— Та все ж, навіть за найкращим сценарієм, Дадзі однаково матиме північні провінції, — сказав Цолінь. — Кінь і Тигр ніколи не підуть на зраду. І в неї є Чан Ень та Дзюнь. Це все, що тобі треба.

— Дзюнь не битиметься там, де не зможе перемогти.

— Але в цій битві перемога може бути й за ним. Чи ти гадаєш, що переможеш усіх легким залякуванням?

— З вашою підтримкою ця війна завершиться за лічені дні, — нетерпляче сказав Вейсжа. — Разом ми контролюватимемо узбережжя. Канали в мене. У вас східний берег. Разом наші флоти…

Цолінь підняв руку.

— Мої люди вже пережили три війни на своєму віку і щоразу з різним правителем. І нарешті їм випав шанс на тривалий мир. А ти хочеш притягти на їхній поріг громадянську війну.

— Громадянська війна прийде, хочете ви це визнавати чи ні. Я лише прискорю неминуче.

— Ти не переживеш неминучого, — сказав Цолінь.

У його словах звучав щирий смуток. Жинь бачила це й у його очах. Він був виснажений.

— Ми втратили стільки людей у Ґолінь Ніїс, Вейсжа, — продовжив Цолінь. — Хлопців. Знаєш, що наші командири змусили робити своїх солдатів перед облогою? Писати листи додому. Сказати, що люблять своїх. Що не повернуться. І наші генерали обрали найсильніших і найшвидших солдатів, щоб ті доправили ці послання, бо знали: будуть вони з ними на стіні чи ні, це нічого не змінить.

Він підвівся.

— Моя відповідь — ні. Ми маємо залікувати шрами від Макових війн. Ти не можеш просити нас знову проливати кров.

Вейсжа потягнувся і схопив Цоліня за зап’ясток, доки той ще не встиг розвернутися й піти.

— То, виходить, ви зберігаєте нейтралітет?

— Вейсжа…

— Чи ви проти мене? Мені чекати на найманців Дадзі?

Цоліню ці слова дошкулили.

— Я нічого не знаю. Нікому не допомагаю. Лишімо все так, добре?

— І ми просто дозволимо йому піти? — запитала Жинь, щойно Цолінь відійшов.

Неприємний сміх Вейсжі її здивував.

— А ти думаєш, він доповість про нас Імператриці?

Жинь подумала, що це очевидно.

— Ясно, що він не з нами.

— Він буде з нами. Він відкриє свій поріг для війни. Небезпека для провінції. Він швидко обере, якщо це означатиме різницю між війною і знищенням, тож я схилю його вибір. Я приведу бій до його провінції. Тоді Цолінь не матиме вибору, і, підозрюю, він про це знає.

Вейсжа крокував усе швидше. Жинь довелося бігти, щоб не відставати.

— Ви розгнівані, — усвідомила вона.

Ні, він лютував. Вона бачила це в крижаному погляді, у напруженості постави. Вона надто багато часу провела в дитинстві, навчаючись визначати, коли хтось у небезпечному настрої.

Вейсжа не відповів.

Жинь зупинилася.

— Інші Воєначальники. Вони відмовилися, так?

Вейсжа відповів не одразу.

— Вони ще не вирішили. Зарано казати напевне.

— А вони вас не зрадять?

— Вони мало знають про мої плани, аби щось зробити. Можуть сказати Дадзі лише те, що я нею незадоволений, а це вона й так знає. Але я сумніваюся, що їм стане духу сказати навіть це. — Вейсжин голос сповнився зверхності. — Вони ніби вівці. Мовчки спостерігають, чекають, щоб побачити, як порушиться рівновага сил, а потім приєднаються до того, хто зможе їх захистити. А доти вони нам не потрібні.

— Але вам потрібен Цолінь, — сказала вона.

— Без Цоліня буде суттєво важче, — визнав він. — Він може схилити рівновагу. Тепер точно бути війні.

Жинь не стрималася й запитала:

— А раптом ми програємо?

Якийсь час Вейсжа мовчки дивився на неї. А потім схилився на коліно перед Жинь, поклав руки їй на плечі і глянув на неї таким поглядом, що їй схотілося відсахнутися.

— Ні, — м’яко сказав він. — У нас є ти.

— Вейсжа…

— Ти станеш тим списом, що заспокоїть цю Імперію, — уперто сказав він. — Переможеш Дадзі. Розпочнеш цю війну, а потім південним Воєначальникам не залишиться вибору.

Від глибини його погляду Жинь стало надзвичайно незатишно.

