Сожцань Сіжа нічого не сказала.

— Поглянь униз, — сказав Кітай. Його голос був дивно здавленим.

Вона опустила очі.

Трохи нижче грудини на її шкірі проступив чорний відбиток долоні, схожий на тавро.

Кітай обернувся на Сожцань Сіжу.

— Що ви…

— То не вона, — сказала Жинь.

Це тавро було від Алтаня, то був його спадок.

«От же покидьок».

Кітай уважно стежив за нею.

— І тобі це здається нормальним?

— Ні, — сказала вона.

Вона поклала руку собі на груди так, що її долоня опинилася всередині відбитку Алтаня.

Його рука була значно більшою.

Жинь опустила руку.

— Але це не має значення.

— Жинь…

— Він помер, — сказала вона тремтливим голосом. — Він помер, його не стало, розумієш? Він зник і вже ніколи мене не торкнеться.

— Знаю, — сказав Кітай. — Не торкнеться.

— Приклич полум’я, — різко сказала Сожцань Сіжа. Вона тихо стояла, спостерігаючи за їхньою розмовою, але тепер у її голосі чулася дивна тривога. — Зараз же.

— Зачекайте, — сказав Кітай. — Вона слабка, змучена…

— Їй треба зробити це зараз, — наполягала Сожцань Сіжа. Вона була дивно налякана, від чого стало страшно й Жинь. — Я мушу знати.

— Будьте розсудливою… — почав було Кітай, але Жинь похитала головою.

— Ні. Вона має рацію. Відійди.

Він відпустив її руку і ступив декілька кроків назад.

Жинь заплющила очі, видихнула й дозволила розуму пірнути в екстаз. У місце, де гнів набував сили. І вперше за багато місяців вона дозволила собі надію, що знову зможе відчути полум’я, надію, яка стала для неї недосяжною, як політ.

Тепер їй стало безмежно простіше генерувати гнів. Вона могла в надлишку видобути його з власних спогадів. У її розумі більше не лишилося частин, яких вона не сміла чіпати, які досі кровоточили, наче відкриті рани.

Жинь здолала знайомий шлях через порожнечу, аж доки не побачила Фенікса немовби крізь туман, почула його ніби у відлунні, ніби у спогаді про доторк.

Вона відчула його гнів і потягнулася до нього.

Вогонь не прийшов.

Щось запульсувало.

Спалахи світла майнули їй під повіками.

Печатка нікуди не зникла, випалена в її розумі, досі присутня. Привид Алтаневого сміху відлунював їй у вухах.

Жинь тримала полум’я в долоні лише мить, якраз достатньо для того, щоб воно подражнило її й вислизнуло, а потім і зовсім зникло.

Цього разу болю не було, як і безпосередньої загрози, що її засмокче у видіння і вона збожеволіє у фантазії, але Жинь однаково впала на коліна й закричала.

— Є інший спосіб, — сказала Сожцань Сіжа.

— Та заткніться вже — не стрималася Жинь.

Вона була так близько. Майже повернула собі вогонь, відчула його на смак, але останньої миті він вислизнув з рук. Вона хотіла вивільнити свою злість на що-небудь, але просто не знала, на кого чи на що, і тому від цього тягаря почувалася так, ніби ось-ось вибухне.

— Ви сказали, що виправите це.

— Печатку нейтралізовано, — сказала Сожцань Сіжа. — Вона вже не зашкодить тобі. Але отрута проникла дуже глибоко й досі блокує тобі доступ до світу духів…

— До біса все, що ви там собі думаєте.

— Жинь, не треба, — застеріг Кітай.

Вона проігнорувала друга. Вона знала, що Сожцань Сіжа не винна, але все одно хотіла образити, допекти.

— Ваш народ ні чорта не знає. Не дивно, що Тріада вибила вас, не дивно, що ви програли трьом, курва, підліткам…

У свідомість Жинь пробився пронизливий шум. Вона впала навколішки, але шум продовжував розкочуватися, стаючи все гучнішим і гучнішим, аж доки не викристалізувався у слова, що пробрали її до самих кісток.

«Та як ти смієш докоряти мені?! — Сожцань Сіжа нависала над Жинь, ніби велетка, зростом з цілу гору, натомість усе інше на галявині немовби зіщулилося. — Я Мати кетреїдів. Я правлю землями на півночі від Баґхри, де скорпіони мало не лускають від отрути, а в червоних пісках ховаються піщані хробаки з розчахнутими пащами, ладні заковтнути цілого верблюда. Я приборкала землю, створену для того, щоб люди марніли там, аж доки не вибіляться кістки. Не думай, що можеш кидати мені виклик».

