— Боженцька дала? — здогадалася Барбара.

— Я змушена була бігти до тієї лихварки. Можете собі уявити, пані Басю, чого вона зажадала від мене? Десять відсотків місячно, хоча не було й дня, аби не зайшла до магазину. Чи то по горілку, чи по щось інше. Завжди оповідала мені байки, начебто це не вона дала гроші, а якийсь її знайомий у Глівицях, він і бере отакий процент. А вона всього лише посередник — від щирого серця для приятелів. Я вдавала, ніби вірю цьому, й інші боржники вдавали те саме, бо що ж робити?

— Потопаючий хапається за соломинку...

— Я теж змушена була хапатися. Вона дала мені сорок тисяч злотих, а за два місяці взяла ще вісім тисяч: проценти. Тільки на два місяці згодилася позичити, та ще й звеліла принести в заклад золото. Попередила, якщо не сплачу вчасно, то золото пропаде, а вексель вона віднесе судовому виконавцеві.

— Добре, що ви мали якісь коштовності, аби дати в заклад.

— У тім то й справа, що не мала, моя золотенька. Дві наші каблучки та кілька персників (один Чеслав мені подарував ще до шлюбу) було їй замало. Я бігала до рідних і приятелів, попросту жебрала, щоб мені позичили щось на два місяці.

— А як же батьки тих продавщиць?

— Люди — свині. Ще й обурилися, нібито незаслужено кидаю тінь на безневинних діток. Навіть говорити зі мною не захотіли. Я лише тоді зрозуміла, яка була дурна. Мусила б одразу заявити в міліцію і терміново вимагати провести переоблік. А так сама платила за злодійок.

— Отак воно завжди. Прикриття дрібного шахрайства веде до великого злочину.

— Однак світ не без добрих людей. Той дав каблучку, та — якусь брошку з камінчиком, і, нарешті, я одержала від Боженцької ті сорок тисяч. За два місяці повернула їй усе — всі сорок вісім тисяч, зазначених у векселі. Мушу визначити, що до мене добре поставилися. Тільки-но я погасила недостачу, мені надали державну позику. Доклали й з каси взаємодопомоги. Та й чоловікові пішли назустріч. Інакше ми б не вибрались.

— Боженцька повернула вексель і золото?

— Мусила. Та я бачила, що вона не задоволена. Сподівалася, що коли мені доведеться продовжувати термін позички, то витягне з мене ще більше, або ж загарбає коштовності. То була страшна баба. Безжальна. Тряслася за кожним грошем. Ніби їй було мало того, що заробляла на горілці. Та й пенсію мала — хоч і не найвищу, але й непогану.

— Певно, її вбив котрийсь боржник, що втратив надію розрахуватися з лихваркою.

— Яке життя, така й смерть. Жила, мов п’явка, згинула, наче свиня, яку перед різанням оглушили обухом. Хоча це й не по-християнськи, та її мені зовсім не шкода.

— Що вона робила з грішми?

— Все віддавала дітям. Не раз говорила: «Я мучилася замолоду, нехай вони мають те, чого мені бракувало».

— А діти, напевно, соромились матері?

— Ваша правда, пані. Як пішли з дому на навчання, то навіть на канікули не хотіли приїздити. А згодом і зовсім перестали з’являтись у Забєгові. Коли приїхали на похорон, то думали про одне — як би швидше покінчити з тим обрядом. Син Мечислав навіть не приїхав потім оглянути надгробок, хоча до Забєгова власною машиною йому не більше години їзди.

Було вже досить пізно, і хоча гостинні господарі її затримували, Барбара вирішила, що настав крайній час подякувати за гостину. Відомості, які почула від усезнаючої завідувачки «Суперсаму», повертали розслідування у зовсім інший бік. Перед завтрашньою ранковою нарадою Слівінська хотіла спокійно все обдумати.

Але що довше вона думала, то дужче віддалялась од розв’язання таємниці. Гинули люди: одні з них меншою, як, наприклад, Боженцька, інші — більшою мірою, як Делькот чи Адам’як, були не в ладах з карним кодексом. Не один мешканець Забєгова міг їм бажати смерті. Але від зичення до хапання за сокиру чи пістолет — дорога далека. Досліджуючи вчинки лихварки чи залізничного злодія, не можна було зробити жодних висновків про особу їхнього вбивці. Смерть Адам’яка могла бути викликана бажанням помсти. Однак хитрість злочинця, холоднокровність, із якою він убивав людей, скоріше заперечувала, що він мстився за зґвалтування нареченої чи дочки.

