На «Зимородку» вона заслужила репутацію надзвичайно вправного солдата й мимоволі тішилася цим. Це пробудило в ній давній дух суперництва, якого вона не відчувала ще з Сінеґарда, коли переживала місяці виснажливого й важкого навчання лише завдяки захвату від того, що хтось помітив її таланти.
То це так почувався Алтань? Нікарці відточували його, як зброю, ще змалку залучали до військових операцій, хвалили його. Це й давало йому втіху?
Жинь не почувалася щасливою, зовсім. Але в тому, щоб бути інструментом, який добре виконує своє призначення, вона знаходила якесь задоволення.
Певною мірою кампанії були таким собі наркотиком. Жинь почувалася чудово, коли билася. У гущавині бою людське життя могло зменшитися до найочевиднішої механіки буття — рук та ніг, мобільності й уразливості, критично важливих позицій, які треба визначити, ізолювати і знищити. Жинь знаходила в цьому химерну втіху. Її тіло знало, що треба робити, а отже, вона могла вимкнути розум.
Якщо Цике й були нещасні, Жинь про це не знала. Вона вже не говорила з ними. А після перерозподілу заледве когось бачила. Але їй ставало все важче перейматися цим, бо вона взагалі починала втрачати здатність про щось думати.
Тоді скоріше, ніж Жинь сподівалася, вона припинила навіть думати про втрачене полум’я. Іноді посеред бою її стискало від наполегливого бажання, і вона клацала пальцями, воліючи видобути іскру, фантазуючи, як швидко їхні війська змогли б перемогти, якби вона прикликала стовп вогню, щоб випалити лінію оборони.
Вона досі відчувала відсутність Фенікса як діру, викарбувану в грудях. Біль ніколи не вщухав повністю. Але відчай і розпач відхлинули. Жинь уже не прокидалася вранці з бажанням кричати, коли згадувала, що в неї відібрали.
Вона вже давно кинула спроби зламати Печатку. Її похмура пульсуюча присутність уже не мучила щодня, немовби запалена рана. У ті короткі миті, коли вона дозволяла собі затриматися на ній, Жинь замислювалася, чи Печатка вже почала відбирати в неї спогади.
Схоже, майстер Дзян зовсім нічого не знав про те, ким був двадцять років тому. З нею станеться те саме?
Жинь уже відчувала, що деякі з її ранніх спогадів починали затуманюватися. Раніше вона могла чітко пригадати обличчя всіх членів прийомної родини в Тікані. А тепер вони здавалися їй розмитими плямами. Але вона не знала напевне, чи то Печатка всотувала ці спогади, чи вони просто забувалися з часом.
Це турбувало її не так і сильно. Коли чесно, то якщо Печатка потроху вкраде в неї минуле — вона забуде Алтаня, забуде скоєне на Спірі й дозволить провині відходити в білу порожнечу, аж доки подібно до Дзяна не перетвориться на люб’язну, неуважну дурепу, — якась частина її самої відчує від того полегшення.
Коли Жинь не спала й не билася, вона сиділа з Кітаєм у його тісному кабінеті. Дзіньджа вже не запрошував її на наради, але вона дізнавалася все від Кітая. Зі свого боку, він тішився нагоді поділитися з нею своїми ідеями. Промовляючи вголос численні можливості, він міг трохи полегшити нестямну активність свого розуму.
Він єдиний не поділяв захвату Республіки їхньою неймовірною низкою перемог.
— Я стурбований, — визнав він. — І спантеличений. Невже вся кампанія не видається тобі надто легкою? Немовби вони навіть не докладають зусиль.
— Але ми докладаємо. Вони просто не такі майстерні. — Усередині Жинь досі все тремтіло від захвату бою. Їй подобалося вирізнятися з-поміж інших, навіть якщо це означало вбивати погано підготовлених місцевих солдатів, і задума Кітая її дратувала.
— Ти ж бачиш, що ці битви занадто легкі.
Жинь скривилася:
— Міг би хоч трохи вірити в нас.
— Ти хочеш похвали за перемогу над непідготовленими, неозброєними селянами? Ну тоді — гарна робота. Молодчинка. Значно краще озброєний флот розбиває жалюгідний опір селян. Який несподіваний поворот подій. Але це не означає, що ви візьмете цю Імперію на срібній тарілочці.
— Це може означати, що наш флот просто сильніший, — сказала Жинь. — А що, думаєш, Дадзі свідомо здає нам північ? Нащо?
