— Імператриця розіслала повідомлення всім, хто проживає в палаці, — самовдоволено сказав капітан охорони. — Ви її запрошення відхилили.
Жинь подумала, що Вейсжа сперечатиметься, але він лише повернувся до Ежиденя і сказав йому зачекати зовні. Ежидень уклонився й відійшов, лишаючи їх у самому серці Осіннього палацу без охорони та зброї.
Але вони були не зовсім самі. Тієї миті підземними потоками до центру міста пливли Цике. Аратша створив навколо їхніх голів повітряні бульбашки, тож вони могли пропливти декілька кілометрів, не піднімаючись на поверхню, щоби вдихнути.
Цике вже багато разів використовували такий метод проникнення. Цього разу вони мали забезпечити підкріплення, якщо переворот піде не за планом. Бадзі й Суні мали зайняти пост просто біля дверей нарадчої кімнати, готові в разі потреби ввірватися й витягнути Вейсжу. Цара розмістилася на найвищому павільйоні неподалік, щоб прикрити їх. А Жамса проліз би куди завгодно, де міг би зі своєю водонепроникною сумкою з вибуховими скарбами зчинити найбільший безлад.
Це трохи заспокоювало Жинь. Якщо вони не зможуть захопити Осінній палац, то принаймні мають гарні шанси його підірвати.
Коли Жинь і Вейсжа зайшли до нарадчої кімнати, у ній запала мовчанка.
Воєначальники засовалися в кріслах, щоб поглянути на неї. Вирази їхніх облич різнилися — від здивування й допитливості до легкої огиди. Вони ковзали поглядами по її тілу, затримуючись на руках і ногах, щоб зауважити зріст і статуру. Дивилися куди завгодно, але тільки не їй у вічі.
Жинь зніяковіло перенесла вагу з однієї ноги на другу. Вони оцінювали її, як корову на базарі.
Воєначальник Бика заговорив першим. Жинь упізнала його з Кхурдалайна і здивувалася, що він досі живий.
— І це дівчисько затримало тебе на декілька тижнів?
Вейсжа пхикнув.
— Час знадобився на пошуки, а не на добування. Я знайшов її в Анькхілууні. Моаґ дісталася до неї першою.
Схоже, Воєначальника Бика ця новина здивувала.
— Королева піратів? І як же ти її здолав?
— Я обміняв її на те, що Моаґ любить дужче, — відповів Вейсжа.
— А нащо ти притягнув її живою? — наполегливо поцікавився чоловік на іншому краю столу.
Жинь повернула голову й мало не підстрибнула від несподіванки. Вона не одразу впізнала майстра Дзюня. Тепер його борода була значно довша, а волосся торкнулася сивина, якої до війни не було. Та все ж вона бачила ту саму зверхність, закарбовану в рисах обличчя колишнього майстра бою, а також відверту огиду до неї.
Він глянув на Вейсжу:
— Державна зрада карається смертю. І вона занадто небезпечна, щоб тримати її тут.
— Не варто так поспішати, — сказав Воєначальник Коня. — Вона ще може стати нам у пригоді.
— У пригоді? — відлунням озвався Дзюнь.
— Вона остання у своєму роді. Ми будемо дурнями, якщо викинемо таку зброю.
— Зброя корисна лише тоді, якщо вмієш із нею поводитися, — сказав Воєначальник Бика. — По-моєму, з приборканням цієї істоти виникли неабиякі труднощі.
— І що ж, по-твоєму, з нею негаразд? — Воєначальник Півня нахилився вперед, щоб краще роздивитися Жинь.
У глибині душі Жинь чекала зустрічі з Ґон Такхою, Воєначальником Півня. Вони були родом з однієї провінції. Говорили одним діалектом. Його шкіра була майже така ж смаглява, як і в неї. На «Нещадному» подейкували, що Такха найдужче схилявся до того, щоб приєднатися до Республіки. Але якщо провінційні узи чогось і варті, Такха цього не виказав. Він витріщався на неї з такою ж безстрашною допитливістю, як зазвичай дивляться на тигра в клітці.
— У неї шалені очі, — продовжив він. — Гадаєш, це експерименти муґенців із нею таке зробили?
«Я в кімнаті, — хотілося крикнути Жинь. — Припиніть говорити про мене так, наче мене тут немає».
Але Вейсжа хотів, щоб вона була покірною. «Удавай дурепу, — казав він. — Не показуй себе надто розумною».
