Жинь розуміла: він знав, що переступив межу, мовивши це вголос. Неджа був приголомшений. Кітай швидко закліпав, намагаючись не дивитися їй у вічі. Якусь мить Жинь сподівалася, що він відступиться від своїх слів, вибачиться, але він просто відвернувся.

Вона відчула біль у грудях. Кітай, якого вона знала, вибачився б.

Запала довга мовчанка. Неджа розглядав стіну, Кітай — підлогу. Жоден не насмілився зустрітися поглядом із Жинь.

Нарешті Кітай простягнув руки — немовби чекав, що їх хтось зв’яже.

— Краще відведіть мене на гауптвахту, — сказав він. — Ви ж не хочете, щоб в’язні тинялися палубою.

Повернувшись до своєї каюти, Жинь ретельно замкнула двері зсередини, засунувши всі чотири засувки, а потім про всяк випадок ще й підперла двері стільцем. Лягла на ліжко. Заплющила очі й спробувала розслабитися, змусити себе ввібрати короткочасне відчуття захищеності. Вона в безпеці. Вона з союзниками. По неї не прийдуть.

Сон не йшов. Чогось бракувало.

І Жинь не одразу збагнула, чого саме. Вона чекала тієї нестабільності, коли ліжко коливається на воді, але не відчувала її. «Нещадний» був таким величезним військовим кораблем, що його палуби скидалися на сушу. Нарешті вона твердо стояла на ногах.

Хіба ж не цього їй хотілося? Вона мала дах над головою і мету. Вже не пливла за течією, не борсалася в розпачі, щоб зібрати докупи плани, які зрештою не спрацюють.

Жинь втупилася в стелю, намагаючись силою волі сповільнити шалене серцебиття. Але їй не вдавалося позбутися відчуття якоїсь неправильності, глибоко вкоріненої тривоги, яка не обмежувалася лише відсутністю хвиль.

Усе почалося з поколювання в кінчиках пальців. А потім жар почав підніматися з долонь і пробиратися до рук і грудей. За мить з’явився й головний біль, від спалахів якого доводилося зціплювати зуби.

А потім під повіками розгорілося полум’я.

Вона бачила Спір, бачила Федерацію. Бачила прах і кістки, розмиті й перемішані, самотню постать, яка крокувала до неї, струнку і вродливу, з тризубом у руці.

— Тупа курво, — прошепотів Алтань і потягнувся вперед. Обхопив її горло руками, немовби намисто.

Жинь широко розплющила очі. Сіла і вдихнула, а потім видихнула, глибоко й повільно, відчайдушними подихами, намагаючись угамувати раптовий напад паніки.

А потім вона збагнула, що не так.

На цьому кораблі вона не мала доступу до опіуму.

«Ні. Заспокойся. Зберігай спокій».

Ще в Сінеґарді, коли майстер Дзян намагався допомогти їй закрити свій розум від Фенікса, він навчив її технікам очищення думок і розчинення в порожнечі, що імітує небуття. Навчив думати так, немовби вона мертва.

Відтоді Жинь цуралася його уроків. А тепер спробувала пригадати. Вона змусила свій розум читати мантри, які він примушував її повторювати годинами. «Ніщо. Я ніщо. Мене не існує. Я нічого не відчуваю. Я ні про що не шкодую… Я пісок, я порох, я попіл».

Це не спрацювало. Спалахи паніки так само порушували спокій. Поколювання в пальцях посилилося, кожна частина тіла мовби горіла, Алтанів голос відлунював звідусіль.

«Це мала бути ти».

Жинь побігла до дверей, відкинула стілець, відімкнула замки й помчала босоніж коридором. Очі поколювало від болю, зір затуманювали іскри і спалахи.

Вона примружилася, намагаючись розгледіти шлях у тьмяному світлі. Неджа казав, що його каюта в самому кінці коридору… Отже, ось ця, має бути вона… Жинь нестямно грюкала в двері, доки вони не розчинилися й на порозі не з’явився Неджа.

— Жинь? Що ти…

Вона схопила його за сорочку.

— Де ваш лікар?

Неджа підняв брови:

— Ти захворіла?

— Де?

— На першій палубі, треті двері ліворуч, але…

Не дослухавши, Жинь кинулася до сходів. Вона чула, що Неджа біжить за нею, але їй було байдуже. Важило лише те, що вона може дістати опіум, або лаунданум, або що завгодно, що є на борту.

Але лікар не впустив її до кабінету. Він заблокував двері власним тілом, спершись рукою на одвірок, а другою затиснувши ручку.