Такої ж думки були всі офіцери. Вони уважно вислухали розповідь Слівінської про життя-буття Марії Боженцької. Особливо був неприємно вражений майор Станіслав Зайончковський. Йому здавалося, що хто-хто, але він — начальник тутешньої комендатури — чудово знає, що діється на ввіреній йому території. А тим часом прийшла стороння людина й, не знаючи оточення, протягом кількох тижнів розкрила стільки невідомого.

— Про недостачу в Пряничка я знав, — мовив Зайончковський. — Про це гомоніло ціле місто. Навіть з управління торгівлі звертались до мене, питали, чи не будемо розпочинати справу. У прокуратурі порадились і дійшли висновку, що Дануті Пряничку треба дати останній шанс. Усі ми були переконані, що вона не крала. Шкода тільки, що тим двом дівицям усе тоді зійшло з рук.

— Моя теорія про таємничу «чорну руку», яка переслідує злочинців, — зауважив лейтенант Анджей Стефанський, — підтвердилася ще раз. Першим загинув ґвалтівник, потім — лихварка й злодій. Цікаво, що випливе з минулого Червономєйського?

— Справа дуже складна, — озвався Зигмунт Полєщук. — Багатий чоловік, жив тут віднедавна. Нам відомо лише про його великі гроші, але він їх заробляв чесним шляхом. Знаємо й те, що в оборудки з керівниками державних магазинів, які брали в нього товар, ніколи не заходив.

— Може, в його житті були якісь темні таємниці з тих часів, коли він жив у Франції? — втрутився в розмову підпоручик Жешотко.

— То його вбили б там, а не в Забєгові.

— Убивця міг приїхати по його душу сюди.

— Вбивця — напевно мешканець нашого міста. Людина, яка в цьому оточенні орієнтується ліпше, ніж ми з вами, — висловив припущення майор. — Для нас подвійне життя Делькота чи Боженцької було таємницею. Адам’яка ми вважали за звичайного хулігана. А вбивця про всіх усе знав.

— Три особи стали жертвами злочинів лише тому, щоб завести слідство в оману, — нагадала свою версію Барбара, — нам справді бракує важливого приводу вбивства Делькота й Боженцької. Не все ясно й з Адам’яком. Залишився останній з четвірки — Владислав Червономєйський. Щось мені підказує: розв’язання нашої загадки або принаймні добра половина таємниці — в житті й смерті садівника.

— Як це? — здивувався Жешотко.

— Бо нам не досить знайти відповідь на запитання: НАВІЩО? Потрібно знати ще: ХТО?

— Чи мусимо й далі постійно оберігати тих, що на «Е»? — запитав капітан Полєщук. — Як ти думаєш, Басю?

— Мусимо неодмінно, — відповіла дівчина.

Майор Зайончковський удоволено кивнув головою. Мабуть, уперше ці двоє дійшли такої згоди.

— Навіщо? — спитав підпоручик, відомий тим, що завше запитував. Стефанський колись прозвав його «Пітоном».

— Бо злочинець, — пояснив майор, — добре знає, що відбувається у Забєгові. Знає й про те, що наша товаришка дізналась про найтемніші сторони життя Адам’яка, Боженцької і Делькота. Йому зовсім не важко дійти висновку, що тепер Барбара Слівінська займеться Червономєйським. Людина, яка вбила чотирьох, має крижану кров і сталеві нерви. Але зрештою й вони можуть її підвести. Адже вбивця бачить: небезпека розкриття насувається з кожною хвилиною. Може зважитись на п’яте вбивство. Наприклад, цього разу вирішить замахнутись на цілком невинну людину з бездоганним минулим. Хоча б для того, аби збити слідство й виграти в часі. А надалі переконати як городян, так і міліцію, що він звичайний маніяк.

Барбара захоплено дивилася на начальника. Досі вона явно легковажила з майором, а тут раптом збагнула, який це розумний, досвідчений офіцер. А передусім — людина, спроможна визнати власні прорахунки і виплутатись із помилок.

— Я тієї ж думки, що й ви, громадянине майор, — мовила Барбара. — Страшно за тих людей.

— А я побоююся й за вас. Бо злочинець має дві дороги: або спробує діяти й далі в алфавітному порядку, або усуне того, хто наступає йому на п’яти. А тому ще раз застерігаю вас: будьте обережні.