Жинь сиділа мовчки, прокручуючи ці ідеї у втомленому розумі.

Це звучало страшенно привабливо. Їй сподобалася думка, що світ природи докорінно пізнаваний і зводиться до низки об’єктивних принципів, закладених доброзичливим і раціональним божеством. Це значно охайніше й чистіше, ніж те, що вона знала про шістдесятьох чотирьох богів — безладних, які сплять у безкінечному вихорі сил, що створив матеріальний всесвіт, де все постійно змінюється й ніщо ніколи не записується. Легше думати, що світ природи — охайний, матеріальний і статичний подарунок, загорнутий і доставлений всемогутнім архітектором світобудови.

Лишалася тільки одна вагома хиба.

— То чому ж усе так погано? — запитала Жинь. — Якщо цей Творець задає всьому напрям, тоді…

— Чому Творець не запобіг смерті? — закінчила замість неї Петра. — Чому все йде не так, як треба, якщо існує план?

— Так. Як ви здогадалися?

Петра ледь усміхнулася:

— Не дивуйся. Це найпоширеніше запитання кожного новонаверненого. І відповідь на це — Хаос.

— Хаос, — повільно повторила Жинь. Вона вже чула, як Петра використала це слово на нараді. Це був призахідницький термін, і нікарського відповідника він не мав. Мимоволі Жинь запитала: — А що таке Хаос?

— Це корінь зла, — сказала Петра. — Наш Божественний Архітектор не всесильний. Могутній, так, але він веде постійну боротьбу, щоб творити порядок у всесвіті, який неминуче тяжіє до розрідження й плутанини. Ми називаємо цю силу Хаосом. Хаос — це антитеза порядку, жорстока сила, яка постійно намагається захопити творіння Архітектора. Хаос — це старіння, хвороби, смерть і війна. Хаос представляє найгірше в людстві: злість, зазд­рість, жадобу, зраду. Наше завдання — не допускати цього.

Петра закрила годинник і поклала його назад на стіл. Її пальці завмерли над інструментами, немовби вагаючись, а потім обрали пристрій, схожий на два навушники, і пласке коло, прикріплене до металевого дроту.

— Ми не знаємо, як і коли проявляється Хаос, — сказала вона. — Але частіше він показується в таких місцях, як твоя країна, нерозвинених, нецивілізованих і варварських. І твій випадок — один з найгірших проявів особистого Хаосу з тих, які траплялися Товариству.

— Ви маєте на увазі шаманізм, — сказала Жинь.

Петра знову розвернулася до неї обличчям.

— Ти розумієш, чому Сіре товариство повинне досліджувати. Такі істоти, як ти, становлять жахливу загрозу земному порядку.

Вона підсунула пласке коло під сорочку Жинь і притисла їй до грудей. Воно було крижаним на дотик. Жинь не стрималася й скривилася.

— Не бійся, — сказала Петра. — Невже ти не усвідомлюєш, що я намагаюся тобі допомогти?

— Я не розумію, — пробурмотіла Жинь, — навіщо ви взагалі лишили мене живою.

— Слушне питання. Дехто думає, що простіше тебе вбити. Але тоді ми ані на крок не наблизимося до розуміння зла й Хаосу. І доведеться шукати інше втілення, яке прагнутиме руйнувань. Тож проти суджень Сірого товариства я лишаю тебе живою, щоб ми нарешті навчилися це виправляти.

— Виправляти, — повторила Жинь. — Гадаєте, що зможете мене виправити?

— Я знаю, що зможу тебе виправити.

У виразі обличчя Петри була якась фанатична напруга, від якої Жинь стало лячно. Коли Петра говорила, її сірі очі виблискували металевим сріблом:

— Я найрозумніша вчена Сірого товариства за багато поколінь. Я десятиліттями переконувала інших почати вивчати нікарців. І я збираюся з’ясувати, яка чума косить твою країну.

Вона притиснула металевий диск Жинь між грудей.

— А тоді я збираюся вигнати її з тебе.

Нарешті година минула. Петра склала свої інструменти на стіл і відпустила Жинь з оглядової.

Остання дія лаундануму вивітрилася, коли Жинь повернулася до казарм. Усі відчуття, які стримував наркотик: зніяковіння, роздратування, огида й виразний страх — накотилися на неї заразом, хворобливою лихоманкою, такою різкою, що вона звалила Жинь навколішки.

