Сожцань Сіжа глузливо всміхнулася.

— Ми й самі можемо вбити Зміївну.

— Ні, не можете. Якби могли, вона б уже була мертва. Ви її боїтеся. — Жинь шалено міркувала, поки говорила, прокручуючи в думках аргументи, вигадуючи їх на ходу. — За двадцять років ви навіть не ризикнули вийти на південь, не спробували відбити свої землі. Чому? Бо знаєте, що Зміївна вас знищить. Ви вже програвали їй. Ви не посмієте зіткнутися з нею знову.

Сожцань Сіжа примружилася, але нічого не сказала. Жинь відчула відчайдушну ниточку надії. Якщо її слова розізлили кетреїдів, то це означало, що вона торкнулася правди. Це означало, що вона ще мала шанс їх переконати.

— Але ви бачили, що я можу, — продовжила вона. — Ви знаєте, що я можу битися з нею, бо знаєте, на що здатні спірлійці. Я вже стикалася з Імператрицею. Звільніть мене — і я битимуся замість вас у цій битві.

Сожцань Сіжа запитала про щось у Чаґханя своєю мовою. Вони якусь мить говорили. Слова Чаґханя звучали з сумнівом і запереченням, слова Сожцань Сіжі — різко і гнівно. Його і її очі метнулися на мить до Кітая, який ніяково засовався, спантеличений.

— Вона це зробить, — нарешті сказав Чаґхань нікарською. — Вона не матиме вибору.

— Що я зроблю? — запитала Жинь.

Вони проігнорували її і продовжили сперечатися.

— Це не варте ризику, — перебив Бектер. — Мамо, ви це знаєте. Спірлійці божеволіють швидше за інших.

Чаґхань похитав головою.

— Не ця. Вона стабільна.

— Не буває стабільних спірліців, — сказав Бектер.

— Вона це здолала, — наполягав Чаґхань. — Вона не вживає опіуму. Місяцями не торкалася до нього.

— Доросла спірлійка, яка не курить? — Сожцань Сіжа закинула голову. — Це вперше.

— Це нічого не змінює, — сказав Бектер. — Фенікс забере її. Завжди забирає. Краще вбити її зараз…

Чаґхань перебив його, звертаючись безпосередньо до тітки.

— Я бачив її в найгіршому стані. Якби Фенікс міг, то вже б її забрав.

— Він бреше, — глузливо промовив Бектер. — Погляньте на нього, він жалюгідний, він захищає їх навіть зараз…

— Годі, — сказала Сожцань Сіжа. — Я побачу правду на власні очі.

І знову вона обхопила обличчя Жинь.

— Поглянь на мене.

Цього разу її очі стали інакшими. Стали темними й порожніми проваллями, вікнами в безодню, якої Жинь не хотіла бачити. Жинь мимоволі заскиглила, але Сожцань Сіжа дужче стиснула пальці під її щелепами.

— Дивись.

Жинь відчула, як падає в темряву. Сожцань Сіжа не проштовхувала видіння в її свідомість, вона спонукала Жинь витягнути свої.

Спогади майоріли перед нею —уривчасті й розрізнені фрагменти видінь, які вона так наполегливо намагалася поховати. Вона створює полум’яне море, вона падає в чорні води, вона навколішки біля ніг Алтаня, кров заливає її рота.

Над нею нависла Печатка.

І вона виросла. Тепер Печатка була втричі більшою, ніж Жинь бачила її востаннє, та ще й розширилася, скидаючись на гіпнотичну низку кольорів, вона мінилася й пульсувала, ніби серцебиття, висловлена знаком, якого Жинь досі не впізнавала.

Жинь відчувала присутність Дадзі всередині Печатки, щось хворобливе, залежне, спокусливе. Шепіт чувся звідусіль, немовби Дадзі бурмотіла їй на вухо, обіцяючи прекрасні речі.

«Я заберу тебе від цього. Я дам тобі все, чого ти будь-коли бажала. Я поверну його тобі.

Просто здайся».

— Що це? — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь не змогла відповісти.

Сожцань Сіжа відпустила її обличчя.

Жинь упала навколішки, впершись руками в землю. Сонце кружляло над нею.

Вона не одразу збагнула, що Сожцань Сіжа сміється.

— Вона боїться тебе, — прошепотіла Сожцань Сіжа. — Су Да­дзі боїться тебе.

— Я не розумію, — сказала Жинь.

— Це все змінює.

Сожцань Сіжа гаркнула наказ. Вершники, які стояли до Жинь найближче, підняли її й поставили на ноги.

