Аратша видав здавлений шум. Спершу вона подумала, що він похлинувся власною слиною, але потім із кутика його рота потекла піниста рідина кольору кислого молока.

— Алтаню, — повторив він.

— Я не Алтань, — Жинь потяглася до долоні Аратші.

Чи могла вона щось зробити? Здавалося, мусила щось зробити. Щось заспокійливе. Щось, що зробив би командир.

Але Аратша немовби цього й не помітив. Його шкіра за лічені секунди стала з синюватої страхітливо фіолетовою. Вона бачила, як під нею пульсували вени, мулисті, чорнильно-чорні.

— О-ох, Алтаню, — сказав Аратша. — Я мав тобі сказати.

Від нього пахло солоною водою і гниллю. Жинь нудило.

— Що? — прошепотіла вона.

Він примружився і глянув на неї молочними очима. Вони були плівчасті, як у риби на базарі, химерно розфокусовані, і дивилися в різні боки, немовби він так довго пробув у воді, що тепер не знав, як поводитися на суші.

Він ледь чутно щось пробурмотів, щось надто тихе і спотворене, щоб це можна було зрозуміти. Жинь здалося, що вона почула шепіт, щось схоже на «страждання». А потім Аратша розсипався в її руках, його плоть забулькотіла водою, аж доки від нього не лишилися тільки пісок, мушлі й перлове намисто.

— От же хрінь, — сказав Жамса. — Це жахливо.

— Заткнися, — сказав Бадзі.

Суні голосно застогнав і накрив голову руками. Ніхто його не втішав.

Жинь оніміло дивилася на намисто.

«Треба його поховати», — подумала вона. Це було б правильно, так?

Чи повинна вона горювати? Жинь не відчувала скорботи. Вона все чекала чогось, але цього так і не сталося й уже не станеться. Це не була гостра втрата, це було анітрохи не схоже на те відчуття, від якого вона впала в оціпеніння після смерті Алтаня. Аратшу вона заледве знала і просто віддавала йому накази, а він корився, не ставлячи запитань, відданий Цике аж до смерті.

Ні, їй було недобре від того, що вона почувалася розчарованою, роздратованою, бо Аратші не стало й тепер у них не було шамана, здатного контролювати річку. Він завжди був для неї лише надзвичайно помічною шаховою фігурою, а тепер вона не могла його використовувати.

— Що коїться? — запитав Неджа, відсапуючись. Він тільки-но прибіг.

Жинь підвелася і струсила пісок із долонь.

— Ми втратили солдата.

Помітно спантеличений, Неджа глянув на безлад на причалі.

— Кого?

— Одного з Цике. Аратшу. Він завжди був у воді. Те, що отруїло рибу, вочевидь, ударило й по ньому.

— Бляха, — сказав Неджа. — Ціллю був він?

— Сумніваюся, — повільно протягнула вона. — Забагато клопоту як для одного шамана.

Усе це не могло бути заради одного солдата. Мертва риба заповнила всю гавань. Той, хто отруїв Аратшу, мав намір отруїти всю річку.

Ціллю були не Цике, а провінція Дракона.

Бо так, Су Дадзі збожеволіла. Дадзі запросила Федерацію на їхню територію, щоб утриматися на троні. Вона легко отруїла б південні провінції, з готовністю прирекла б мільйони на голод, щоб зберегти решту Імперії недоторканною.

— Скільки загонів? — наполегливо запитав Вейсжа.

Усі зібралися в кабінеті — капітан Ежидень, Воєначальники, призахідники й усі доступні офіцери різних рангів. Благопристойність не мала значення. У кімнаті стояв страшенний шум. Усі говорили разом.

— Ми не рахували людей, які не потрапили до лікарні…

— Отрута у водоносному шарі?

— Ми закрили рибні базари…

Вейсжа перекричав шум.

— Скільки?

— Майже всю першу бригаду госпіталізували, — сказав один з лікарів. — Отрута призначена для живої природи. На людей вона діє слабше.

— Це смертельно?

— Ми так не думаємо. Сподіваємося за декілька днів побачити повністю видужалих.

— Дадзі збожеволіла? — запитав генерал Ху. — Це ж самогубство. Це вплине не лише на нас, а й уб’є все, чого торкається Мужвей.

— Півночі байдуже, — сказав Вейсжа. — Вони вище за течією.

— Але це означає, що їм не обійтися без постійного джерела отрути, — сказав Ежидень. — Вони мали б щоденно вливати в річку речовину. Або це відбувалося неподалік Осіннього палацу, або ж вони підставили своїх союзників.

