Але на кону не лише її життя.

Доля всієї Імперії висіла на волосині. Якщо вона справді хотіла смерті Імператриці, то повітряні кораблі й аркебузи призахідників були найкращим способом це здійснити. А отримати їхню прихильність вона могла, лише добровільно давшись їм у руки.

«Зачувши крик, — колись казав їй Вейсжа, — біжи на нього».

Вона облажалася в Лусані. Більше не могла прикликати вогонь. Лише так вона відшкодує всі величезні скоєні хиби. Це єдиний шанс вчинити правильно.

Алтань загинув заради звільнення. Вона знала, що він сказав би їй зараз.

«Припини бути такою сукою-егоїсткою».

Жинь опанувала себе, глибоко вдихнула й кивнула.

— Я це зроблю.

— Дякую, — на обличчі Вейсжі проступило полегшення. Він повернувся до столу. — Вона згодна.

— Одна година, — сказала Жинь своєю найліпшою призахідницькою. — Раз на тиждень. Не більше. Я матиму змогу піти, якщо почуватимуся некомфортно, і ви не торкатиметеся мене без мого чіткого дозволу.

Генерал Тарквет прибрав руку з аркебузи.

— Справедливо.

Призахідники були аж надто задоволені. У Жинь скрутило всередині.

О боги. На що вона погодилася?

— Чудово, — сіроока жінка підвелася. — Ходи зі мною. Почнемо вже зараз.

Призахідники зайняли цілий квартал будівель на захід від палацу. Жинь підозрювала, що ці мебльовані помешкання Вейсжа підготував для них давно. На синіх прапорах, вивішених з вікон, виднівся знак, схожий на годинниковий механізм. Сіроока жінка жестом указала Жинь іти за нею до маленької квадратної кімнатки без вікон на першому поверсі центральної будівлі.

— Як ти себе називаєш? — запитала жінка. — Вони сказали Фан Жунінь?

— Просто Жинь, — пробурмотіла Жинь, роззираючись кімнатою.

Там було майже порожньо, якщо не рахувати двох довгих вузьких столів з каменю, які, судячи зі слідів на кам’яній підлозі, туди затягли зовсім недавно. Один стіл був порожній. На другому були розкладені різноманітні інструменти, деякі зі сталі, деякі з деревини; декілька Жинь упізнала або могла здогадатися про їхнє призначення.

Призахідники готували цю кімнату від самого прибуття.

У кутку стояв призахідницький солдат, аркебуза звисала в нього з плеча. Він стежив очима за кожним рухом Жинь. Вона скорчила йому гримасу. Він не відреагував.

— Можеш називати мене сестра Петра, — сказала жінка. — Чому б тобі не пройти от сюди?

Вона говорила справді чудовою нікарською. Жинь була вражена, хоча чогось бракувало. Речення Петри були бездоганно відточені й плавні, можливо, граматично досконаліші, ніж у більшості носіїв, але слова все одно звучали якось неправильно. Тони були трохи заслабкі, а ще вона промовляла все так стиснуто, немовби говорила зовсім не людина.

Петра підняла чашку з краю столу й запропонувала її Жинь.

— Лаундануму?

Жинь відсахнулася, здивована:

— Навіщо?

— Це тебе заспокоїть. Мені сказали, що ти погано реагуєш на лабораторне оточення. — Петра вигнула губи. — Я знаю, опіати притлумлюють феномен, який ти проявляєш, але для першого спостереження це неважливо. Сьогодні мене цікавлять лише базові вимірювання.

Жинь глянула на чашку, розмірковуючи. Їй аж ніяк не хотілося бути одурманеною цілу годину, ще й наодинці з призахідниками. Але вона знала, що в неї немає вибору й доведеться коритися Петрі, про що б та не попросила. Жинь мала підстави розраховувати, що її не вбиватимуть. А над рештою вона не владна. Єдине, над чим вона досі мала контроль, — це її власний дискомфорт.

Вона взяла чашку і спорожнила її.

— Чудово, — Петра показала на ліжко. — Он туди, будь ласка.

Жинь глибоко вдихнула і сіла на краєчок.

Одна година. І все. Їй треба просто пережити наступні шістдесят хвилин.

Петра почала безкінечні вимірювання. За допомогою мірної стрічки визначила зріст Жинь, розмах рук і довжину стопи. Окружність її талії, зап’ястків, литок і стегон. Потім коротшою стрічкою зробила низку менших вимірювань, на перший погляд, абсолютно безглуздих. Ширину очей Жинь. Відстань від них до носа. Довжину кожного з указівних пальців.

Це тривало цілу вічність. Жинь вдавалося не надто кривитися від доторку Петри. Лаунданум добре працював, свинцева важкість приємно осіла в кровотоку й підтримувала її заціпенілою, апатичною та покірною.

