Він пересмикнув плечима:

— А мені ні.

— Я думала, вона тобі подобалася.

— Я заледве її знав.

— Але вона тобі справді подобалася. Я пам’ятаю. Ти вважав її милою. Ти сам казав мені це в академії.

— Так, а потім ця сука пішла й отруїла пів країни.

Він закинув голову назад. Його очі були червоні. Жинь не бачила сліз через дощ. Він глибоко й різко дихав.

А потім він зламався.

— Я вже не можу так, — слова лилися з нього між несподіваними задушливими схлипуваннями. — Я не можу спати. Не можу бодай секунду не думати про Ґолінь Ніїс. Я заплющую очі і знову ховаюся за стіною, а крики не змовкають, бо вбивства тривають усю ніч.

Жинь потягнулася до його руки.

— Кітаю…

— Я немовби завмер в одній миті. І ніхто цього не знає, бо всі інші рухаються, крім мене. Для мене все, що трапилося після Ґолінь Ніїс, — ніби сон, і я знаю, що це не реальне, бо я досі за стіною. А найгірше… Найгірше те, що я не знаю причини тих криків. Було простіше, коли злом була лише Федерація. А тепер я не можу збагнути, хто правий, хто ні, а я ж розумник, я завжди повинен мати правильну відповідь, але це не так.

Жинь не знала, що сказати, аби втішити його, тож переплела його пальці своїми й міцно стиснула.

— Я також.

— Що трапилося на тому острові? — різко запитав він.

— Ти знаєш, що там сталося.

— Ні. Ти ніколи не розповідала. — Він випростався. — Це було свідоме рішення? Ти думала про те, що робиш?

— Я не пам’ятаю, — сказала вона. — І намагаюся не згадувати.

— Ти знала, що вбиваєш їх? — наполягав він. — Чи ти просто… — його пальці стиснулися в кулак, а потім розслабилися під її пальцями.

— Я просто хотіла, щоб усе скінчилося, — сказала вона. — Я не думала. Я не хотіла зашкодити їм, справді, лише покласти цьому край.

— Я не хотів убивати її. Я просто… Я не знаю чому…

— Знаю.

— То був не я, — наполягав Кітай, але не Жинь йому потрібно було переконати в цьому.

Вона могла лише знову стиснути його руку.

— Знаю.

Сигнали відправили, курс переглянули. За кілька днів розосереджені вітрильники швидко спускалися за течією Мужвею, щоб приєднатися до основної армади.

Коли Жинь побачила Республіканський флот попереду, він здався їй облудно невеликим, бо ж кораблі вишикувалися вузьким строєм. Та коли вони наблизилися до нього збоку і флотилія розгорнулася перед нею на повну силу, це було чудесне й захопливе видовище сили. Порівняно з військовими кораблями, «Ластівка» була крихіткою, пташеням, яке поверталося до зграї.

Капітан Салкхі запалила декілька ліхтарів, щоб подати сигнал про їхнє повернення. Патрульний корабель у передній частині відповів на сигнал дозволом перетнути межу. «Ластівка» про­слизнула між рядами кораблів. Через годину на борт їхнього судна піднявся Дзіньджа. Команда зібралася на палубі, щоб відзвітувати.

— Ми прибрали джерело отрути, але в руїнах могли лишитися ще каністри, — сказала Салкхі Дзіньджі. — Вишліть загін, щоб перевірити, чи можна їх забрати.

— Вони самі її виготовили? — запитав Дзіньджа.

— Малоймовірно, — відповіла Салкхі. — То була не дослідна база, а лише тимчасова бійня. Схоже, просто розподільча точка.

— Ми думаємо, що вони отримали отруту з бази Федерації на узбережжі, — сказала Жинь. — Тієї, де була я… Куди вони мене забрали.

Дзіньджа спохмурнів.

— Це ж на іншому кінці провінції Змії. Нащо везти її сюди?

— У провінції Змії вони не змогли б її використати, — сказав Кітай. — Течія віднесла б отруту в море, а не в Арлон. Тож хтось мусив навідатися туди нещодавно, забрати каністри й перевезти у провінцію Зайця.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — сказав Дзіньджа. — Не хочу миритися з альтернативою.

Бо альтернатива, звісно ж, була страхітлива й полягала в тому, що вони вели війну не лише проти Імперії, а й проти Федерації. Що Федерація вижила, повернула собі зброю й переслала її ворогам Вейсжі.

— Полонених брали? — запитав Дзіньджа.

Салкхі кивнула.

