Двері перед ними були широко розчинені. Жинь глянула всередину на темний інтер’єр. Сморід тліючих трупів ударив їй у носа, ніби стіна, такий густий і різкий, що в неї засльозились очі. Жинь затулила рота рукавом.

— Ви йдете?

Бабах.

Жинь розвернулася. Кітай стояв над другим вартовим, опустивши арбалет, і витирав із підборіддя кров. Він помітив, що вона дивиться на нього.

— Просто для певності, — сказав він.

Усередині вони знайшли бійню.

Жинь знадобився якийсь час, щоб призвичаїтися до темряви. А потім вона побачила свинячі туші, які лежали повсюди, розкидані на підлозі, складені купами в кутках, розпластані на столах, усі розрізані з хірургічною точністю.

— Тигрячі цицьки, — пробурмотіла вона.

Хтось убив їх усіх лише заради шлунків. Таке марнотратство приголомшило її. Стільки гнилого м’яса складено тут, а тим часом біженці в сусідній провінції такі худорляві, що ребра випирають крізь пошарпаний одяг.

— Знайшов, — сказав Кітай.

Жинь простежила за його поглядом. Біля стіни рядком стояли десятки відкритих діжок. У них була рідка отрута: хворобливо жовта суміш, від якої здіймалися токсичні випари, що ліниво клубилися в повітрі. Над діжками виднілися полиці з металевими каністрами. Їх було більше, ніж Жинь могла порахувати.

Жинь уже бачила ці каністри, поставлені акуратними рядами на схожих полицях. Вона годинами витріщалася на них, поки муґенські науковці прив’язували її до ліжка й силою вводили опіати у вени.

Обличчя Кітая набуло зеленкуватого відтінку. Він упізнав цей газ із Ґолінь Ніїс.

— Я не радила б торкатися їх, — зі сходів навпроти них вийшла постать. Кітай підняв арбалет. Жинь позадкувала, виставивши вперед тризуб для удару, і примружилася, щоб розгледіти в темряві обличчя.

Постать вийшла на світло.

— А ви не квапилися.

Кітай опустив руки.

— Нян?

Жинь не впізнала її. Війна змінила Нян. Навіть на третьому році навчання в Сінеґарді Нян завжди скидалася на дитину, невинну, круглолицю й гарненьку. У неї завжди був такий вигляд, немовби їй узагалі не місце у військові академії. А тепер вона скидалася на солдата, пошрамована й загрубіла, як і всі вони.

— Прошу, скажи, що за цим стоїш не ти, — сказав Кітай.

— За чим? За шлунками? — Нян провела пальцями по краю діжки. Її руки були вкриті запаленими червоними ранами. — Розумна вигадка, чи не так? Я сподівалася, що хтось помітить.

Коли Нян вийшла на світло, Жинь побачила рубці не лише на руках. Уся її шия та обличчя були поцятковані червоним, немовби шкіру заживо зрізали гострим лезом.

— Ці каністри, — сказала Жинь. — Вони з Федерації.

— Так, вони й справді зекономили нам сили, хіба ж ні? — Нян здавлено захихотіла. — Вони виготовили сотні барелів цієї речовини. Воєначальник Зайця хотів використати її для наступу на Арлон, але я була розумніша. Я сказала: киньмо її у воду. Заморимо їх голодом. По-справжньому важкою частиною було перетворити газ на рідину. Мені знадобилося декілька тижнів.

Нян зняла зі стіни каністру і зважила її в руці, немовби готуючись кинути.

— Гадаєте, ви впоралися б краще?

Жинь і Кітай одночасно відхилилися.

Нян опустила руку, захихотівши.

— Та жартую.

— Поклади, — тихо сказав Кітай. Його голос був натягнутим, ретельно контрольованим. — Поговорімо. Просто поговорімо, Нян. Я знаю, хтось тебе в це втягнув. Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Нян. — Я зголосилася добровільно. Чи ти думав, що я сидітиму склавши руки й дозволю зрадникам розділити Імперію?

— Не розумію, про що ти, — сказала Жинь.

— Я знаю достатньо, — Нян піднесла каністру вище. — Я знаю, що ви погрожували заморити голодом північ, щоб вони схилилися перед Воєначальником Дракона. Знаю, що ви хотіли напасти на наші провінції, якщо не отримаєте свого.

— Тож ти вирішила отруїти весь південь? — запитав Кітай.

— Хто б казав, — гаркнула Нян. — Ви змусили нас голодувати. Ви продали нам пошкоджене зерно. І як вам на смак ваші ж діяння?

