— Та ну? — засумнівався Бадзі. — А хіба останні десять років західний континент не охоплений війною?

— Питання не в тому, чи працює демократія, — сказала Жинь. — Це не має значення. Питання в тому, чи ми в ділі.

— Це може бути пастка, — зауважив Жамса. — Він може привезти тебе до Дадзі.

— Якщо так, то він міг просто вбити нас, коли ми тонули. Ми небезпечні пасажири на борту. Це зайвий ризик, якщо Вейсжа насправді не вірить, що зможе переконати нас приєднатися до нього.

— І що? — запитав Жамса. — Він зможе нас переконати?

— Не знаю, — визнала Жинь. — Можливо.

Що більше вона про це думала, то дужче їй подобалася його пропозиція. Вона хотіла Вейсжині кораблі. Його зброю, його солдатів, його міць.

Але якщо все піде не за планом, якщо Вейсжа зашкодить Цике, то цей тягар ляже на її плечі. А вона не могла дозволити, щоб Цике знову зашкодили.

— Хоча в тому, щоб діяти самотужки, є певна перевага, — сказав Бадзі. — Я про те, що нам не доведеться виконувати накази.

Жинь похитала головою:

— Нас шестеро. Ми не зможемо вбити правительку держави.

І байдуже, що лише декілька годин тому вона саме це й збиралася зробити.

— А якщо він нас зрадить? — запитав Аратша.

Бадзі знизав плечима:

— Ми завжди можемо обрізати кінці й перейти на інший бік. Повернутися в Анькхілуунь.

— Ми не можемо повернутися в Анькхілуунь, — сказала Жинь.

— Чому?

Вона переповіла їм про задум Моаґ.

— Вона продала б нас Дадзі, якби Вейсжа не зробив їй кращої пропозиції. Він потопив наш корабель, бо хотів, щоб вона вважала нас мертвими.

— Тож або Вейсжа, або нічого, — сказав Жамса. — Просто фантастика.

— Невже цей Їнь Вейсжа й справді такий поганий? — запитав Суні. — Це ж лише одна людина.

— І то правда, — сказав Бадзі. — Він не може бути страшнішим за будь-кого з інших Воєначальників. Воєначальники Бика й Барана не були якимись особливими. Кумівство й близькоспоріднені шлюби повсюди.

— О, то он як ти на світ з’явився, — сказав Жамса.

— Послухай, малий сучий сину…

— Приєднуйся до них, — сказав Чаґхань. Його голос був заледве гучніший за шепіт, але в каюті запала мовчанка. Він уперше заговорив за весь вечір. — Ти кажеш так, немовби можеш щось вирішувати, але ти помиляєшся. Справді думаєш, що Вейсжа відпустить тебе, якщо скажеш «ні»? Він надто розумний. Він щойно розповів тобі про свої наміри вчинити державну зраду. Він уб’є тебе, якщо буде бодай натяк на те, що ти розповіси комусь іншому. — Він похмуро глянув на Жинь. — Визнай це, спірлійко. Або ти приєднуєшся, або помираєш.

— Ти зловтішаєшся, — звинувачувала Жинь.

— Ніколи, — озвався Неджа. Він просто сяяв весь шлях коридором униз. Немов завзятий гід, показував їй військовий корабель. — Але я радий, що ти на борту.

— Заткнися.

— Хіба я не можу радіти? Я скучив за тобою. — Неджа зупинився перед кімнатою на першій палубі. — Після тебе.

— Що це?

— Твоє нове помешкання, — він розчинив перед нею двері. — Дивися, чотири різні замки з внутрішнього боку. Подумав, що тобі сподобається.

Їй і справді сподобалося. Кімната вдвічі більша за каюту на старому кораблі, а ліжко було справжнім ліжком, замість просто місця з подертою постіллю. Жинь зайшла.

— І все це мені?

— Я ж казав, — самовдоволено промовив Неджа. — Армія Дракона має свої переваги.

— О, то он як ви себе називаєте?

— Технічно ми Республіканська армія. Не провінційна і все таке.

— Вам знадобляться союзники.

— Ми працюємо над цим.

Жинь повернулася до ілюмінатора. Навіть у темряві вона бачила, як швидко рухається «Нещадний», розсікаючи чорні хвилі стрімкіше, аніж спромігся б Аратша. До ранку Моаґ і її флот будуть за десятки кілометрів позаду.

Але Жинь не могла так просто лишити Анькхілуунь. Ще ні. Вона мусила повернути ще дещо.

— Ти сказав, що Моаґ вважає нас мертвими? — запитала вона.