Жинь не могла говорити від болю. На декілька болісних секунд лемент підсилився, а потім нарешті стих. Вона перекотилася на спину й хапала повітря великими важкими ковтками.

Кітай допоміг їй сісти.

— Ось чому ми ввічливі з нашими союзниками.

— Я чекатиму вибачень, — сказала Сожцань Сіжа.

— Вибачте, — пробурмотіла Жинь. — Я просто… Я думала, що повернула його.

Упродовж усієї кампанії вона немов заціпеніла до своєї втрати. І не усвідомлювала, як відчайдушно хотіла повернути собі вогонь, аж доки знову його не торкнулася, лише на мить. І все нахлинуло на неї заразом: захват, полум’я й чиста гуркітлива сила.

— Не думай, що все втрачено, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ніколи не отримаєш доступу до Фенікса самотужки, якщо Дадзі не відкличе Печатку. А вона цього нізащо не зробить.

— Тоді це кінець, — сказала Жинь.

— Ні. Якщо інша душа покличе Фенікса замість тебе. Душа, зв’язана з твоєю, — Сожцань Сіжа багатозначно глянула на Кітая.

Він спантеличено кліпнув.

— Ні, — миттю озвалася Жинь. — Я не… Мені байдуже, що ви можете зробити, ні…

— Дозволь їй договорити, — сказав Кітай.

— Ні, ти не розумієш ризику…

— Ні, він усе розуміє, — сказала Сожцань Сіжа.

— Але ж він нічого не знає про богів! — скрикнула Жинь.

— Зараз не знає. Щойно ви станете близнюками, він усе знатиме.

— Близнюками? — повторив Кітай.

— Ти розумієш, у чому суть зв’язку між Чаґханем і Царою? — запитала Сожцань Сіжа.

Кітай похитав головою.

— Вони пов’язані на духовному рівні, — рішуче сказала Жинь. — Поріж його — і вона відчує біль. Убий його — і вона помре.

На обличчі Кітая промайнув жах. Він спробував приховати його, але Жинь помітила.

— Якірні узи зв’язують ваші душі в психодуховній площині, — сказала Сожцань Сіжа. — Ти ще можеш прикликати Фенікса, якщо робитимеш це через хлопця. Він стане твоїм трубопроводом. Божественна сила тектиме крізь нього до тебе.

— Я стану шаманом? — запитав Кітай.

— Ні. Лише позичиш шаману свій розум. Вона прикликатиме бога через тебе. — Сожцань Сіжа схилила голову, уважно розглядаючи їх обох. — Ви ж гарні друзі, правда?

— Так, — сказав Кітай.

— Добре. Якщо дві душі вже знайомі, якір виходить найкращим. Так виникає сильніший зв’язок. Стабільніший. Зможеш витримати трохи болю?

— Так, — знову сказав Кітай.

— Тоді ми якнайшвидше мусимо провести зв’язувальний ритуал.

— Категорично ні, — сказала Жинь.

— Я зроблю це, — рішуче сказав Кітай. — Просто поясніть як.

— Ні, я не дозволю тобі…

— Я не прошу твого дозволу, Жинь. У нас немає іншого вибору.

— Але ти можеш померти!

Він хрипко засміявся:

— Ми солдати. Ми завжди можемо померти.

Не вірячи власним вухам, Жинь витріщилася на нього. Як він міг говорити так спокійно? Невже він не розумів небезпеки?

Кітай вижив у Сінеґарді. У Ґолінь Ніїс. У Бояні. За своє життя він пережив уже достатньо болю. Вона не наражатиме його ще й на це. Вона ніколи собі не пробачить.

— Ти й гадки не маєш, як воно, — сказала вона. — Ти ніколи не розмовляв з богами, ти…

Він похитав головою:

— Ні, не треба так говорити. Не думай, що я надто дурний чи надто слабкий, щоб…

— Я не думаю, що ти слабкий.

— Тоді чому…

— Бо ти анічогісінько не знаєш про цей світ і ніколи не ді­знаєшся.

Їй було байдуже, як Фенікс мучив її, але Кітай… Кітай чистий. Він найкраща людина, яку вона коли-небудь знала. Кітай не мав довідатися, як воно — відчувати поклик мстивого бога. Кітай був останнім у цьому світі, хто ще лишився у своїй суті добрим та хорошим, і вона ладна була краще вмерти, аніж зруйнувати це.

— Ти й гадки не маєш, які це відчуття. Боги зламають тебе.

— Ти хочеш повернути собі вогонь? — запитав Кітай.