Петра обгорнула стрічкою основу великого пальця Жинь.

— Розкажи мені про те, як ти вперше спілкувалася з, гм, цією сутністю, яку ти називаєш богом. Як ти описала б цей досвід?

Жинь не відповіла. Вона прийшла, щоб дозволити оглянути своє тіло. Це не означає, що вона мусить розмовляти.

Петра повторила запитання. Жинь знову змовчала.

— Ти маєш знати, — сказала Петра, відкладаючи мірну стрічку, — що словесна співпраця — це умова нашої домовленості.

Жинь насторожено глянула на неї:

— Чого ви від мене хочете?

— Відвертих відповідей. Мене цікавить не лише твоє тіло, а й можливість спасіння твоєї душі.

Якби розум Жинь працював хоч трохи швидше, вона спромоглася б вигадати якусь розумну відповідь. А так лише зробила скептичну гримасу.

— Схоже, ти переконана, що наша релігія хибна, — сказала Петра.

— Я знаю, що вона хибна, — лаунданум розв’язав Жинь язика, вона усвідомила, що говорить усе, що спадає їй на думку. — Я маю докази існування своїх богів.

— Справді?

— Так, і я знаю, що всесвіт — це не творіння одного чоловіка.

— Одного чоловіка? То ось у що ми віримо, на твою думку? — Петра нахилила голову. — Що ти знаєш про нашу теологію?

— Що вона дурна, — сказала Жинь, і це цілком підсумовувало те, чого її вчили.

Якийсь час вони вивчали призахідницьку релігію — Творцизм, як її ще називали в Сінеґарді, — коли жоден із них навіть подумати не міг, що призахідники повернуться до берегів Імперії за їхнього життя. Жоден із них не ставився серйозно до уроків призахідницької, навіть учителі. Творцизм завжди був лише приміткою на полях. Жартом. Які ж дурні ті вихідці з заходу.

Жинь пригадала ідилічні прогулянки гірським схилом із Дзяном у перший рік учнівства, коли він змушував її досліджувати відмінності між східними і західними релігіями, а також висловлювати гіпотези щодо причин їхнього існування. Пригадала, як годинами корпіла над цими питаннями в бібліотеці. Вона з’ясувала, що численні різноманітні релігії Імперії тяжіли до політеїзму, невпорядкованості та безсистемності, їм бракувало послідовності навіть у сільській місцевості. Але призахідникам подобалося вшановувати єдину сутність, яку зазвичай уявляли чоловіком.

— Як гадаєте, чому це саме так? — запитала Жинь у Дзяна.

— Гордість, — сказав він. — Їм подобається вважати себе володарями світу. Подобається думати, що всесвіт створив хтось схожий на них.

Але Жинь ніколи не замислювалася над питанням, як призахідникам вдалося стати настільки технологічно розвиненими, якщо їхній підхід до релігії такий сміховинно помилковий. Дотепер це не було важливим.

Петра взяла зі столу круглий металевий пристрій завбільшки з долоню й поклала перед Жинь. Натиснула на кнопку збоку — кришка відкинулася.

— Знаєш, що це?

То був якийсь годинник. Вона впізнала призахідницькі цифри, дванадцять у колі, з двома голками, що повільно оберталися. Нікарські годинники, які працювали на воді, були спорудами, що займали цілий кут кімнати. А ця річ була така маленька, що вмістилася б навіть у кишені.

— Це хронометр?

— Дуже добре, — сказала Петра. — Я дуже ціную цю розробку. Поглянь на складний механізм, бездоганно підігнаний за формою, завдяки чому годинник працює самостійно. А тепер уяви, що ти знайшла це на землі. Ти не знаєш, що це. Не знаєш, хто його туди поклав. Який ти зробиш висновок? У цієї речі є творець чи вона випадковість природи, як камінь?

Розум Жинь ліниво прокручував запитання Петри, але вона знала, якого висновку Петра хотіла від неї.

— Існує творець, — сказала вона після паузи.

— Дуже добре, — повторила Петра. — А тепер уяви, що світ — немовби годинник. Подумай про море, хмари, небеса, зірки — усе це працює в бездоганній гармонії, щоб наш світ обертався й дихав так, як зараз. Подумай про життєві цикли лісів і тварин, які в них живуть. Це не випадковість. Цього не могли викувати в первісному хаосі, як часто стверджує твоя теологія. Це було свідоме творіння величнішої сутності, бездоганно великодушної й раціональної. Ми називаємо її Божественним Архітектором, або Творцем, як ти знаєш. Він прагне творити порядок і красу. Це не божевільні міркування. Це найпростіше можливе пояснення краси і складності світу природи.