Неджа потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся.
— Видаєшся живою, маленький солдате. Нарешті ти отримала бажане.
Дорогою до хвилеріза вони обминали круговерть возів із коноплями, джутом, вапном для конопачення, танговою олією й вітрильним полотном. Усе місто пахло і звучало як верф, воно звідусіль відлунювало з однаковим тьмяним низьким стогоном, шумом десятків величезних кораблів, які знімалися з якорів і в яких починали обертатися гребні колеса.
— Рухайтеся! — віз, яким керували призахідницькі солдати, заледве не врізався в них. Неджа відтягнув Жинь убік.
— Придурки, — пробурмотів він.
Жинь провела призахідників поглядом до військових кораблів.
— Гадаю, ми нарешті побачимо золоті війська Тарквета в дії.
— Насправді ні. Тарквет бере тільки основний загін. Решта лишаються в Арлоні.
— Тоді нащо вони взагалі їдуть?
— Бо вони тут для того, щоб спостерігати. Вони хочуть знати, чи здатні ми наблизитися до перемоги в цій війні. І якщо так, то чи здатні ефективно керувати цією країною. Минулого вечора Тарквет белькотів батькові щось про етапи людської еволюції, але гадаю, насправді вони просто хочуть побачити, чи варті ми таких клопотів. Про кожне рішення Дзіньджі доповідатимуть Тарквету. Усе, що Тарквет побачить, надходитиме Консорціуму. А Консорціум вирішить, коли дати нам кораблі.
— Без них ми не зможемо взяти цю Імперію, а вони не допоможуть нам, доки не візьмемо Імперію. — Жинь скривилася. — То це такі умови?
— Не зовсім. Вони втрутяться до закінчення війни, впевнившись, що це безпрограшний варіант. Вони хочуть схилити шальки терезів, але спершу ми маємо довести, що здатні потягнути власну вагу.
— То це просто ще один паскудний тест? — сказала Жинь.
Неджа зітхнув.
— Більшою чи меншою мірою так.
«Чиста зарозумілість», — подумалося Жинь. Певно, добре мати таку міць, щоб гратися в геополітику, немовби в шахи. З’являтися й допитливо спостерігати, яка країна заслуговує на допомогу, а яка ні.
— Петра їде з нами? — запитала Жинь.
— Ні. Вона лишиться на кораблі Дзіньджі. — Неджа вагався. — Але, гм, батько сказав пояснити, що ваші зустрічі відбуватимуться як завжди, щойно ми знову об’єднаємося з флотом брата.
— Навіть під час військової кампанії?
— Найбільше в цій кампанії їх цікавиш ти. Петра пообіцяла, що зустрічей буде небагато. Годину щотижня, як і домовлено.
— Ти кажеш так, наче це мало, — пробурмотіла Жинь. — Ти ніколи не був лабораторним щуром.
Три флоти готувалися відплисти з Червоних скель. Перший під командуванням Дзіньджі мав піднятися вгору Мужвеєм через центр провінції Зайця, аграрного серця півночі. Другий під керівництвом Цоліня й генерала Ху плив уздовж нерівного узбережжя навколо провінції Змії, щоб знищити кораблі провінції Тигра до того, як вони висадяться на кордоні — відбити головний передовий загін.
Усі разом вони мали затиснути північно-східні провінції між наземним наступом і узбережжям. Дадзі буде змушена воювати з ворогом на двох фронтах, зокрема й на воді, а тут Міліція завжди почувалася непевно.
З точки зору чистої чисельності, Республіка досі була в меншості. Міліція мала десятки тисяч солдатів проти Республіканської армії. Але якщо флот Вейсжі зможе виконати задумане, а призахідники дотримають слова, то вони мали чималий шанс перемогти в цій війні.
— Агов! Зачекайте!
— От лайно, — пробурмотів Неджа.
Жинь розвернулася й побачила, як Венка босоніж біжить хвилерізом до них. До грудей вона притискала лук.
Неджа відкашлявся, щойно Венка зупинилася перед ним.
— Ох, Венко, зараз не найкращий час.
— Просто візьми це, — важко видихнула Венка. Вона передала в руки Жинь арбалет. — Я взяла його з батькової майстерні. Найновіша модель. Перезаряджається автоматично.
Неджа ніяково глянув на Жинь.
— Це справді не…
— Гарно, еге ж? — запитала Венка. Вона пробіглася пальцями по корпусу. — Бачиш ось це? Складний спусковий гачок запускає механізм. Ми нарешті з’ясували, як змусити його працювати. Це лише прототип, але я гадаю, що він готовий…
— Ми відпливаємо через декілька хвилин, — перебив її Неджа. — Чого ти хочеш?
