— У мене досі дві руки і дві ноги.

— А ще в неї є тризуб, — сказав Кітай, підійшовши до неї ззаду. — Дуже гарна штука для риболовлі.

Приємно здивована, Жинь розвернулася.

— Ти пливеш із нами?

— Це або твій корабель, або Неджин. Відверто — і він, і я граємо один в одного на нервах.

— Здебільшого це твоя провина, — сказала вона.

— О, цілковита правда, — сказав він. — Не переймайся. До того ж ти подобаєшся мені дужче. Тобі це приємно?

Наскільки Жинь розуміла, з Кітаєвих вуст це прозвучало майже як пропозиція миру. Жинь широко всміхнулася. Разом вони піднялися на борт «Ластівки».

Це не був багатопалубний військовий корабель. Це було крихітне лискуче судно, схоже за будовою на опіумні вітрильники. Один ряд гармат із кожного боку, але жодного требушета на палубі. Жинь уже звикла до принад «Нещадного» — і тепер на «Ластівці» їй було незручно тісно.

«Ластівка» входила до першого флоту й була однією з семи легких і швидких вітрильників, здатних виконувати тактичні маневри. Вони відпливали на два тижні раніше, а важчий флот під командуванням Дзіньджі продовжував приготування.

На цей час вони були відрізані від ланцюжка командування Арлона.

Але це було неважливо. Вони мали чіткі та прості інструкції: знайти джерело отрути, знищити його й покарати всіх причетних. Вейсжа не уточнив, як саме. Це рішення він лишив за капітанами, а тому всім кортіло дістатися туди першими.

Команда «Ластівки» планувала пливти вгору проти течії, аж доки їх уже не оточуватиме мертва риба або не стане очевидним джерело отрути. Це місце мало бути неподалік злиття з головним руслом річки, достатньо близько до Мужвею, щоб отруту не змило в океан й не заблокувало в тупику. Вони помандрували Мужвеєм на північ і дісталися кордону провінції Зайця, де річка розділялася на декілька приток.

Тут вітрильники розділилися. «Ластівка» обрала західний шлях: невелику затоку з повільною течією, що проходила через центральну частину провінції. Вони завбачливо опустили прапор, замаскувавшись під торговельне судно, щоб не збурювати підозр в Імперії.

Капітан Салкхі мала чистий і дуже дисциплінований корабель. Чотирнадцята бригада працювала на палубі позмінно — або спостерігала за узбережжям, або ж була на веслах унизу. Солдати й команда прийняли Цике у свої лави з обачною байдужістю. Якщо в них і були запитання про те, на що здатні шамани, а на що ні, то вони тримали їх при собі.

— Помітив щось? — Жинь підійшла до Кітая біля поруччя по правому борту.

Після довгої зміни на веслах боліли ноги. За розкладом вона могла піти спати, але середина ранку була єдиним часом, коли їхні перерви збігалися. Вона відчувала полегшення від того, що вони з Кітаєм знову друзі. Ще не повернулися до нормальних стосунків — Жинь не знала, чи взагалі коли-небудь повернуться, — але принаймні Кітай не виказував холодного осуду щоразу, коли дивився на неї.

— Ще ні.

Він стояв абсолютно спокійний, зосередивши погляд на воді, немовби міг відстежити шлях до джерела хімікатів самою силою волі. Він злився. Жинь бачила, коли він злився: у нього блідли щоки, а сам він тримався надто нерухомо й довго не кліпав. Вона просто раділа, що він сердиться не на неї.

— Поглянь, — показала вона. — Сумніваюся, що це правильна притока.

Під багнистою зеленою водою рухалися темні фігури. А це означало, що річкові мешканці були досі живі та здорові, тож отрута їх не уразила.

Кітай нахилився вперед.

— Що це?

Жинь простежила за його поглядом, але не розуміла, на що він дивиться.

Кітай витягнув із перебірки сачок, зачерпнув ним воду й дістав невеликий предмет. Спершу Жинь здалося, що він спіймав рибу, але коли Кітай поклав її на палубу, Жинь зрозуміла, що то якийсь темний шкіряний мішечок, завбільшки з грейпфрут, міцно зав’язаний на кінці й тому химерно схожий на жіночу грудь.

Кітай підняв його двома пальцями.

— А це розумно, — сказав він. — Грубо, але розумно.

— Що це?

— Неймовірно. Жодних сумнівів, що це робота випускника Сінеґарда. Або випускника Юелу. До такого більше ніхто не додумався б.

