їхніх було шкода. Думала, те, що сталось — випадковість. А як вони мене підвели!

— Коли Дануся довідалась про результат переобліку, я думав, що не витримає, станеться інфаркт.

— Ледь-ледь не стався. Я так переживала, а після народження дитини здоров’я в мене слабеньке...

«Напевно, могла б лантух борошна нести на плечах зо три кілометри», — подумала Слівінська, а вголос додала:

— Щастя, що все добре скінчилося...

— Маєте рацію, пані Басю. Адже було сорок тисяч недостачі! Справа могла скінчитися прокуратурою та судом. Добре, що начальство мене знає й шанує. Шістнадцять років працюю в Забєгові. Спочатку завідувала магазином на ринку, а як збудували «Суперсам», то перевели до нього. Це вже п’ять років. Ніколи ніякої недостачі. Ані злотого. І тоді, коли сталося те лихо, начальник мені каже: «Пані Бишевська, я вірю, що вас підвели ті дівулі, але списати такі гроші не можемо. Мусите якнайшвидше погасити недостачу». Легко сказати, та де ж узяти стільки грошей?