— Добре, — Неджа підвівся і простягнув їй руку. — Ходи зі мною.

— Але мені подобається тут, — заскиглила вона.

— Тут ти замерзнеш, — сказав він. — Просто ходи.

— Нащо?

— Бо це буде весело, — сказав він, і це прозвучало як непогана причина зробити що завгодно.

Якимось чином вони врешті опинилися в гавані. Дорогою Жинь хилило до Неджі. Вона тверезіла не так швидко, як сподівалася. На кожному кроці земля під ногами зрадницьки кренилася.

— Якщо ти збираєшся мене втопити, то мав би не так очевидно заявляти про свої наміри.

— Чому ти завжди думаєш, що я намагаюся тебе вбити? — запитав Неджа.

— А чому ні?

Вони зупинилися в кінці хвилеріза, доволі далеко від будь-яких рибальських човнів біля пристані. Неджа стрибнув у невеликий сампан і жестом показав їй стрибати за ним.

— Що ти бачиш? — запитав він, почавши гребти.

Вона кліпнула.

— Воду.

— А що підсвічує воду?

— Місячне сяйво.

— Придивися ближче, — сказав він. — То не лише місяць.

Жинь перехопило подих. Її розум повільно розібрався в тому, що вона бачила. Світло йшло не з неба. Воно йшло з самої річки.

Вона перехилилася через борт сампана, щоб роздивитися краще, і побачила крихітні іскорки на молочному тлі. Тепер річка не просто відбивала зорі, а й додавала власне фосфоресцентне сяйво — спалахи світла, що проривалися крізь найменші коливання хвиль, сяйливі потоки, що стікали з кожного брижа на воді. Море було охоплене вогнем.

Неджа потягнув її назад за зап’ясток.

— Обережно.

Жинь не могла відвести очей від води.

— Що це?

— Риба, молюски і краби, — сказав він. — Коли вони опиняються в тіні, то виробляють власне світло, як підводне полум’я.

— Це красиво, — прошепотіла вона.

Жинь замислилася, чи поцілує він її зараз. Вона небагато знала про цілунки, але якщо судити з давніх розповідей, то тепер для цього був слушний час. Герой завжди вів свою дівчину в якесь прекрасне місце й зізнавався в коханні під зірками.

Їй теж хотілося, щоб Неджа її поцілував. Було би приємно перед утечею розділити з ним цей останній спогад. Але він лише замислено дивився на неї, його розум зосередився на чомусь, про що вона не здогадувалася.

— Можна дещо запитати? — промовив він після паузи.

— Що завгодно, — сказала вона.

— Чому ти так ненавиділа мене в академії?

Жинь засміялася, здивована таким запитанням.

— А хіба не очевидно?

У неї було так багато відповідей, що запитання здалося їй абсурдним. Бо він був нестерпним. Бо він був багатим, особливим і популярним, а вона ні. Бо він був спадкоємцем провінції Дракона, а вона — сиротою війни й мешканкою півдня зі шкірою кольору бруду.

— Ні, — сказав Неджа. — Я маю на увазі… Я розумію, що поводився з тобою не дуже люб’язно.

— Це ще м’яко сказано.

— Знаю. І вибач за це. Але, Жинь, ми так сильно ненавиділи одне одного цілих три роки. Це не нормально. Це повертає нас до сутичок на першому курсі. То все було лише тому, що я посміявся з тебе?

— Ні, це тому, що ти мене лякав.

— Я тебе лякав?

— Я думала, що через тебе мені доведеться піти, — сказала вона. — А мені просто нікуди було повертатися. Якби мене вигнали з Сінеґарда, лишалося б хіба вмерти. Тому я боялася тебе, ненавиділа, і насправді це відчуття ніколи не зникало.

— Я й не усвідомлював цього, — тихо промовив він.

— Маячня, — сказала вона. — Не вдавай, ніби ти не знав.

— Присягаюся, мені й на думку не спадало.

— Справді? Бо мусило спасти. Ми не були рівними, і ти це знав, ось чому тобі все так просто миналося — ти знав, що я ніколи не зможу відплатити тобі сповна. Ти був багатий, а я бідна, і ти це використовував. — Жинь здивувало, як швидко виривалися ці слова, як легко вона згадувала давню образу. Вона думала, що вже давно притлумила її в собі. Мабуть, ні. — Бляха, а знаєш, якщо тобі справді ніколи й на думку не спадало, що ставки в нас дуже різні, то це дуже сумно.

— Справедливо, — сказав Неджа. — Можна поставити ще одне запитання?

— Ні. Спершу я поставлю своє.