— Ембарго було лише погрозою, — сказав Кітай. — Ніхто не повинен був загинути.

— Люди загинули! — Нян наставила пальця на Жинь. — Скількох вона вбила на тому острові?

Жинь кліпнула.

— Кому в біса є діло до Федерації?

— Там були й війська Міліції. Тисячі, — у Нян затремтів голос. — Федерація брала полонених, переправляла їх на острів у робочі табори. Вони забрали моїх братів. Ти хоч би дала їм шанс вибратися звідти?

— Я… — Жинь у відчаї глянула на Кітая. — Це неправда.

Чи ні?

Звісно, хтось мав сказати їй, якби це була правда.

Кітай не дивився їй у вічі.

Жинь зглитнула.

— Нян, я не знала…

— Ти не знала! — крикнула Нян. Каністра ризиковано розхитувалася в її руці. — Це ж усе кардинально змінює, чи не так?

Кітай простягнув розкриту долоню, опустивши арбалет.

— Нян, прошу, поклади це.

Нян похитала головою.

— Це ви винні. Ми щойно пережили війну. Чому ви просто не лишили нас у спокої?

— Ми не хочемо тебе вбивати, — сказала Жинь. — Прошу…

— Як великодушно! — Нян підняла каністру над головою. — Вона не хоче мене вбивати! Республіці шкода…

— Та пішло все до біса, — пробурмотів Кітай. Одним плавним рухом він підняв арбалет, прицілився й вистрілив просто Нян у ліву грудь.

Удар пішов відлунням, наче останній стук серця.

Нян широко розкрила очі. Опустила голову, оглядаючи груди немовби з лінивою цікавістю. У неї підігнулися коліна. Каністра вислизнула з її руки й покотилася до стіни.

З ляскотом каністра луснула від удару. З неї полився жовтий дим, стрімко заповнюючи дальній кінець кімнати.

Кітай опустив арбалет.

— Ходімо.

Вони побігли. Жинь озирнулася через плече саме тієї миті, коли вони вже були біля дверей. Газ був занадто густим, щоб бачити крізь нього чітко, але вона не могла помилися щодо Нян, яка смикалася й корчилася в савані кислоти, що вгризалася в її шкіру. Червоні плями безжально проступали по всьому тілі, немовби вона була паперовою лялькою, кинутою в калюжу чорнила.

«Ластівка» спускалася притокою, щоб приєднатися до основного флоту. У повітрі висіла мжичка.

Команда швидко погодила, що робити з каністрами. Вони не могли просто так лишити їх у будівлі, але ніхто не захотів брати газ на борт. Нарешті Жамса запропонував знищити будівлю контрольованою пожежею. Це мало на меті віднадити всіх, доки Дзіньджа не зможе вислати ескадрон, аби забрати ті каністри, що ще могли вціліти, але Жинь підозрювала, що Жамса просто хотів знайти привід щось підірвати.

Тож вони залили все олією, примостили запал на даху, а потім вистрелили підпаленими арбалетними шворнями з корабля, щойно відпливли на безпечну відстань.

Будівлю миттю охопило полум’я — гарне багаття, яке можна було побачити з відстані декількох кілометрів. Дощ не зміг пригасити полум’я. Останні спалахи червоного досі горіли біля основи будівлі, а дим здіймався в небо від дзвіниць.

Небо розітнув удар грому. За лічені секунди дрібна мжичка перетворилася на великі важкі краплі, що голосно й нещадно забарабанили по палубі. Капітан Салкхі наказала команді виставити діжки, щоб набрати свіжої води. Більшість членів команди повернулися до своїх кают, але Жинь лишилася сидіти на палубі, підтягнувши коліна до грудей і схиливши голову набік. Краплі дощу били їй по горлу, чудодійно свіжі й прохолодні. Вона пила дощову воду, дозволяла їй литися на обличчя й одяг. Вона знала, що отрута її не зачепила, інакше наслідки вже проявилися б, але чомусь вона не почувалася чистою.

— Я думав, ти ненавидиш воду, — сказав Кітай.

Жинь глянула вгору. Він стояв над нею, жалюгідною й наскрізь промоклою. Він досі тримав у руках арбалет.

— З тобою все гаразд? — запитала вона.

Його очі були погаслі.

— Ні.

— Посидь зі мною.

Не кажучи ані слова, він підкорився. Лише коли він сів поруч, вона помітила, як шалено він тремтить.

— Мені шкода, що так усе з Нян, — сказала вона.