— Візьміть мене з собою, — відверто сказала Венка.
Жинь помітила сумку, перекинуту в неї за спину, але форми Венка не мала.
— Категорично ні, — сказав Неджа.
У Венки почервоніли щоки.
— Чому ні? Мені вже краще.
— Ти навіть не можеш зігнути ліву руку.
— А їй і не треба, — сказала Жинь. — Якщо вона стрілятиме з арбалета.
— Ти з глузду з’їхала? — наполягав Неджа. — Вона не може бігти з таким арбалетом, вона втомиться…
— Тоді ми встановимо його на кораблі, — сказала Жинь. — І її заберуть із самого пекла битви. Їй буде потрібен захист між перезарядженнями, тож її оточуватиме загін лучників. Це безпечно.
Венка тріумфально глянула на Неджу.
— Як вона й сказала.
— Безпечно? — відлунням озвався Неджа, не приховуючи недовіри.
— Безпечніше, ніж решті з нас, — виправилася Жинь.
— Але вона не закінчила… — Неджа зміряв Венку поглядом, вагаючись, очевидно, через брак правильних слів. — Ти не закінчила, гм…
— Одужання? — запитала Венка. — Ти це хотів сказати.
— Венко, будь ласка.
— І скільки ж, по-твоєму, мені треба часу? Я місяцями сиджу на місці. Та годі, прошу, я готова.
Неджа безпомічно глянув на Жинь, немовби сподіваючись, що вона вирішить цю ситуацію. Але яких слів він від неї чекав? Жинь навіть не розуміла, у чому проблема.
— На кораблі знайдеться кімната, — сказала вона. — Дозволь їй.
— Це не тобі вирішувати. Вона може там загинути.
— Ризик професії, — сказала Венка. — Ми солдати.
— Ти не солдат.
— Чому? Через те, що було в Ґолінь Ніїс? — Венка розреготалася. — Гадаєш, після того як тебе зґвалтують, ти вже не можеш бути солдатом?
Неджа ніяково переступив із ноги на ногу.
— Я цього не говорив.
— Ні, річ саме в цьому. Навіть якщо ти так не говорив, то подумав! — Венка поступово зривалася на крик. — Ти так думаєш, бо мене зґвалтували, тож тепер я ніколи не повернуся до нормального життя.
Неджа потягнувся до її плеча.
— Меймей. Ну годі.
Меймей. Сестричка. Не по крові, а за чеснотою близькості їхніх родин. Він намагався звернутися до ритуальних стосунків із нею, щоб відмовити її їхати.
— Те, що з тобою трапилося, жахливо. Ніхто тебе не звинувачує. Ніхто тут не погоджується з твоїм батьком чи моєю матір’ю…
— Знаю! — крикнула Венка. — Мене анітрохи не хвилює це лайно!
Схоже, її слова зачепили Неджу за живе.
— Там я не зможу тебе захистити.
— А ти взагалі хоч колись мене захищав? — Венка скинула його руку зі свого плеча. — Ти знаєш, що я думала, коли була в тому будинку? Я все сподівалася, що по мене хтось прийде, я справді думала, що хтось ішов по мене. І де ти в біса був? Ніде. Тож іди до біса, Неджа. Ти не можеш уберегти мене, тож можеш із таким же успіхом дозволити мені битися.
— Так, можу, — сказав Неджа. — Я генерал. Повертайся. Інакше я накажу комусь відтягти тебе назад.
Венка вихопила арбалет у Жинь і наставила його на Неджу. Шворінь просвистів, мало не вціливши Неджі в щоку, і застряг у стовпі на метр вище від його голови, затремтівши в деревині з гучним дзижчанням.
— Промазала, — спокійно сказав Неджа.
Венка кинула арбалет на хвилеріз і плюнула Неджі під ноги.
— Я ніколи не мажу.
Біля сходні «Ластівки» на Цике чекала капітан Салкхі. Це була струнка тендітна жінка з коротко підстриженим волоссям, вузькими очима й рожево-смаглявою шкірою, не темнуватого відтінку вихідців із півдня, а засмаглого тону блідих мешканців півночі, які забагато часу провели на сонці.
— Я можу ставитися до вас, як до решти солдатів? — сказала вона. — Ви маєте змогу проводити наземні операції?
— З нами все буде гаразд. Я ознайомлю вас із їхніми спеціалізаціями.
— Буду вдячна. — Салкхі замовкла на мить. — А як щодо вас? Ежидень розповів мені про вашу, гм, проблему?
