Жинь вирвалася на поверхню. Вона повзла вгору на берег. Упала. Груди важко здіймалися, коли вона вдихала свіже повітря. Через кілька секунд із води виринув Суні, поклавши на узбережжя Вейсжу, а вже потім виліз сам.

— Що сталося? — до них підбіг Неджа, а за ним і Ежидень з охоронцями.

Погляд Неджі впав на батька.

— Він…

— Виживе, — сказала Жинь. — Якщо ми діятимемо швидко.

Неджа повернувся до двох солдатів, які стояли найближче:

— Віднесіть мого батька на корабель.

Вони взяли Вейсжу й кинулися до «Нещадного». Неджа потягнув Жинь, допомагаючи їй устати.

— Що там…

— Немає часу. — Вона виплюнула річкову воду. — Нехай команда піднімає якір. Треба відпливати.

Неджа перекинув її руку собі через плече й допоміг піднятися на корабель.

— Нічого не вийшло?

— Вийшло все. — Жинь спіткнулася, намагаючись не відставати від Неджі. — Ви хотіли війни. От ми війну й розв’язали.

«Нещадний» уже почав зніматися з якоря. Команда на обох кінцях корабля перерубувала мотузки, що тримали його біля пристані, кидаючи їх пливти в течії. Неджа і Жинь стрибнули в одну зі шлюпок, що гойдалися поруч. Поволі човен почав підніматися.

Нагорі матроси опустили вітрила «Нещадного» й повернули їх до вітру. Знизу долинув гучний шум: гребне колесо почало ритмічно бити по воді. Вони м’яко рушили від столиці.

Команда «Нещадного» працювала в похмурій тиші. Ширилися чутки, що Вейсжу серйозно поранили. Але з лазарету не надходило жодних новин, а запитати ніхто не насмілювався.

Капітан Ежидень віддав лише один наказ: якомога швидше відвести «Нещадний» подалі від Лусаня. Усіх солдатів, які не відпрацьовували зміну на гребному колесі, відправили на верхню палубу зводити катапульти й луки та бути готовими стріляти за першого сигналу тривоги.

Жинь міряла кроками корму. У неї не було ані арбалета, ані підзорної труби. У такому стані вона була радше перешкодою, аніж перевагою в обороні судна, бо ж надто тремтіла, щоб міцно тримати зброю, і надто хвилювалася, щоб сприймати швидкі накази. Але вона відмовлялася чекати внизу. Вона мусила знати, що відбувається.

Жинь постійно опускала очі на своє тіло, щоб перевірити, чи воно досі є, чи досі працює. Вона ніяк не могла повірити, що вийшла із сутички з Імператрицею неушкодженою. Корабельний лікар побіжно оглянув, чи немає переломів, але нічого не знайшов.

Якщо не брати до уваги синців, Жинь не відчувала гострого болю. Та все ж вона була переконана, що з нею щось дуже негаразд: глибоко всередині наче якась отрута огортала її кістки.

Чаґхань також страшенно тремтів. Він мовчав і не реагував на питання, доки вони не вибралися з затоки. Потім він упав на Цару й перекотився на підлогу, підтягнув коліна до грудей у жалюгідній позі. Сестра схилилася над ним, шепочучи на вухо слова, зрозумілі лише Чаґханю.

Стурбована команда виділила їм широке спальне місце. Жинь намагалася не звертати на них уваги, аж доки не почула з палуби схлипування. Спершу їй здалося, що Чаґхань плаче, але ні, він просто намагався дихати. Його вразливе тіло трусилося від різких вдихів.

Жинь стала навколішки біля близнюків. Вона не знала, чи можна їй спробувати торкнутися Чаґханя.

— З тобою все гаразд?

— Я в нормі.

— Ти впевнений?

Чаґхань підняв голову і зробив глибокий тремтливий вдих. У нього почервоніли очі.

— Вона була… Я ніколи… ніколи й подумати не міг, що хтось буде таким…

— Яким?

Він похитав головою.

Цара відповіла замість нього:

— Стабільним, — вона прошепотіла це слово, немовби це щось страхітливе. — Вона не повинна бути такою ста­більною.

— Хто «вона»? — запитала Жинь. — Яка це богиня?

— Вона — давня сила, — сказав Чаґхань. — Те, що живе довше за сам світ. Я думав, вона ослабла тепер, коли двох інших не стало, але вона… Якщо це Зміївна в найслабшому стані… — він ударив долонею по палубі, — ми дурні, що наважилися спробувати.

— Вона аж ніяк не невразлива, — заперечила Жинь. — Ти переміг її.