— Усе не так складно, — сказав Вейсжа. — Вона була спірлійкою, яка смикала свій ланцюг. Ви ж пам’ятаєте, якими були спірлійці.
— Коли мої собаки скаженіють, я їх прибираю, — сказав Дзюнь.
У дверях озвалась Імператриця.
— Але дівчатка не собаки, Ложаню.
Жинь завмерла.
Су Дадзі змінила церемоніальні мантії на зелену солдатську форму. Її наплічники були інкрустовані нефритовою бронею, а на поясі висів довгий меч. Це було послання: вона не лише Імператриця, а й головнокомандувачка Нікарської імперської міліції. Вона завоювала Імперію силою. І зробить це знову.
Жинь силкувалася втримати дихання спокійним, коли Дадзі потяглась і провела кінчиками пальців по її обличчю.
— Обережно, — сказав Дзюнь. — Вона кусається.
— О, навіть не сумніваюся, — голос Дадзі прозвучав утомлено, майже незацікавлено. — Вона відбивалася?
— Намагалася, — відповів Вейсжа.
— Мабуть, поранених було чимало.
— Не так багато, як ви могли б очікувати. Вона слабка. Її підкосили наркотики.
— Ну звісно, — кутики вуст Дадзі поповзли вгору. — Спірлійці завжди були схильні до цього.
Вона ковзнула рукою вгору, щоб лагідно поплескати Жинь по голові.
Жинь стиснула кулаки.
«Спокійно», — нагадала вона собі. Дія опіуму ще не минула. Коли вона намагалася прикликати полум’я, відчуття було таке, немовби в глибині її свідомості стояла глуха стіна.
Дадзі ненадовго затримала погляд на Жинь. Жинь завмерла, злякавшись, що Імператриця може забрати її кудись уже зараз, як і попереджав Вейсжа. Зарано. Якщо вона лишиться з Дадзі наодинці, то найліпше, що їй вдасться зробити, це розмахувати кулаками в її бік.
Але Дадзі лише всміхнулася, похитала головою й розвернулася до столу.
— Нам треба чимало обговорити. Почнімо?
— А що з дівчиськом? — запитав Дзюнь. — Їй місце в клітці.
— Знаю. — Дадзі осяяла Жинь отруйною посмішкою. — Але я хочу бачити, як вона тут маринуватиметься.
Наступні дві години були найдовшими за все життя Жинь.
Щойно Воєначальники втамували свою цікавість до неї, то відразу перемкнули увагу на величезний список економічних, сільськогосподарських і політичних проблем. У Третій Маковій війні постраждали майже всі провінції. Солдати Федерації знищили більшу частину інфраструктури в усіх окупованих містах, спалили величезні території полів із зерновими культурами і стерли з лиця землі цілі селища. Масові переміщення біженців переформували густоту населення країни. Це була одна з тих катастроф, яким можна дати раду лише надприродними зусиллями об’єднаного центрального керівництва, а рада з дванадцяти Воєначальників аж ніяк ним не була.
— Контролюйте, курва, своїх людей, — сказав Воєначальник Бика. — Поки ми тут базікаємо, на мої території стікаються тисячі, а в нас немає для них місця.
— І що ж робити? Виставити охорону на кордоні? — голос Воєначальника Зайця був надзвичайно жалісливим і скрипучим. Жинь кривилася щоразу, коли він говорив. — Половину моєї провінції затопило, у нас не вистачить запасів, щоб пережити зиму…
— У нас також, — сказав Воєначальник Бика. — Відсилай їх кудись деінде, інакше ми всі помремо з голоду.
— Ми готові прийняти мешканців провінції Зайця за певними квотами, — сказав Воєначальник Собаки. — Але вони мають показати документи про провінційну реєстрацію.
— Документи про реєстрацію? — повторив Воєначальник Зайця. — Селища цих людей розграбували, а ви просите їх показати документи про реєстрацію? Ну звісно ж, перше, що вони схопили, коли їхні домівки спалахнули, це…
— Ми не можемо прийняти всіх. У моїх людей теж обмежені ресурси…
— Ваша провінція — це степова пустка, у вас досить простору.
— Простір у нас є, нема їжі. І хтозна, що твоє поріддя принесе через кордони…
Жинь не вірила, що ця так звана нарада насправді є відображенням того, як функціонує Імперія. Вона знала, що Воєначальники часто чубляться через ресурси, торговельні шляхи і зрідка через найкращих рекрутів Сінеґарда. Знала, що після Третьої Макової війни ці розбіжності поглядів тільки посилились. Але навіть подумати не могла, що все так погано.