— Двоє охоронців. Вони в казематі. Ми приведемо їх на допит.

— У цьому немає потреби. — Дзіньджа змахнув рукою. — Ми знаємо те, що нам потрібно знати. Виведіть їх на пляж.

— А у твого брата чуття на публічні видовища, — сказав Кітай Неджі.

Крики не стихали вже понад годину. Жинь майже призвичаїлася до них, хоча їй було важко втримати вечерю у шлунку.

Вартових провінції Зайця прив’язали до стовпів, закопаних у землю, і добряче побили. Дзіньджа роздягнув їх, заживо зняв шкіру, а потім налив розведену отруту з одного зі ставків у миску і скип’ятив. Тепер вона текла струмочками по шкірі вартових, лишаючи паруючі червоні смуги на щоках, ключицях, вниз до оголених геніталій, а республіканські солдати сиділи на пляжі й дивилися.

— Це було не обов’язково, — сказав Неджа. Його денний пайок лежав поруч із ним незачеплений. — Це жахливо.

Кітай засміявся пласким порожнім сміхом.

— Не будь наївним.

— І що ж це має означати?

— Без цього ніяк. Республіка щойно отримала важкий удар. Вейсжа не може змиритися з отруєнням річки чи з тим, що тисячі людей голодуватимуть. Але завдай кільком людям трохи болю, зроби це публічно — і все буде гаразд.

— Невже ти вважаєш це нормальним? — запитала Жинь.

Кітай знизав плечима:

— Вони, гади, отруїли річку.

Неджа обхопив руками коліна.

— Салкхі каже, що ви пробули там якийсь час.

Жинь кивнула:

— Ми бачили Нян. Хотіли тобі розповісти про це.

Неджа здивовано кліпнув:

— І як вона?

— Мертва, — сказав Кітай.

Він досі дивився на чоловіків на стовпах.

Якийсь час Неджа не відводив від нього погляду, а потім підняв брову до Жинь. Вона зрозуміла запитання. І похитала головою.

— Не думав, що доведеться битися зі своїми ж однокласниками, — пробурмотів Неджа після паузи. — Кого ще ми знаємо на півночі? Кужел, Арду…

— Моїх двоюрідних братів, — сказав Кітай, не озираючись. — Хань. Тобі. Більшість нашого курсу, якщо вони ще живі.

— Гадаю, нелегко воювати проти друзів, — сказав Неджа.

— Так, нелегко, — сказав Кітай. — Вони мали вибір. Нян зробила свій. Просто так трапилося, що її вибір хріновий.

Охоронці перестали корчитися лише на світанку.

Наостанок Дзіньджа наказав спалити їхні тіла. Проте слухати крики під час розправи над зрадниками було значно приємніше, аніж спостерігати за тим, як горять їхні трупи. Зрештою, запах смаженого м’яса на пляжі став таким різким, що солдати рушили назад до кораблів.

— Що ж, було весело, — Жинь підвелася і струсила з форми крихти. — Повертаймося.

— Ти вже йдеш спати? — запитав Кітай.

— Тут я не лишуся, — відповіла Жинь. — Смердить.

— Не так швидко, — сказав Неджа. — Тебе перевели з «Ластівки». І закріпили за «Зимородком».

— Лише Жинь? — запитав Кітай.

— Ні, всіх вас. Цике також. Дзіньджа хоче мати тебе під рукою, щоб у разі потреби консультуватися щодо подальшої стратегії. А ще він вважає, що Цике завдадуть більше руйнувань із військового корабля. «Ластівка» не годиться для бою.

Жинь глянула на «Зимородка», на палубі якого чітко виднілися призахідницькі солдати й Сіре товариство.

— Так, це зумисне. — З її роздратованого виразу обличчя Неджа передбачив запитання. — Вони хочуть ретельніше стежити за тобою.

— Я вже дозволила Петрі тикати мене, мов тварину, раз на тиждень, — сказала Жинь. — Я не хочу бачити їх, коли намагатимуся поїсти.

Неджа підняв руки.

— Це наказ Дзіньджі. Я тут нічим не зараджу.

Жинь підозрювала, що капітан Салкхі також подала прохання про їхнє переведення через непокору. Салкхі була глибоко розчарована, коли Цике почали місію без її наказу, а Бадзі ще й зауважив, що вони однаково змогли обійтися без її загонів. Підозри Жинь підтвердилися, коли Дзіньджа двадцять хвилин розповідав їй та Цике, що вони мають точно виконувати його накази, інакше опиняться за бортом у Мужвеї.