Жинь спробувала дійти до вбиральні. Але не встигла зробити й двох кроків, як її зігнуло навпіл і знудило.

Жинь не могла цьому зарадити. Вона згорбилася над калюжею блювотиння й схлипувала.

Доторки Петри, які під дією лаундануму здавалися такими легкими, такими ненасильницькими, тепер були темними плямами — немовби комахи, які пробиралися під шкірою Жинь, хоч як сильно вона намагалася їх видряпати. Її спогади змішалися, тепер вони збивали з пантелику, їх не можна було розрізнити. Руки Петри стали руками Шіро. Кімната Петри стала лабораторією Шіро.

Та найгіршим було силування, довбуче силування, а ще чиста безпорадність від знання, що її тіло вже їй не належить і треба сидіти спокійно й миритися. Але цього разу не через пута, а через простий факт, що вона сама вирішила бути там.

Це єдине втримувало її від того, щоб спакувати речі й негайно поїхати з Арлона.

Їй потрібно це робити, бо вона заслужила. У якийсь жахливий спосіб це мало сенс, це була спокута. Жинь знала, що вона чудовисько. Вона не могла далі цього заперечувати. Це було самобичування за те, чим вона стала.

«Це мала бути ти», — сказав Алтань.

Це вона мала загинути.

До цього було недалеко.

Коли Жинь виплакалася, біль у грудях ослаб до тупого ниття. Вона підвелася, витерла сльози та слиз із обличчя. Стала перед дзеркалом у вбиральні й зачекала, доки з очей зійде червонуватість.

Коли інші запитали, що сталося, вона відповіла, що взагалі нічого не було.

Війну принесла вода.

Жинь прокинулася від криків біля казарм. У паніці натягла форму, наосліп намагаючись всунути праву ногу в лівий черевик, аж доки не здалася й не побігла до дверей босоніж, стискаючи в руці тризуб.

Зовні напіводягнені солдати кудись бігли, зіштовхувались у збентеженій активності, а командири викрикували суперечливі накази. Але ніхто не націлював зброї, у повітрі не літали ракети, Жинь не чула звуків гарматного вогню.

Нарешті вона помітила, що більшість загонів бігли до лінії узбережжя. Вона побігла за ними. Спершу вона не зрозуміла, що бачить. На воді виднілися білі плями, немовби велетень здмухнув на водне плесо цвіт кульбаби. А потім вона добігла до краю причалу і зблизька роздивилася срібні півмісяці, що гойдалися майже на поверхні. Тими білими плямами були роздуті черевця риб.

І не тільки риб. Коли вона стала навколішки біля води, то побачила роздуті, знебарвлені трупи жаб, саламандр і диких голубів. Щось убило все живе у воді.

Певно, отрута. Більше ніщо не вбиває стількох тварин так швидко. А це означало, що отрута точно у воді, а всі канали в Арлоні взаємопов’язані — тобто, цілком можливо, джерело питної води в Арлоні тепер зіпсоване.

Але нащо комусь із провінції Дракона труїти воду? Якийсь час Жинь просто отупіло стояла, розмірковуючи, припускаючи, що, певно, це був хтось ізсередини провінції. Вона не хотіла думати про альтернативний варіант, бо це означало, що отрута прийшла річкою згори, бо тоді це…

— Жинь! Чорт… Жинь!

Жамса смикнув її за руку:

— Ходи щось покажу.

Вона побігла за ним до кінця причалу, де Цике згуртувалися навколо темної маси на дошках. Велика рибина? Купа ганчір’я? Ні, людина, тепер вона бачила, але постать заледве була людською.

Істота простягнула до неї бліду, кістляву руку.

— Алтаню…

Жинь забракло повітря.

— Аратша?!

Вона ніколи не бачила його в людській подобі. Він був змарнілим чоловіком, із голови до п’ят укритим рачками, що впилися в блакитно-білу шкіру. На нижній половині обличчя виднілася ріденька борідка, так обліплена морськими черв’яками і дрібною рибою, що важко було вирізнити в ньому людські риси.

Жинь спробувала підлізти під нього руками, щоб допомогти підвестися, але від її доторку частини його плоті почали відпадати. Грудки мушель, кістки, а потім щось хрустке й порошкоподібне, що розсипалося в її руках. Вона намагалася не відштовхнути його від огиди.

— Можеш говорити?