— Ні, заскочив зненацька. І то лише на мить. Сумніваюся, що таке можна перемогти. Нам пощастило.

— Ще трохи — і вона заволоділа б вашим розумом, — сказала Цара. — Ви навічно зосталися б у пастці ілюзій.

Вона зблідла не менше за брата. Жинь замислилася, як багато Цара бачила. Цари там навіть не було, але Жинь знала, що близнюків пов’язують узи якоїсь химерної магії Внутрішніх держав. Коли ранили Чаґханя, боліло в Цари. Якщо Дадзі уразила Чаґханя, то Цара мала б відчути це на «Нещадному»: фізичне тремтіння, яке загрожує отруїти душу.

— Знайдемо інший спосіб, — сказала Жинь. — Вона досі в смертному тілі, вона досі…

— Вона затисне твою душу в кулак і перетворить на слиняву ідіотку, — сказав Чаґхань. — Я не намагаюся відмовити тебе. І знаю, що ти битимешся до кінця. Але я сподіваюся, що ти зрозумієш: у цих намаганнях втратиш здоровий глузд.

«То й нехай». Жинь обхопила коліна руками.

— Ти бачив? Там, коли вона мені показала?

Чаґхань жалісливо глянув на неї:

— Я нічого не міг удіяти.

Цара відвернулася. Певно, вона також бачила.

Чомусь тієї миті Жинь почувалася так, немовби найважливіше у світі для неї — порозумітися з близнюками. Вона почувалася винною, брудною, ніби її спіймали на жахливій брехні.

— Усе було не так. З ним. З Алтанем, маю на увазі…

— Знаю, — сказав Чаґхань.

Жинь витерла очі.

— Усе ніколи не було так. Я про те, що… Я думала, що хотіла… Але він ніколи…

— Ми знаємо, — сказала Цара. — Повір, ми знаємо.

Жинь отетеріла, коли Чаґхань потягнувся й поклав їй руку на плече. Вона б заплакала, але відчувала, що рана всередині ще надто свіжа, немовби в ній викарбували порожнечу.

Чаґханева рука лежала на її спині під дивним кутом, його кістлявий лікоть боляче врізався в спину. Через якийсь час вона ворухнула правим плечем, і він прибрав руку.

Неджа піднявся на палубу лише через декілька годин.

Жинь шукала на його обличчі підказок. Він виснажений, але не згорьований, втомлений, але не зляканий, а це означає…

Вона рвучко скочила на ноги.

— Як батько?

— Гадаю, одужає, — Неджа потер скроні. — Лікар Сьєн вигнав мене. Сказав дати батькові трохи простору.

— Він при тямі?

— Поки що спить. Трохи марить, але лікар Сьєн сказав, що це гарний знак. Ну, те, що він говорить.

Жинь повільно видихнула:

— Я рада.

Він сів і стиха полегшено зітхнув, розтираючи ноги. Мабуть, простояв кілька годин біля батькового ліжка.

— Спостерігаєш за чимось? — запитав він.

— Та нема за чим, — Жинь глянула на берегову лінію Лусаня на віддалі. Тепер можна було роздивитися лише найвищі пагоди палацу. — Оце мене й непокоїть. Нас ніхто не переслідує.

Жинь не розуміла, чому річка така спокійна, така мовчазна. Чому повітря не розсікали стріли? Чому їх не переслідували імперські найманці? Можливо, Міліція залягла в засідці біля воріт на кордоні провінції? Можливо, вони пливуть просто в пастку.

Але ворота були розчинені, і в темряві їх не переслідували кораблі.

— А кого б вони послали? — запитав Неджа. — В Осінньому палаці немає флоту.

— І в жодної з провінцій також?

— О. — Неджа всміхнувся. Чому він усміхається? — Ти не розумієш. Ми не повертатимемося тим же шляхом. Цього разу вийдемо в море. Кораблі Цоліня патрулюють узбережжя Наріїнського моря.

— І Цолінь не втручатиметься?

— Ні. Батько змусив його обрати. Імперію він не обере.

Жинь не розуміла логіки.

— Тому що…

— Тому що тепер почнеться війна, подобається це Цоліню чи ні. А він не поставить проти Вейсжі. Тож пропустить нас неушкодженими і, не сумніваюся, вже за місяць буде за нашим нарадчим столом.

Жинь була вражена впевненістю, з якою дім Їнь маніпулює людьми.

— Мене здивувало б, якби він не мав планів на такий випадок.

— А ти питав про це в нього?

Неджа пхикнув.