Венка ще не до кінця навчилася вправлятися з негнучкими руками — їх немовби безконтрольно судомило, вони згиналися лише з зусиллям. Мабуть, вони ще й нестерпно боліли, бо обличчя Венки напружувалося щоразу, коли вона тягнулася до сагайдака.

Лівої руки вона не знімала з перев’язі. Натомість знерухомила зап’ясток. Жинь усвідомила, що вона стріляла з поправкою на надмірно витягнуту руку. Але навіть із тим контролем, який їй вдалося зберегти, Венка стріляла навдивовижу влучно. Та ще й із майже неможливою швидкістю. За підрахунками Жинь, вона могла випускати двадцять стріл за хвилину, а може й більше.

Венка не Цара, але й вона молодець.

— Гарна робота, — гукнула Жинь у кінці залпу на п’ятдесят стріл.

Венка нахилилася, відсапуючись.

— Тобі більше нічим зайнятися?

Замість відповіді Жинь перетнула стрільбище й передала Венці пакунок, загорнутий у шовк.

Венка підозріливо глянула на нього, а потім опустила лук на землю, щоб узяти пакунок.

— Що це таке?

— Подарунок.

Венка вигнула вуста.

— Чиясь голова?

Жинь засміялася.

— Просто розгорни.

Венка зняла шовк. А вже за мить підняла очі — вираз у них був серйозний, жорсткий і підозріливий.

— Де ти це взяла?

— Прихопила з півночі, — сказала Жинь. — Це робота кетреїдів. Подобається?

Перед тим, як повернутися до Арлона, вони з Кітаєм склали на пліт усю зброю, яку їм вдалося відшукати. Здебільшого то були короткі ножі та мисливські луки, якими жоден із них не вмів користуватися.

— Це ж лук із кудранії, — заявила Венка. — Ти хоч знаєш, наскільки вони рідкісні?

Жинь не відрізнила б кудранію від будь-якої іншої гілки, але сприйняла слова Венки за гарний знак.

— Я подумала, що він кращий за бамбукові.

Венка покрутила лук у руках, піднесла до очей, щоб роздивитися тятиву. А потім із неприхованою огидою глянула на свої тремтливі лікті.

— Не варто марнувати кудранієвий лук на мене.

— А я й не марную. Я бачила, як ти стріляла.

— Оте? — пхикнула Венка. — Навіть близько не те, що було раніше.

— Лук стане в пригоді. Як на мене, кудранія легша. Але якщо це допоможе з дальністю, можемо дістати тобі й арбалет.

Венка примружилася.

— Про що це ти торочиш?

— Мені потрібна підтримка з повітря.

— Підтримка?…

— Кітай змайстрував штуковину, завдяки якій я зможу літати, — відверто сказала Жинь.

— О боги, — засміялася Венка. — Ну звісно ж, змайстрував.

— Він же Чен Кітай.

— Таки справді. І це спрацювало?

— Навіть не віриться, але так. Проте мені потрібне підкріплення. Хтось із дуже гарним прицілом.

Жинь була цілковито впевнена, що Венка погодиться. Вона бачила на її обличчі страшенне бажання. Венка дивилася на лук так, як могла би дивитися на коханця.

— Мені не дозволять битися, — нарешті промовила вона. — Навіть із парапетів.

— Тоді бийся під моїм командуванням, — сказала Жинь. — Цике не входить до складу армії. Республіка не може вказувати мені, кого вербувати. А в нас поменшало людей.

— Я чула, — обличчя Венки осяяла усмішка. Жинь уже дуже, дуже давно не бачила її такою по-справжньому щасливою. Венка міцно притиснула лук до грудей, пестячи різьблене руків’я.

— Тоді добре. Я до твоїх послуг, командире.

На світанку мешканці Арлона почали покидати місто. Евакуація проводилася навдивовижу продуктивно. Містяни готувалися до неї й уже кілька тижнів збирали речі. Усі родини були готові вирушати, кожен із двома сумками з одягом, ліками та кількаденним запасом харчів.

Центральна частина міста спорожніла ще до полудня. Від Арлона лишилася тільки оболонка. За допомогою мішків із піском та закладеної вибухівки Республіканська армія швидко перетворювала більші будівлі на оборонні бази.

Солдати супроводжували цивільних до підніжжя скель, де вони починали довгий звивистий підйом до кам’яних печер. Стежка була вузька й віроломна, а часом піднятися виходило тільки за допомогою кількох мотузяних драбин, закріплених на камінні цвяхами.