— Вона не здає нам північ. Вона будує флот, ми знали про це від самого початку…
— Але якби від цього флоту була хоч якась користь, ми б уже його побачили. Можливо, насправді ми просто перемагаємо в цій війні. Але ти радше помреш, ніж це визнаєш.
Але Кітай похитав головою.
— Ми говоримо про Су Дадзі. Ця жінка спромоглася вперше після смерті Червоного Імператора об’єднати всі дванадцять провінцій.
— Їй допомогли.
— Але відтоді вона не потребувала допомоги. Якби Імперія розпадалася, ти не думаєш, що це вже сталося б? Не будь зарозумілою, Жинь. Ми граємо в гру віккі проти жінки, яка десятиліттями воювала зі значно серйознішими суперниками. Я говорив це й Дзіньджі. Невдовзі відбудеться контрнаступ. І що довше ми чекатимемо, то гірше все обернеться.
Кітай був одержимий проблемою того, чи флоту варто скоротити кампанію на зиму, а чи пливти просто до провінції Тигра, зустрітися там із флотом Цоліня й дати бій Дзюню та його армії. З одного боку, якщо їм вдасться зміцнити позиції на узбережжі у провінції Тигра, то вони зможуть повернутися каналом по припаси й підкріплення для наземних військ і врешті оточать Осінній палац.
З іншого боку, утримання узбережжя тягнуло за собою суттєві зобов’язання для військ, яких Республіка ще не мала. Доки призахідники вирішать надати їм допомогу, вони мають спершу підготуватися до завоювання внутрішніх районів. Але на це могло знадобитися ще декілька місяців, тобто більше часу, якого в них також не було.
Вони бігли наввипередки з часом. Ніхто не хотів застрягнути в наступі, коли північ захопить зима. Їхнє завдання полягало в тому, щоб укріпити революційну базу й затиснути Імперію всередині трьох найпівнічніших провінцій до того, як притоки Мужвею замерзнуть і флот застрягне.
— Ми вже близько, але протягом місяця нам треба піднятися до переходу Еду, — сказав Кітай. — До того часу Дзіньджа мусить прийняти рішення.
Жинь подумки провела розрахунки.
— Підйом річкою займе в нас місяця півтора.
— Ти забуваєш про Дамбу чотирьох ущелин, — сказав Кітай. — Шлях Мужвеєм угору провінцією Щура заблокований, тож течія буде не така сильна, як мала б.
— Тоді десь місяць. Як гадаєш, що станеться, коли ми дістанемося туди?
— Молитимемося небесам, щоб річки й озера ще не замерзли, — сказав Кітай. — А потім подивимося, які в нас будуть варіанти. Однак наразі в цій війні Дзіньджа ставить на погоду.
Щотижневі зустрічі Жинь із сестрою Петрою докучали їй усе дужче. Огляди Петри стали надзвичайно агресивними, а ще вона почала обходитися без лаундануму. Петра закінчила з базовими вимірюваннями. Тепер вона хотіла бачити свідчення Хаосу.
Коли тиждень за тижнем Жинь не вдавалося прикликати вогонь, Петра ставала все нетерплячішою.
— Ти ховаєш його від мене, — звинувачувала вона. — Відмовляєшся співпрацювати.
— А може, я зцілилася, — сказала Жинь. — Може, Хаос пішов. Може, ваша свята присутність злякала його.
— Ти брешеш. — Петра смикнула щелепу Жинь дужче, ніж було необхідно, і почала постукувати по її зубах чимось, що відчувалося як інструмент із двома зубцями. Холодні металеві вістря боляче вгризалися в емаль Жинь. — Я знаю, як діє Хаос. Він ніколи не зникає. Він маскується перед Творцем, але завжди повертається.
Жинь хотіла, щоб це було так. Якби їй вдалося повернути вогонь, вона спопелила б Петру на місці — і до біса наслідки. Якби вона мала вогонь, то не була б такою жахливо безпорадною, не мусила б схилятися перед наказами Дзіньджі і співпрацювати з призахідниками лише тому, що була всього лише рядовим солдатом.
Але якби вона дала волю гнівові зараз, то щонайгірше розгромила б лабораторію Петри, трупом опустилася б на дно Мужвею і знищила б будь-яку надію на військовий союз між призахідниками й нікарцями.
Тож навіть попри те, що на смак її гнів був нічим не кращий за найгіркішу жовч, все ж вона його таки проковтнула.
— Він справді зник, — сказала вона, коли Петра відпустила її щелепу. — Я ж казала, що мене запечатали. Я вже не можу прикликати його.