— Що ви робите? — Жинь намагалася вирватися. — Ви не можете мене вбити, я вам ще потрібна…

— О дитино. Ми не збираємося тебе вбивати. — Сожцань Сіжа потягнулася і провела зігнутими пальцями Жинь по щоці. — Ми тебе виправимо.

Кетреїди міцно прив’язали Жинь до дерева, хоча цього разу поводилися з нею значно обережніше. Зв’язані зап’ястки поклали їй на коліна, а не болісно заламали за спину, а ноги лишили вільними, щойно зауважили сильно травмовану литку.

З розтягненням Жинь однаково не могла далеко утекти. Від утоми їй поколювало кінцівки, у голові паморочилося, а перед очима все пливло. Вона прихилилася до дерева й заплющила очі. Не могла пригадати, коли востаннє щось їла.

— Що вони роблять? — запитав Кітай.

Жинь через силу зосередила погляд на галявині. Кетреїди розставляли дерев’яні стовпи, будуючи ґратчасту споруду, схожу на купол, достатньо велику, щоб умістити двох людей. Завершивши, вони зусібіч обгорнули каркас товстими ковдрами.

Кетреїди також докинули дров до їхнього слабенького вогнища. Тепер воно розгорілося до справжньої ватри, а язики полум’я сягали вище зросту Сожцань Сіжі. Двоє вершників принесли з берега купу каменів завбільшки щонайменше з голову Жинь і один за одним поклали у вогонь.

— Вони готують парилку, — пояснив Чаґхань. — Для цього й потрібне те каміння. Ти зайдеш у юрту разом із Сожцань Сіжею. Усередину один за одним кластимуть розпечені камені й ще гарячими поливатимуть водою. Від цього юрта наповниться парою, а температура зросте до тієї межі, на якій ти ще зможеш вижити.

— Вони паритимуть мене, наче рибу, — сказала Жинь.

— Це небезпечно. Але це єдиний спосіб витягти з тіла щось таке, як Печатка. Дадзі лишила в тобі таку собі отруту. З часом вона загноїться у твоїй підсвідомості й зруйнує розум.

Жинь стривожено кліпнула.

— Ти мусив попередити мене!

— Я не знав, чи варто лякати тебе, якщо однаково не міг нічим зарадити.

— Ти не збирався говорити мені, що я збожеволію?

— Зрештою ти й сама помітила б.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона.

— Заспокойся. Піт витягне з твого розуму отруту. — Чаґхань замовк. — Ну, так ти матимеш найкращий шанс, ніж із будь-чим іншим. Але цей спосіб спрацьовує не завжди.

— Оптимістично, — сказав Кітай.

Чаґхань знизав плечима.

— Якщо не вийде, Сожцань Сіжа покладе край твоїм стражданням.

— Як мило з її боку, — пробурмотіла Жинь.

— Вона зробить усе швидко, — запевнила її Цара. — Швидкий розріз артерій, такий чистий, що ти заледве й відчуєш. Вона вже робила це раніше.

— Іти зможеш? — запитала Сожцань Сіжа.

Жинь різко прокинулася. Вона не пам’ятала, як відключилася. Вона ще була зморена, і судячи з відчуттів, її тіло немовби наповнили камінням.

Жинь прокліпалася й роззирнулася. Вона лежала на землі, скрутившись. На щастя, хтось розв’язав їй руки. Вона сіла й потягнулася, щоб розім’яти спину.

— Іти зможеш? — повторила Сожцань Сіжа.

Жинь зігнула литку. Ногу пронизав біль.

— Сумніваюся.

Сожцань Сіжа підвищила голос.

— Бектере, підніми її.

Бектер з огидою глянув на Жинь.

— Я також тебе ненавиджу, — сказала вона йому.

Жинь була впевнена, що він огризнеться. Але, мабуть, наказ Сожцань Сіжі був для нього законом, бо Бектер просто присів, підняв її на руки й поніс до юрти. Проте навіть не намагався бути обережним. Жинь незручно зігнулася в нього на руках, а потім ще й ударилася травмованою литкою об вхід до юрти, коли він клав її всередину.

Їй зовсім не кортіло потішити Бектера, тож вона придушила болісний зойк. Не промовивши ані слова, він просто запнув за нею відкидне полотно.

У юрті було темно, хоч око вистроми. Кетреїди накрили ґратчасті стінки стількома шарами ковдр, що всередину не пробивався жоден промінчик світла.

Повітря в юрті було холодне, тихе і спокійне, немовби в череві печери. Якби Жинь не знала, де вона, то подумала б, що стіни кам’яні. Вона повільно видихнула, прислухаючись до того, як подих наповнив порожній простір.