Він простягнув предмет Жинь. Вона позадкувала. Від мішечка страшенно смерділо. То було поєднання протухлого тваринного запаху й різкого кислотного смороду отрути, що повернув спогади про забальзамовані свинячі зародки — з занять медициною в майстра Еньжо.

Вона зморщила носа:

— Ти скажеш, що це?

— Свинячий шлунок, — Кітай перевернув його на долоні й потрусив. — Стійкий до кислоти, принаймні до певної межі. Ось чому отрута не розчинилася до того, як дісталася Арлона.

Кітай потер край міхура між пальцями.

— Міхур лишається цілим, тож речовина не розчиняється у воді, доки спускається вниз за течією. А це означає декілька днів, щонайбільше тиждень.

Під тиском міхур розкрився. Рідина хлюпнула Кітаю на руку, від чого шкіра засичала й узялася пухирями. У повітря піднялася жовта хмарка. Кислотний запах посилився. Кітай вилаявся й кинув міхур за борт, а потім квапливо витер шкіру об форму.

— Бляха, — він оглянув руку, на якій проступав серйозний блідий висип.

Жинь відтягла його від хмарки газу. На щастя, газ розсіявся за секунди.

— Тигрячі цицьки, з тобою…

— Я в нормі. Ураження неглибокі, я так думаю. — Кітай затиснув долоню ліктем і скривився. — Поклич Салкхі. Гадаю, ми вже близько.

Салкхі розділила чотирнадцяту бригаду на загони по шість осіб, які розосередилися прилеглою територією для вилазки на сушу. Цике знайшли джерело отрути першими. Воно стало очевидним, щойно вони вийшли за лінію дерев: масивна триповерхова будівля з дзвіницями з обох боків, що височіли в архітектурному стилі давніх призахідницьких місій.

Біля південної стіни над річкою стриміла одна труба — канал, який мав перекачувати у воду відходи й нечистоти. Та натомість із нього з механічною регулярністю в річку падали мішечки з отрутою.

Хтось або щось скидало їх зсередини.

— Ось воно. — Кітай жестом покликав Цике припасти до землі за кущами. — Ми маємо когось туди відправити.

— А як же варта? — прошепотіла Жинь.

— Яка ще варта? Тут нікого немає.

Він мав рацію. Не схоже, щоб це місце охороняло багато військових. Жинь могла перерахувати солдатів на пальцях однієї руки. За півтори години розвідки по периметру інших на патрулюванні вони не знайшли.

— Але це безглуздо, — сказала вона.

— Можливо, у них просто бракує людей, — сказав Кітай.

— Тоді нащо вони будять дракона? — запитав Бадзі. — Якщо в них немає підтримки, то нападати нерозумно. Усе містечко вимерло.

— Можливо, це засідка, — сказала Жинь.

Кітая це не переконало.

— Але вони нас не чекають.

— Може бути протокол. Можливо, вони всі ховаються всередині.

— Оборону виставляють не так. Так роблять лише під час облоги.

— То ти хочеш, щоб ми атакували будівлю, маючи мінімальні розвіддані? А раптом там цілий взвод?

Кітай витягнув із кишені сигнальну ракету.

— Я знаю, як це з’ясувати.

— Зачекай, — сказав Жамса. — Капітан Салкхі сказала не вступати в бій.

— До біса Салкхі, — сказав Кітай із зовсім не властивим йому запалом.

Жинь не встигла його зупинити і він підпалив ґніт, прицілився й кинув ракету до купи деревини за будівлею.

Сильний удар сколихнув увесь ліс. Через кілька секунд Жинь почула крики всередині будівлі. А потім із дверей висипала група чоловіків, озброєних сільськогосподарським реманентом, і кинулися до місця вибуху.

— Ось твоя варта, — сказав Кітай.

Жинь підняла тризуб.

— Ох, та пішов ти.

Спостерігаючи за чоловіками, Кітай ледь чутно рахував.

— Осіб п’ятнадцять. Проти двадцяти чотирьох нас, — він глянув на Бадзі й Суні. — Як гадаєте, зможете їх вкласти, доки сюди прибудуть інші?

— Ображаєш, — сказав Бадзі. — Уперед.

Лише двоє вартових лишилися біля дверей будівлі. Кітай прибрав одного з них із арбалета. Жинь на декілька хвилин зчепилася з іншим, роззброїла його і всадила тризуб у горло. Вона відштовхнула його, він упав.