— Ти не знаєш, про що говориш, заткнися…

— Хіба що тобі просто страшно, але це не виправдання, бо люди помирають, а ти сидиш тут і потураєш жалості до себе!

— Я сказав — заткнися!

Він ударив по корпусу вітрильника за кілька сантиметрів над її головою. Вона навіть не здригнулася. Жинь повільно повернула голову, намагаючись удати, що серце не калатає.

— Промазав, — спокійно сказала вона.

Неджа прибрав руку. Кров цівками стікала з чотирьох багряних цяток.

Вона мала би злякатися, але коли глянула на його обличчя, то не побачила навіть натяку на гнів. Лише страх.

А до страху вона не мала поваги.

— Я не хочу тобі нашкодити, — сказав він.

— О, повір, — її вуста вигнулися. — Ти й не зможеш.

— А відгадай-но загадку, — сказав Кітай. — Навколо кораблів здіймається вода, від удару лишаються діри як від гарматних ядер, однак ми не бачимо бодай натяку на вибухи над водою. Як Міліція це провернула?

— Мабуть, це ти мені скажи, — промовила Жинь.

— Та годі, Жинь, просто підіграй.

Вона перебирала фрагменти шрапнелі, викладені на робочому столі.

— Можливо, у днище поцілили лучники. Може, вони закріпили ракети на кінці стріл.

— Але нащо їм це робити? Палуби значно уразливіші, ніж корпус. І підпалені стріли ми напевно помітили б у повітрі, а без підпалу вибух неможливий.

— Може, вони знайшли спосіб сховати вогники, — сказала Жинь.

— Може, й так, — відповів Кітай. — Але чому ж тоді спрацювала ланцюгова реакція? Нащо починати з вітрильників замість того, щоб уцілити просто в «Зимородок» чи баштові кораблі?

— Не знаю. Тактика залякування?

— Це безглуздо, — заперечив Кітай. — Даю підказку. Вибухівка від початку була під водою. Ось чому ми її не помітили. Вона й справді була під водою.

Жинь зітхнула.

— І як їм це вдалося, Кітаю? Чому ти просто не скажеш мені відповідь?

— Кишки, — радісно промовив він. Кітай витягнув з-під столу доволі огидну на вигляд прозору трубку, всередині якої виднівся тонкий натягнутий запал. — Вони повністю водонепроникні. Думаю, Міліція використовує коров’ячі кишки, бо вони довші, але підійде будь-яка тварина, бо ж кишка має лише зберегти запал достатньо сухим, щоб він загорівся. А потім вони швиденько запечатали ці нутрощі, щоб дріт повільного горіння підпалив запал під час удару. Круто, еге ж?

— Схоже на виверт зі свинячими шлунками.

— Щось таке. Але ці були створені для того, щоби згодом підірватися. Залежно від часу горіння дроту, ці міни мог­ли протриматися сухими декілька днів, за умови, що їх запечатали як слід.

— Неймовірно.

Жинь пильно дивилася на кишки, обмірковуючи складність цієї ідеї. Міни підступливі. Поки Міліція вважає, що Респуб­ліканський флот пересуватиметься заданим маршрутом, вона може перемагати в боях, навіть за відсутності своїх військ на місці.

Коли Міліція встигла розробити цю технологію?

І якщо в них були такі можливості, то чи безпечно взагалі пересуватися річковими маршрутами?

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати без попередження ввійшов Дзіньджа з сувоєм у руці. Неджа йшов за ним, досі накульгуючи та спираючись на палицю. Він намагався не дивитися у вічі Жинь.

— Добридень, пане. — Кітай радісно помахав йому коров’ячою кишкою. — Я знайшов вирішення вашої проблеми.

Дзіньджа розізлився:

— І в чому річ?

— Водні міни. Ось як вони підірвали флот. — Кітай підняв кишку, щоб Дзіньджа міг її роздивитися.

Дзіньджа скривився.

— Я довіряю твоєму слову. Ти з’ясував, як їх деактивувати?

— Так, це доволі просто зробити, якщо ми пошкодимо водонепроникність. Найважче тут відшукати самі міни. — Кітай потер підборіддя. — Сумніваюся, що у вас на борту є досвідчені водолази.

— З цим я розберуся. — Дзіньджа розгорнув сувій на столі Кітая. То була дуже детальна мапа провінції Щура, на якій він накреслив червоне коло вглибині країни біля озера неподалік. — Мені треба, щоб ти склав детальні плани атаки Бояна. Ось усі розвіддані, які ми маємо.

