— Це ж Цолінь. Запитати означало б образити.

— Ну, знаєш, запобіжні заходи.

— О, ми на порозі громадянської війни. Ти матимеш удосталь нагод вжити запобіжних заходів, — його голос звучав сміховинно невимушено.

— Ти справді віриш, що ми можемо перемогти? — запитала вона.

— З нами все буде гаразд.

— Звідки тобі знати?

Він скоса їй усміхнувся:

— Бо в нас найкращий флот в Імперії. Бо в нас найкращий стратег, якого тільки бачив Сінеґард. А ще в нас є ти.

— Та пішов ти.

— Я серйозно. Ти знаєш, що ти — військова перевага, варта власної ваги сріблом, і якщо стратегією займатиметься Кітай, то це дає нам відмінні шанси.

— А Кітай…

— З ним усе гаразд. Він унизу. Розмовляє з адміралами. Батько дав йому повний доступ до наших розвідданих. Він знайомиться зі справами.

— Бачу, він швидко оговтався.

— Ми теж так думаємо, — Неджин тон підтвердив її підозри.

— Ти знав, що його батько загинув.

Неджа не став відпиратися.

— Батько сказав мені кілька тижнів тому. І застеріг не говорити Кітаю. Принаймні доки не дістанемося Лусаня.

— Чому?

— Тому що було важливо, щоб він дізнався про це не від нас. Так це менше скидалося б на маніпуляцію.

— І ви дозволили йому тижнями вірити в те, що його батько живий?

— Не ми його вбили, еге ж? — Схоже, Неджа не відчував навіть натяку на провину. — Послухай, Жинь. Мій батько вміє майстерно виховувати таланти. Знає людей. Знає, як тягти за їхні ниточки. Це не означає, що він про них не дбає.

— Але я не хочу, щоб мені брехали, — сказала вона.

Неджа стиснув її руку:

— Я тобі ніколи не брехатиму.

Жинь відчайдушно хотілося в це вірити.

— Перепрошую, — промовив капітан Ежидень.

Вони озирнулися.

Це вперше вигляд в Ежиденя не був бездоганним, вперше він не стояв струнко. Капітан був блідий і змучений, його плечі осунулися, на обличчі проступили зморшки від хвилювання. Він нахилився до них.

— Воєначальник Дракона хоче тебе бачити.

— Вже йду, — сказав Неджа.

— Не тебе, — сказав Ежидень і кивнув на Жинь. — Саме її.

Жинь здивувалася, побачивши, що Вейсжа сидить за столом у військовій формі без жодних слідів крові. Коли він дихав, то кривився, та лише трохи, а в усьому іншому, здавалося, його ніколи й не ранили.

— Мені сказали, це ти витягла мене з палацу, — сказав він.

Жинь сіла навпроти.

— Мої люди допомогли.

— І навіщо ти це зробила?

— Не знаю, — відверто відповіла вона.

Вона й сама досі намагалася це збагнути. Вона могла лишити його в тронній залі. Самі Цике мали кращі шанси вижити, їм не потрібно було заручатися підтримкою провінції, щоб оголосити відкриту війну Імперії.

Але що тоді? Куди б вони пішли?

— Чому ти досі з нами? — запитав Вейсжа. — Ми зазнали невдачі. І я думав, що тебе не цікавить служба солдатом.

— Чому це так важливо? Чому ви хочете, щоб я пішла?

— Я волів би знати, чому люди служать у моїй армії. Хтось робить це заради срібла. Інші — заради чистого захвату бою. Не думаю, що те чи інше цікавить тебе.

Він мав рацію. Але Жинь не знала відповіді. Як пояснити йому, чому вона лишилася, якщо сама не розуміє?

Вона знала лише те, що добре почуватися частиною армії Вейсжі, виконувати його накази, бути його зброєю і знаряддям.

Якщо її не змушували вирішувати, то й вини її у скоєному не було.

Вона не могла наражати Цике на ризик, не кажучи їм, що робити. І ніхто не міг би її звинуватити, якщо вона діяла за наказом.

І вона не просто прагнула виправдання. Вона прагнула бути біля Вейсжі. Хотіла його схвалення. Потребувала його. Він дав їй порядок, контроль і напрямок, яких вона не мала після смерті Алтаня, і це було страшенно приємно.

Відколи Жинь вивільнила Фенікса на лукоподібному острові, вона загубилася, оберталася в порожнечі провини і гніву. А тепер, уперше за довгий час, відчувала, що вже не дрейфує.