— Це буде складний підйом, — зауважила Жинь, із сумнівом дивлячись на прямовисну скелю. Драбини були такі вузькі, що цивільним доводилося підніматись один за одним, і їм ніхто не допомагав. — Усі впораються?

— Вони виберуться, — ззаду до Жинь підійшла Венка з двома малими сопливими дітьми, братом і сестрою, які відбилися від батьків у натовпі. — Наші люди роками використовували ці схили для схованок. Ми ховалися там у добу Ворожих Держав. Ми ховалися там, коли прийшла Федерація. І це ми також переживемо. — Венка примостила дівчинку собі на стегно і смикнула за собою її братика. — Ходімо, хутчіше.

Жинь озирнулася через плече на людський потік, що рухався внизу.

Можливо, у печерах Дракони будуть у безпеці. Але біженцям із півдня наказали зайняти долину в низовині, а це була абсолютно відкрита місцевість.

За офіційною версією, печери були замалі, щоб умістити всіх, тож біженці мусили рятуватися самотужки. Але в долині зовсім не було сховку. Відкриті всім стихіям, без природних чи військових бар’єрів, за якими можна сховатися, біженці не мали захисту ані від погоди, ані від Міліції, і вже точно не від Фейленя.

Але куди ще їм було йти? Вони не приплили б до Арлона, якби на батьківщині було безпечно.

— Я хочу їсти, — скаржився хлопчик.

— Мені байдуже. — Венка смикнула його за кістлявий зап’ясток. — Годі рюмсати. Йди хутчіше.

— Цей бій матиме три етапи, — сказав Вейсжа. — Перший: ми відіб’ємося в зовнішньому каналі між Червоними скелями. Другий: ми переможемо в наземній битві за місто. Третій: вони спробують відступити вздовж узбережжя — і ми їх переб’ємо. До цього етапу ми дійдемо, якщо нам неймовірно пощастить.

Офіцери похмуро кивнули.

Жинь роззирнулася на присутніх у нарадчій кімнаті, вра­жена кількістю незнайомих облич. Добру половину офіцерів тільки-но підвищили. Вони носили стрічки старшого командування, але на вигляд були щонайбільше на п’ять років старші за саму Жинь.

Стільки юних наляканих облич. Верхівку військового командування перебили. І все це швидко перетворювалося на війну, у якій воювали діти.

— А той військовий корабель зможе пройти між скелями? — запитала капітан Далайн.

— Дадзі знає про цей канал, — сказав адмірал Кулау, молодший офіцер військово-морського флоту, який замінив Молкоя. Він говорив так, немовби намагався поглибити голос, щоб здаватися старшим. — Корабель проєктувала вона, тож зможе.

— Це неважливо, — сказав Ежидень. — Якщо їхній військовий корабель почне висаджувати на берег війська навіть поза каналом, нам буде несолодко. — Він схилився над мапою. — Ось чому ми поставили лучників тут і тут…

— А чому немає укріплень із тилу? — перебив Кітай.

— Наступ буде з боку каналу, — сказав Вейсжа. — А не з долини.

— Але канал — це очевидний шлях для наступу, — сказав Кітай. — Вони знають, що ми цього чекатимемо. На місці Дадзі, та ще й маючи таку значну численну перевагу, я розділив би війська й відправив би третю колону ззаду, доки увага всіх інших буде прикута до іншого місця.

— Ніхто й ніколи не нападав на Арлон із суші, — сказав Кулау. — Ворожі війська розбили б ще на верхівках гір.

— Ні, якщо їх не охоронятимуть, — наполягав Кітай.

Кулау відкашлявся.

— Охорона там є. Там чатує п’ятдесят людей.

— П’ятдесят людей не зможуть спинити цілу колону!

— Чан Ень не відправить цілу колону свого недолугого війська з тилу. Маючи такий великий флот, ти ставитимеш на нього.

Ніхто не висловив очевиднішої відповіді, яка полягала в тому, що Республіканська армія просто не мала людей, щоб облаштувати кращі укріплення. Якщо якусь частину Арлона й забезпечили обороною, то це були палац і казарми. А не долина в низовині. І не вихідці з півдня.

— Звісно, Чан Ень захоче перетворити цей бій на сухопутний, — плавно продовжив Вейсжа. — Тут у них чиста чисельна перевага. Але ми зможемо перемогти в цьому бою лише за умови, що лишатимемося на воді.