— Наказ Воєначальника Дракона, — він говорив так, немовби чекав приходу Жинь. — Я тобі нічого не дам.

— Але мені потрібно… Біль, я не витерплю його, мені потрібно…

Лікар почав зачиняти двері:

— Доведеться якось обходитися без цього.

Жинь ударила двері ногою.

— Лише трішечки, — благала вона. Їй було байдуже, як жалюгідно це звучить, їй просто було потрібно бодай щось. Що-­небудь. — Будь ласка.

— У мене наказ, — сказав він. — Нічим не можу допомогти.

— До біса! — крикнула Жинь.

Лікар відсахнувся і з грюкотом зачинив двері, але Жинь уже бігла в протилежному напрямку, ударившись ногами біля сходів.

Їй треба було потрапити на верхню палубу, подалі від усіх. Вона відчувала, як скалки підступних спогадів тиснуть на розум, немовби друзки скла, частинки й уламки придушеної пам’яті, що яскраво пропливали перед очима: трупи в Ґолінь Ніїс, трупи на дослідній базі, трупи на Спірі, солдати, всі з обличчям Шіро, вони насміхалися з неї, тицяли пальцями і сміялися, і це її так розлютило, так розпалило в ній гнів…

— Жинь!

Неджа наздогнав її. Схопив рукою за плече.

— Що, в біса…

Вона вивернулася.

— Де твій батько?

— Гадаю, на зустрічі з адміралами, — пробурмотів він. — Але я не став би…

Жинь протиснулася повз нього. Неджа потягнувся до її руки, але вона встигла пригнутися й кинулася бігти коридором, а потім далі сходами вниз, до кабінету Вейсжі. Вона смикнула ручки — замкнено — потім нестямно загрюкала в двері, доки їх не розчинили зсередини.

Схоже, Вейсжа зовсім не здивувався, побачивши її.

— Панове, — сказав він, — нам потрібно поговорити наодинці, будь ласка.

Присутні мовчки вийшли з кімнати. Жоден не глянув на Жинь. Вейсжа зачинив двері, замкнув їх і обернувся.

— Чим можу допомогти?

— Ви сказали лікарю не давати мені опіуму, — сказала Жинь.

— Так і є.

Її голос тремтів:

— Послухай, телепню, мені потрібен мій…

— О ні, Жунінь. — Вейсжа підняв палець і погойдав ним, немовби сварив мале дитя. — Варто було про це згадати. Остання умова нашої домовленості. Я не потерплю у своїй армії залежних від опіуму.

— Я не залежна, я просто…

Нова хвиля болю ввірвалася в її голову, і Жинь замовкла на півслові, здригнувшись.

— Мені від тебе небагато користі, якщо ти під кайфом. Ти потрібна мені свідомою. Мені потрібна та, хто зможе проникнути в Осінній палац і вбити Імператрицю, а не просякнутий опіумом мішок лайна.

— Ви не розумієте, — сказала Жинь. — Якщо ви мене не накачаєте, я підпалю всіх на цьому кораблі.

Він знизав плечима:

— Тоді ми викинемо тебе за борт.

Жинь тільки вражено поглянула на нього. Це ж безглуздя. Як він може лишатися таким непорушно спокійним? Чому не тікає, чому не ховається від жаху? Усе має йти не так, це вона повинна бути йому загрозою, а він має робити все, що вона захоче, ось як усе завжди йшло.

Чому він її не боїться?

У відчаї Жинь стала благати.

— Ви не знаєте, який це біль. Він у моєму розумі, бог постійно в моєму розумі — і це боляче…

— Це не бог. — Вейсжа підвівся й через усю кімнату підійшов до неї. — Це гнів. І страх. Ти вперше побачила бій, і твої нерви не можуть заспокоїтися. Ти постійно боїшся. Ти думаєш, що всі навколо на тебе полюють, і хочеш, щоб на тебе полювали, бо так ти матимеш виправдання, щоб їм нашкодити. Це не спірлійська проблема, а звичайні переживання солдатів, притаманні багатьом. І тобі не зцілити їх за допомогою опіуму. Від цього не втекти.

— Тоді що…

Він поклав руки їй на плечі.

— Ти мусиш зіткнутися з цим. Прийняти, що тепер це твоя реальність. І побороти її.

Невже він не розумів, що вона намагалася? Невже думав, що все так просто?

— Ні, — сказала вона. — Мені потрібен…

Вейсжа схилив голову набік.

— Що означає «ні»?

Власний язик здавався Жинь страшенно неповоротким. Піт стікав їй по тілу, вона бачила, як він скрапує з долонь.