Вона мала причину, щоб жити, окрім помсти.

— Я не знаю, що мені робити, — нарешті сказала вона. — Ким бути. І звідки я, і… і… — вона замовкла, намагаючись зрозуміти відчуття, що крутилися у свідомості. — Я знаю лише те, що я сама, що лишилася тільки я — і це через неї.

Вейсжа нахилився вперед:

— Ти хочеш битися в цій війні?

— Ні. Не хочу, я ненавиджу війну. — Жинь глибоко вдихнула. — Принаймні я думаю, що так треба. Усі мають ненавидіти війну, інакше з людиною щось негаразд. Правильно? Але я солдат. Я вмію бути лише солдатом. То хіба не це мені треба робити? Ну тобто іноді я думаю, що, можливо, я можу зупинитися, втекти. Але те, що я бачила, що накоїла… від цього втекти не вийде.

Вона прохально глянула на нього, відчайдушно прагнучи, щоб він заперечив, але Вейсжа погодився:

— Не вийде.

— Це правда? — стиха й налякано запитала вона. — Те, що сказали Воєначальники?

— А що вони сказали? — обережно запитав він.

— Що я як собака. Що краще мене вбити. Невже всі хочуть моєї смерті?

Вейсжа потягнувся й узяв її руки у свої. Обережно стиснув. Майже ніжно.

— Уже ніхто тобі такого не скаже. Слухай уважно, Жунінь. Тебе благословили величезною силою. Не вини себе за те, що скористалася нею. Я не дозволю.

Жинь уже не могла стримати сліз. Її голос надломився:

— Я просто хотіла сказати…

— Припини плакати. Ти краща за це.

Вона придушила схлипування.

У його голосі тепер чулася сталь:

— Не має значення, чого хочеш ти. Невже ти не розумієш? Ти — наймогутніша істота в цьому світі. Ти здатна починати і завершувати війни. Ти можеш почати для цієї Імперії нову чудову й мирну добу або нас знищити. Чого тобі не можна робити, так це зберігати нейтралітет. Коли маєш таку силу, твоє життя вже тобі не належить.

Він дужче стиснув її пальці.

— Люди прагнутимуть використати або знищити тебе. Якщо хочеш жити, обери сторону. Не ухиляйся від війни, дитино. Не уникай страждань. І, зачувши крик, біжи на нього.

Неджа відчинив двері каюти Жинь.

— Не спиш?

— Що відбувається? — позіхнула Жинь.

За ілюмінатором було ще темно, але Неджа вже мав на собі повний комплект форми. Позаду нього стояв Кітай, напівсонний і дуже роздратований.

— Піднімайся нагору.

— Він хоче показати нам краєвид, — пробурчав Кітай. — Ворушися, інакше я знову піду спати.

Жинь рушила за ними коридором, стрибаючи на одній нозі, бо не встигла як слід узутися.

«Нещадного» огортав такий густий блакитний туман, що вони цілком могли пропливати крізь хмари. Жинь не бачила наземних орієнтирів, аж доки вони не підпливли достатньо близько, щоб крізь туман проступили обриси. Ліворуч величезні скелі охороняли вхід до Арлона: темно-срібний простір усередині розкритої кам’яної стіни. Під променями світанкового сонця поверхня каменів виблискувала яскраво-багряним.

Це були славнозвісні Червоні скелі провінції Дракона. Подейкували, що стіни скель багряніли дужче з кожним невдалим нападом на фортецю, забарвлюючись кров’ю моряків, чиї кораблі розбились об те каміння.

Жинь розгледіла два знаки, викарбувані на стіні. Слова можна було побачити, лише нахиливши голову праворуч і лише коли тьмяне сонячне світло падало на них.

— Що там написано?

— Хіба ти не можеш прочитати? — запитав Кітай. — Це ж давньонікарська.

Жинь спробувала не закочувати очі.

— Ну переклади для мене.

— Насправді це неможливо перекласти, — сказав Неджа. — Усі ці знаки мають декілька шарів значень, вони не підпорядковуються граматичним правилам сучасної нікарської, тож будь-який переклад буде приблизним, а то й хибним.

Жинь усміхнулася. Ці слова були прямою цитатою з текстів лінгвістики, які вони обоє читали в Сінеґарді, ще коли їхньою найбільшою турботою була контрольна з граматики наступного тижня.

— А який переклад правильний на твою думку?