— Провінція Зайця? — запропонував Неджа.

— Неможливо, — озвався Дзіньджа. — У них жалюгідна армія, вони заледве можуть оборонятися. І ніколи б не вдарили першими.

— Якщо вони жалюгідні, то зробили б усе, що їм сказала б Дадзі.

— А ми впевнені, що це Дадзі? — запитав Такха.

— А хто ж іще? — наполегливо поцікавився Цолінь. Він повернувся до Вейсжі. — Це відповідь на твою блокаду. Дадзі ослаблює тебе перед тим, як завдати удару. Я не чекав би тут, щоб побачити, що вона зробить далі.

Дзіньджа грюкнув кулаком по столі.

— Я ж казав, ми мали відплисти ще декілька тижнів тому.

— З якими військами? — холодно запитав Вейсжа.

Щоки в Дзіньджі стали яскраво червоними. Але Вейсжа не дивився на сина. Жинь усвідомила, що його коментар призначався генералу Тарквету.

Призахідники мовчки спостерігали за всім із задньої частини кімнати, з байдужими виразами на обличчях, схрестивши руки на грудях і стиснувши вуста, немовби вчителі, які приглядають за класом неконтрольованих учнів. Сестра Петра частенько записувала щось у блокноті, який повсюди носила з собою, її вуста були вигнуті в легкій посмішці. Жинь хотілося її вдарити.

— Це нейтралізує нашу блокаду, — сказав Цолінь. — Ми вже не можемо чекати.

— Але вода поступово впадає в море, — сказала Леді Сайкхажа. — В одну річку двічі не ввійдеш. Це лише питання кількох днів, коли отруйна речовина вимиється з бухти Омонод і в нас усе буде гаразд, — вона благально глянула на присутніх, шукаючи підтримки. — Хіба ж ні?

— Але йдеться не лише про рибу, — голос Кітая був натягнутим шепотом. Він повторив, і цього разу в кімнаті запала мовчанка. — Йдеться не лише про рибу. А про всю країну. Мужвей живить притоки до всіх великих регіонів півдня. Ми говоримо про всі сільськогосподарські зрошувальні канали. Рисові поля. Туди вода надходитиме й надалі, лишатиметься там, затримуватиметься. Ми говоримо про величезну аграрну катастрофу.

— Але ж є зерносховища, — сказала Леді Сайкхажа. — Кожна провінція має запас зерна на неврожайні роки, правильно? Ми можемо реквізувати їх.

— І що лишиться їсти півдню? — заперечив Кітай. — Ви змусите південь віддати вам запаси зерна й почнете виснажувати союзників. У нас немає їжі, у нас немає навіть води…

— Воду ми маємо, — сказала Сайкхажа. — Ми перевірили водоносні шари, вони незаймані. Джерела нормальні.

— Добре, — сказав Кітай. — Тоді ви просто помрете з голоду.

— А як щодо них? — Чажовк показав пальцем у напрямку Тарквета. — Вони не можуть надіслати нам допомогу продовольством?

Тарквет підняв брову й вичікувально глянув на Вейсжу.

Вейсжа зітхнув.

— Консорціум не робитиме інвестицій, доки не впевниться в наших шансах на перемогу.

Запала мовчанка. Уся рада глянула на генерала Тарквета. Воєначальники напустили на обличчя вирази відчаю, страждання, благальної надії. Сестра Петра продовжувала щось писати в блокноті.

Тишу порушив Неджа. Він говорив зваженою призахідницькою без акценту.

— Пане, мільйони людей загинуть.

Тарквет знизав плечима.

— Тоді, може, вам краще починати наступ?

Хитрість Імператриці справила ефект підпаленого мурашника. Арлон вибухнув шаленою активністю, нарешті запустивши бойові плани, які чекали багато місяців.

Війна за ідеологію раптом перетворилася на війну за ресурси. Тепер вичікувати капітуляції Імперії було неможливо, тож південні Воєначальники не мали вибору, окрім як віддати свої війська для походу Вейсжі на північ.

Віддані накази надходили генералам, а потім просочувалися через командирів до лідерів загонів і солдатів. За лічені хвилини Жинь отримала наказ звітувати чотирнадцятій бригаді на «Ластівці», яка через дві години відпливала від третього хвилеріза.

— Добре, ти в першому флоті, — сказав Неджа. — Зі мною.

— Приємний день, — вона запхнула зміну форми в сумку й перекинула через плече.