Кітай нахилився, щоб вивчити мапу.

— Це операція на весняну пору?

— Ні. Ми атакуємо, щойно дістанемося туди.

Кітай двічі кліпнув.

— Не варто навіть і думати про те, щоб узяти Боян із побитим флотом.

— Три чверті флоту цілком справні. Ми втратили переважно вітрильники…

— А військові кораблі?

— Ми встигнемо їх полагодити.

Кітай постукав пальцями по столу.

— Ви маєте людей, щоб керувати тими кораблями?

На обличчі Дзіньджі майнула іскра роздратування.

— Ми перерозподілили загони. Цього вистачить.

— Як скажете. — Кітай пожував кінчик великого пальця, пильно вдивляючись у нотатки Дзіньджі. — Та все ж, лишається невеличка проблемка.

— І яка ж?

— Ну, озеро Боян — цікавий природний феномен…

— Ближче до суті, — сказав Дзіньджа.

Кітай провів пальцем по мапі.

— Зазвичай рівень води в озері опускається влітку й піднімається в холоднішу пору. Це має дати перевагу глибококорпусним кораблям, як наші. Але Боян живлять джерела з гори Тяньшань, а взимку…

— Тяньшань замерзає, — уголос усвідомила Жинь.

— І що з того? — запитав Дзіньджа. — Це ж не означає, що озеро зміліє одразу.

— Ні, але це означає, що рівень води падатиме з кожним днем, — сказав Кітай. — І що мілкішим буде озеро, то меншу мобільність матимуть ваші кораблі, особливо «Морські яструби». Певно, міни заклали, щоб затримати нас.

— То скільки часу ми ще маємо? — наполягав Дзіньджа.

Кітай знизав плечима.

— Я не провидець. Треба побачити озеро.

— Я казав тобі, що воно того не варте, — Неджа заговорив уперше за весь час. — Нам варто повертати на південь, доки ще можемо.

— Навіщо? — наполегливо запитав Дзіньджа. — Щоб ховатися? Принижуватися? Пояснювати батькові, чому ми повернулися додому, підібгавши хвости?

— Ні. Щоб пояснити, які території ми взяли. Скількох людей додали до своїх лав. Ми перегрупуємося й битимемося з позиції сили.

— У нас удосталь сили.

— На тому озері на нас чекає весь Імперський флот!

— То ми відіб’ємо його в них, — гаркнув Дзіньджа. — Ми не повертатимемося додому до батька лише тому, що злякалися бою.

«Насправді це навіть не аргумент», — подумала Жинь. Дзінь­джа з’їхав з глузду й затикав рота кожному, хто суперечив його слову. Неджа, молодший брат, нижчий за званням, нізащо не змусить Дзіньджу передумати.

Дзіньджа так прагнув цієї битви. Жинь чітко бачила це з виразу його обличчя. І розуміла, чому він так цього хотів. Перемога на Бояні могла поставити ефектну крапку в цій війні. Могла стати останнім і переконливим доказом перемоги, якого від них вимагали призахідники. Могла компенсувати недавню низку поразок Дзіньджі.

Вона знала командира, який уже приймав схоже рішення. І якщо щось уціліло в тому полум’ї, то нині його кістки лежали на дні бухти Омонод.

— Хіба війська не важливіші за ваше его? — запитала вона. — Не прирікайте нас на смерть лише тому, що вас принизили.

Дзіньджа навіть не зволив глянути на неї.

— Я дозволяв тобі говорити?

— Вона має рацію, — сказав Неджа.

— Застерігаю тебе, брате.

— Вона каже правду, — сказав Неджа. — Просто ти не слухаєш, бо боїшся, що хтось інший матиме рацію.

Дзіньджа підійшов до Неджі й без вагань ударив його в обличчя.

Ляскіт луною прокотився невеликою кімнатою. Жинь і Кітай уклякли. Голова Неджі сіпнулася вбік, він завмер. Неджа повільно торкнувся пальцями щоки, де над шрамами розквітала червона відмітина. Його груди здіймалися й опускалися, він дихав так важко, що Жинь подумала — він точно вдарить у відповідь. Але він нічого не зробив.

— Можливо, якщо ми вирушимо негайно, то встигнемо вчасно дістатися до Бояна, — буденно промовив Кітай, немовби нічого й не сталося.

— Тоді ми відпливаємо за годину. — Дзіньджа показав пальцем на Кітая. — Ти йдеш до мого кабінету. Адмірал Молкой дасть тобі повний доступ до звітів шпигунів. Я хочу мати плани атаки вже до кінця дня.