У яку б гру вони не грали, у неї раптом з’явилися правила, вони обоє раптом стали відкриті до обговорення. А правила, вирішила Жинь, означали взаємність. Вона вичікувально дивилася на нього.

— Гаразд, — знизав плечима Неджа. — Що таке?

Жинь зраділа, що мала мужність, підкріплену алкоголем, щоб сказати наступне.

— Ти колись повертався до гроту?

Неджа напружився.

— Що?

— Боги нематеріальні, — сказала вона. — Цього мене навчив Чаґхань. Щоб впливати на наш світ, їм потрібна смертна посудина. Чим би не був той дракон…

— Та істота — чудовисько, — категорично сказав Неджа.

— Може, й так. Але її можна здолати, — сказала Жинь.

Можливо, вона досі була під враженнями від перемоги над Фейленем, але це здавалося їй таким очевидним рішенням, якщо Неджа справді хотів звільнитися.

— Можливо, колись то була людина, — продовжила вона. — Не знаю, як вона стала такою. Можливо, тепер вона могутня, як бог, але я вже ховала богів. І поховаю знову.

— Ти не здолаєш тієї почвари, — сказав Неджа. — Ти й гадки не маєш, проти чого виступаєш.

— Гадаю, що трохи таки маю.

— Не про це, — його голос став жорсткішим. — Ти більше ніколи не питатимеш у мене такого.

— Гаразд.

Вона відхилилася назад і провела пальцями по сяйливій воді. Змусила полум’я виблискувати на руках, милуючись тим, які вишукані візерунки відбиваються в блакитно-зеленій гладі. Полум’я й вода здавалися такими гарними разом. Прикро, що за законами природи вони знищували одне одного.

— А тепер я можу поставити ще одне запитання? — промовив Неджа.

— Уперед.

— Що ти мала на увазі, коли говорила, що нам треба підняти армію шаманів?

Жинь відсахнулася.

— Коли це я таке говорила?

— На Новий рік. Ще під час кампанії, коли ми сиділи в снігу.

Жинь засміялася, вражена, що він це запам’ятав. Їй здавалося, що північна кампанія була цілу вічність тому.

— А чому ні? Це було б чудово. Ми ніколи не програвали б у боях.

— А ти розумієш, що саме цього призахідники й бояться?

— І неспроста, — сказала вона. — Така армія надерла б їм зад, хіба ні?

Неджа нахилився до неї.

— А ти знала, що Тарквет хоче домогтися повної заборони шаманічної діяльності?

Жинь спохмурніла.

— І що це означає?

— Це означає, що ти пообіцяєш ніколи не застосовувати своїх сил, а якщо застосуєш, то тебе покарають. Ми звітуватимемо про кожного живого шамана в Імперії. І знищимо всі письмові джерела знань про шаманізм, щоб їх не можна було передати.

— Дуже смішно, — сказала вона.

— Я не жартую. Нам доведеться співпрацювати. Якщо ти ніколи не прикликатимеш вогню, будеш у безпеці.

— А це вже навряд, — сказала вона. — Я тільки-но повернула собі вогонь. І не збираюся відмовлятися від нього.

— А якщо тебе спробують змусити?

Вона випустила полум’я, дозволивши йому танцювати по своїх плечах.

— Тоді, бляха, нехай їм щастить.

Неджа підвівся й перейшов по сампану, щоб сісти поруч із Жинь. Ледь торкнувся її спини.

Від його доторку Жинь здригнулася.

— Що ти робиш?

— Де твоя рана? — запитав він і натиснув пальцями на шрам у неї на боці. — Тут?

— Боляче.

— Добре, — сказав він. Неджа ворухнув рукою в неї за спиною. Вона подумала, що він притягне її до себе, але потім відчула тиск в одній точці. Жинь спантеличено кліпнула. Вона не розуміла, що її вдарили ножем, аж доки Неджа не прибрав руку й вона не побачила на його пальцях кров.

Жинь завалилася на бік. Неджа підтягнув її собі на руки.

Його обличчя то з’являлося, то зникало в неї перед очима. Вона спробувала заговорити, але вуста були важкі, неповороткі. Вона змогла лише витиснути повітря в незв’язному шепоті.

— Ти… але ти…

— Не намагайся говорити, — пробурмотів Неджа й, мазнувши її губами по лобі, загнав ножа глибше у спину.

Ранішнє сонце різонуло по очах Жинь, наче ніж. Вона застогнала й перевернулася на бік. Коротку блаженну мить вона не могла пригадати, як тут опинилася. А потім повільно й болісно з’явилося усвідомлення: її розум повертався до спалахів образів, урив­ків розмов. Обличчя Неджі. Кислий післясмак соргового вина. Ніж. Поцілунок.