Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Так.

Він погладив її по спині.

— Добре.

Жинь сплюнула на землю грудку повернутого вина.

— Йди до біса.

Неджа підняв жменю багнюки з берега річки.

— Ти чула історію про те, як богиня Нюйва створила людство?

— Ні.

— Я розповім. — Неджа виліпив із бруду кулю. — Колись давно після народження світу Нюйва була самотня.

— А як же її чоловік Фусі? — Жинь знала лише ті міфи, в яких Нюйва й Фусі були разом.

— Певно, кудись подався. У міфі про це не згадується.

— Аякже.

— Аякже. Хай там як, а Нюйві стало самотньо й вона вирішила створити людей, щоб вони заселили світ і склали їй товариство. — Неджа впився нігтями в кулю багнюки. — Перших декількох людей вона створила надзвичайно детальними. З гарними рисами, красивим одягом.

Жинь розуміла, до чого все йшло.

— То були аристократи.

— Так. Дворяни, імператори, воїни, усі важливі персони. А потім їй стало нудно. На це йшло забагато часу. Тож вона взяла мотузку й почала розкидати бруд у всіх напрямках. Так з’явилися сотні нікарських кланів.

Жинь зглитнула. Їй у горло немовби налили кислоти.

— На півдні цієї історії не розповідають.

— А як ти думаєш, чому так? — запитав Неджа.

Жинь прокручувала це якусь мить у голові. А потім розсміялася.

— Мій народ — це багнюка. І ви все одно дозволяєте їм керувати країною.

— Я не вважаю цих людей багнюкою, — сказав Неджа. — Я думаю, що вони ще не сформовані. Не освічені й не окультурені. Вони не знають нічого кращого, бо їм не давали можливості дізнатися. Але Республіка сформує й відточить їх. Розвине до належного рівня.

— Це не так працює. — Жинь узяла грудку мулу з Неджиної руки. — Вони ніколи не стануть чимось більшим, аніж є насправді. Північ їм не дозволить.

— Це неправда.

— Це ти так думаєш. Але я бачила, як працює влада. — Жинь зім’яла багнюку між пальцями. — Тут ідеться не про те, хто ти, а про те, ким тебе бачать. І якщо в цій країні ти багнюка, то завжди лишишся багнюкою.

Роздiл 18

— Та ти жартуєш, — сказав Жамса.

Жинь похитала головою. Від різкого руху в неї запульсувало у скронях.

У неприємному світанковому світлі вона вже пожалкувала, що взагалі торкнулася спиртного, бо тепер обов’язок повідомити Цике про розпуск був їй ще неприємнішим.

— Мене понизили у званні. За наказом Дзіньджі.

— А що ж тепер буде з нами? — наполегливо запитав Жамса.

Жинь спантеличено глянула на нього.

— А що з вами?

— Куди ж нам іти?

— О. — Вона міцно замружилася, намагаючись пригадати. — Вас перерозподілили. Здається, тебе — на «Грифон», а Суні й Бадзі — на баштові кораблі.

— То тепер ми не разом? — запитав Жамса. — От же бляха. Невже ми не можемо просто відмовитися?

— Ні, — Жинь притиснула долоню до чола, що пульсувало болем. — Ви солдати Республіки. І мусите виконувати накази.

Він недовірливо подивився на неї:

— Оце й усе?

— А що ще мені сказати?

— Та що-небудь! — крикнув він. — Будь-що! Ми вже не Цике, і ти так просто це проковтнеш?

Жинь кортіло затулити вуха долонями. Вона була така виснажена. І хотіла, щоб Жамса просто пішов і замість неї передав новини всім іншим, щоб вона змогла просто змиритися з тим, що сталося, і піти поспати, ні про що не думаючи.

— А кому до того є діло? Цике вже неважливі. Цике кінець.

Жамса схопив Жинь за комір. Проте хлопець був настільки худорлявим і нижчим навіть за Жинь, що збоку цей випад здавався абсурдним.

— Та що з тобою? — процідив він.

— Жамсо, припини.

— Ми влізли в цю війну заради тебе, — сказав він. — З відданості тобі.

— Не драматизуй. Ви влізли в цю війну, бо хотіли срібла Дракона, бо вам подобається підривати, а ще тому, що ви злочинці, яких розшукують по всій Імперії.

— Я лишився, бо думав, що ми всі будемо разом, — Жамса вже мало не плакав. Це було настільки недоречним, що Жинь ледь стримувала сміх. — Ми завжди мали бути разом.