— Я здивувався б, якби це було не так. Ми навіть скинули у воду декілька понівечених трупів.

— Чиїх?

Неджа простягнув руки над головою.

— Хіба це важливо?

— Мабуть, ні.

Сонце почало здійматися над водою. Невдовзі піратський патруль Анькхілууня вийде до узбережжя.

— У нас є менший човен? Такий, що зможе прослизнути повз кораблі Моаґ?

— Звісно, — фиркнув він. — А що? Хочеш повернутися?

— Я ні, — сказала вона. — Але ви про декого забули.

З якого боку не поглянь, а зустріч Кітая з Вейсжею була цілковитою катастрофою. Капітан Ежидень не пустив Жинь на другу палубу, тож вона не змогла підслухати, але десь через годину після того, як Кітая доправили на борт, вона побачила, як Неджа і двоє солдатів тягнуть його на нижчий рівень. Жинь побігла коридором, щоб наздогнати їх.

— …і мені байдуже, що ти злий як собака, усе одно не можна кидатися їжею у Воєначальника Дракона, — сказав Неджа.

Обличчя Кітая побагровіло від злості. Якщо він і відчув якесь полегшення, побачивши Неджу живим, то не виказав цього.

— Твої люди висадили в повітря мій будинок!

— Саме це вони й мали зробити, — сказала Жинь.

— Ми мусили виставити все так, наче ти загинув, — сказав Неджа.

— Я ще був у ньому! — вигукнув Кітай. — І мої гросбухи також!

Неджа поглузував:

— Та кому здалися твої гросбухи?

— Я займався податками міста.

— Що?!

Кітай прикусив нижню губу.

— І я майже закінчив.

— Що за хрінь? — кліпнув Неджа. — Я не… Жинь, напоум цього йолопа.

— Я йолоп? — наполегливо запитав Кітай. — Я? Це ви вважаєте, що почати криваву громадянську війну — це гарна ідея.

— Бо Імперії вона потрібна, — не відступав від свого Неджа. — Федерація вторглася до нас через Дадзі, це вона винна в тому, що сталося в Ґолінь Ніїс…

— Тебе не було в Ґолінь Ніїс, — відрізав Кітай. — І не говори мені про Ґолінь Ніїс.

— Добре… Вибач… Але хіба це не виправдовує зміни режиму? Вона підрізала крила Міліції, зіпсувала міжнародні стосунки, не їй правити…

— У тебе немає доказів.

— У нас є докази. — Неджа зупинився. — Поглянь на свої шрами. Поглянь на мене. Докази викарбувані на нашій шкірі.

— Мені байдуже, — сказав Кітай. — Плювати мені на вашу політику, я хочу додому.

— І що ти там робитимеш? — запитав Неджа. — І за кого битимешся? Насувається війна, Кітаю, і коли вона почнеться, не існуватиме такого поняття, як нейтралітет.

— Це неправда. Я усамітнюсь і проживу доброчесне життя вченого, — холодно промовив Кітай.

— Годі, — озвалася Жинь. — Неджа має рацію. Зараз ти говориш просто з упертості.

Кітай перевів погляд на неї.

— Ну звісно ж, куди ж без тебе в цьому божевіллі. І на що я сподівався?

— Може, це й божевілля, — сказала Жинь. — Але це краще, ніж битися на боці Міліції. Ну ж бо, Кітаю. Ти знаєш, що не зможеш повернутися до статус-кво.

Жинь бачила в Кітаєвих очах, як відчайдушно він прагнув розв’язати суперечність між відданістю і справедливістю, бо Кітай, бідолашний, прямолінійний, доброчесний Кітай, завжди такий упевнений у тому, що вчиняє правильно, не міг примиритися з тим, що військовий переворот може бути виправданим.

Він здійняв руки в повітря.

— Навіть так? Ти гадаєш, у моєму становищі я можу приєднатися до Республіки? Мій батько — міністр оборони Імперії.

— Тоді він служить не тому правителю, — сказав Неджа.

— Ти не розумієш! Уся моя родина в серці столиці. Їх можуть використати проти мене — матір, сестру…

— Ми їх витягнемо, — сказав Неджа.

— О, так, як витягли мене? Дуже мило! Упевнений, вони будуть у захваті, коли їх силоміць вивезуть посеред ночі, принагідно підпаливши їхній будинок.

— Заспокойся, — сказала Жинь. — Вони будуть живі. І тобі не буде про що непокоїтися.

— Немовби ти знаєш, як воно, — випалив Кітай. — Найближчим твоїм родичем був суїцидальний маніяк, який убив себе на завданні, майже такому ж дурному, як і це.