— А якщо я не зможу?

— Зможеш.

— Але…

— Зможеш, бо я тобі наказав, — він міцніше стиснув її за плечі. — Ти моя найбільша зброя. Не розчаруй мене.

Осінній палац уявлявся Жинь сукупністю масивних абстрактних форм — таким його зображували на мапах. Але реальний Осінній палац виявився бездоганно збереженою святинею краси, образом, що ожив простісінько з-під пензля художника. Усюди виднілися квіти. У садах цвіли сливи та персики, а ставки й потічки були поцятковані лататтям та лотосами. Сам палац був вишукано спроєктованою сукупністю оздоблених церемоніальних воріт, величезних мармурових колон і безладно розміщених павільйонів.

Але попри всю цю красу, над палацом нависав спокій, від якого Жинь стало дуже незатишно. Спека стояла страшна. Дороги немовби щогодини начисто вимітали невидимі слуги, але Жинь усе одно чула дзижчання всюдисущих мух, наче вони вловлювали в повітрі щось гниле, невидиме для інших.

Здавалося, під гарною зовнішністю, під ароматом квітів палац ховав щось смердюче, щось на останній стадії розпаду.

А може, Жинь це собі просто науявляла. Може, насправді палац красивий, а вона просто ненавидить його за те, що він став прихистком боягузів.

Палац перетворився на сховок. Жинь злилася, що всі мешканці Осіннього палацу жили, мов нічого й не було, поки в Ґолінь Ніїс тліли гори трупів.

Ежидень ледь штовхнув її в спину списом:

— Очі додолу.

Жинь квапливо підкорилася. Вона мала вдавати полонену Вейсжі: руки сковані за спиною, рот заткнутий залізним кляпом, який міцно затиснув нижню щелепу. Жинь заледве могла вимовити бодай слово, не шепочучи.

Їй не доводилося вдавати налякану. Вона справді боялась. У крові циркулювало тридцять грамів опіуму, але це зовсім не заспокоїло. Навпаки, підсилило параною Жинь, хай навіть сповільнивши серцебиття і змушуючи її почуватися так, немовби вона літає у хмарах. Розум був стривожений і гіперактивний, а тіло повільне й неповоротке — найгірше поєднання.

На світанку Жинь, Вейсжа і капітан Ежидень пройшли під склепінчастими воротами дев’яти концентричних кіл Осіннього палацу. Біля кожних воріт їх обшукували слуги, на той випадок, щоб вони раптом не пронесли з собою зброї. Біля сьомих воріт їх обмацували так ретельно, що Жинь навіть здивувало, як це не попросили роздягтися догола.

Біля восьмих воріт імперський охоронець зупинив Жинь, щоб перевірити її зіниці.

— Уранці їй уже дали дозу в присутності охоронців, — сказав Вейсжа.

— Байдуже, — сказав охоронець. Він потягнувся до підборіддя Жинь і підняв його. — Розплющ очі, будь ласка.

Жинь підкорилася й намагалася не відхилятися назад, коли він розтягнув їй повіки.

Задоволений, охоронець відступив, щоб пропустити їх.

Жинь пройшла за Вейсжею до тронної зали, їхні кроки відлунювали від мармурової підлоги, такої гладенької, що вона скидалася на спокійне озерне плесо.

Внутрішня кімната була оздоблена ошатно й вишукано, але перед затуманеним опіумом зором Жинь усе розпливалося. Вона кліпнула і спробувала зосередитися. На кожній стіні виднілися складні мальовані символи, що тяглися аж до стелі й там з’єднувалися в коло.

«Це Пантеон», — збагнула вона. Варто їй було трохи примружитись, і вона впізнавала знайомих богів: Мавпячий бог — злий і жорстокий, Фенікс — величний і мстивий…

Дивно. Червоний Імператор ненавидів шаманів. Після того як він заявив своє право на трон у Сінеґарді, то повбивав монахів і спалив їхні монастирі.

Але, можливо, він ненавидів не самих богів. Можливо, він ненавидів те, що просто сам не міг дотягтися до їхньої сили.

Дев’яті ворота привели їх до нарадчої кімнати. Шлях заступила особиста охорона Імператриці — шеренга солдатів у золотавих обладунках.

— Без супроводу, — сказав капітан охорони. — Імператриця вирішила, що не хоче натовпу в нарадчій кімнаті, тому охоронці лишаються тут.

Обличчям Вейсжі ковзнуло роздратування.

— Імператриця могла попередити про це завчасно.