— Ти навіть не шаман. Тобі нічого боятися. Чому ти так переймаєшся?

— А чому ти не переймаєшся? Алтань призначив тебе командиром. Захищати Цике — це твій обов’язок.

— Я не просила посади командира, — випалила вона. Згадка про Алтаня пробудила в ній відчуття обов’язку, морального зобов’язання, а їй не хотілося про це думати. — Ясно? Я не хочу бути твоїм Алтанем. Не можу.

Що вона зробила, відколи стала головною? Скалічила Унеґеня, підштовхнула Енькі до рішення піти з Цике, бачила, як отрута вбила Аратшу, а їй самій Дадзі так сильно надавала чортів, що вона вже й шаманкою не могла називатися.

Жинь не стільки командувала Цике, як заохотила їх до низки неприємних рішень. Без неї їм буде краще. Її бісило те, що вони цього не розуміють.

— Хіба ти не злишся? — запитав Жамса. — Невже це не доводить тебе до люті?

— Ні, — сказала вона. — Я виконую накази.

Вона могла б злитися. Могла заперечити Дзіньджі, могла збіситися, як завжди. Але злість допомагала лише тоді, коли перетворювалася на полум’я, а його вона вже прикликати не могла. Без вогню Жинь не була шаманкою, не була справжньою спірлійкою й уже точно не була військовим активом. Дзіньджа не мав жодних підстав слухати чи поважати її.

І тепер вона знала, що вогонь ніколи не повернеться.

— Ти могла б принаймні спробувати, — сказав Жамса. — Будь ласка.

Але в його голосі вже не лишилось опору.

— Просто збери речі, — сказала вона. — І передай решті. Їм треба відзвітуватись о десятій.

Протягом декількох наступних тижнів останні твердині провінцій Зайця й Барана капітулювали перед Республікою. Їхніх Воєначальників відправили до Арлона в кайданах, щоб вони благали Вейсжу зберегти їм життя. У містах, містечках та селищах пройшов плебісцит.

Коли цивільне населення голосувало за приєднання до Республіки (а вони неминуче голосували саме за приєднання, бо інакше всіх чоловіків, старших за п’ятнадцять років, прирікали до смерті), то ставало частиною величезної військової машини Вейсжі. Жінкам доручали шити республіканські форми і прясти полотно для поранених. Чоловіків або вербували в піхоту або ж відправляли на південь працювати на суднобудівництві в Арлоні. Сьому частину їхніх припасів конфісковували, щоб передати північним лініям постачання, а на місцях лишали республіканські патрулі, щоб забезпечити постійні поставки зерна вгору річкою.

Неджа постійно хизувався, що ця війна — чи не найуспішніша військова кампанія за всю нікарську історію. Кітай сказав йому не дерти кирпу від гордощів, але Жинь не могла не помітити їхньої приголомшливої низки перемог.

Однак щоденна рутина кампанії була настільки виснажливою, що їй рідко випадав шанс святкувати ці перемоги. Міста, містечка й селища почали зливатися воєдино в її свідомості. Жинь уже не думала в рамках дня й ночі, а почала мислити графіками битв. Один день перетікав в інший, у напругу надзвичайно важких боїв перед світанком, у декілька годин глибокого сну без сновидінь.

Єдиною перевагою в цьому було лише те, що їй вдалося на якийсь час забутися в чистій фізичній активності. Пониження вплинуло на неї не так сильно, як вона передбачала. Здебільшого Жинь була надто втомлена, щоб навіть згадувати про це.

Але потайки вона також відчувала полегшення від того, що вже не мусила думати, що робити зі своїми людьми. Тягар лідерства, з яким вона так і не змогла впоратися, повністю спав з її плечей. Тепер вона переймалася лише виконанням відданих їй наказів — і це вдавалося їй на відмінно.

А наказів у неї побільшало чи не вдвічі. Можливо, Дзіньджа оцінив як годиться її вміння, а може, вона просто аж настільки йому не подобалася, що він хотів прибрати її чужими руками, але він почав призначати її на передову в кожній наземній операції. Зазвичай солдатів таке не надто тішило, однак Жинь тільки раділа.

Зрештою, вона була страшенно здібним воїном. Її готували до цього. Можливо, вона вже й не могла прикликати вогонь, але ще могла битися, а встромляти тризуб у живу плоть було так само приємно, як і спопеляти все навколо себе.

65
{"b":"820296","o":1}