Тремтячи, вона глибоко вдихнула.

— Я… Я не можу. Побороти цього.

— О Жунінь. Ти не розумієш. Тепер ти мій солдат. Ти виконуєш накази. Я кажу тобі стрибати, а ти питаєш, як високо.

— Але я не можу, — пригнічено повторила вона.

Вейсжа підняв ліву руку, мигцем глянув на кісточки, а потім ударив її тильним боком долоні по обличчю.

Жинь упала навзнак, радше від несподіванки, аніж від сили удару. На обличчі не відобразилося болю, лише сильне напруження, немовби вона зайшла просто у блискавку. Жинь торкнулася пальцем губ. На ньому лишилася кров.

— Ви мене вдарили, — вражено промовила вона.

Вейсжа міцно схопив її за підборіддя і змусив глянути собі у вічі. Вона була надто приголомшена, щоб гніватися. Вона не відчувала злості, лише страх. Ніхто не смів отак до неї торкатися. Ніхто вже дуже давно.

Ніхто, крім Алтаня.

— Я ламав спірлійців і раніше. — Вейсжа провів великим пальцем по її щоці. — Ти не перша. Жовтувата шкіра. Запалі очі. Ти прокурюєш своє життя. Хто завгодно внюхає цей запах від тебе. Знаєш, чому спірлійці помирали молодими? Не через схильність до постійної війни, не через свого бога. Вони закурювали себе до смерті. Зараз я дам тобі місяців шість.

Він так сильно впився нігтями в її шкіру, що Жинь перехопило подих.

— Але тепер це закінчиться. Ти зав’яжеш. Можеш закурити себе до смерті після того, як зробиш те, що мені від тебе потрібно. Та лише після того.

Жинь ошелешено витріщилася на Вейсжу. Вона відчула, як починає проступати біль, спочатку ніби легким жалом, а потім пульсуючим синцем по всьому обличчю. У горлі почало зароджуватися схлипування.

— Але болить так сильно…

— О Жунінь. Бідолашна маленька Жунінь. — Вейсжа відкинув волосся їй з очей і нахилився майже впритул. — Шли до біса біль. Те, з чим ти маєш справу, легко вирішити за допомогою дисципліни. Ти можеш заблокувати Фенікса. Твій розум може збудувати власний захист, і ти не зробила цього лише тому, що використовувала опіум як безпечний вихід.

— Бо мені потрібен…

— Тобі потрібна дисципліна. — Вейсжа змусив її закинути голову ще дужче. — Зосередься. Зміцни свій розум. Я знаю, ти чуєш крики. Навчися з цим жити. Алтань із цим жив.

Заговоривши, Жинь відчула на зубах смак крові:

— Я не Алтань.

— Тоді навчися ним бути, — сказав він.

Жинь страждала на самоті у своїй каюті, замкнувши двері, під охороною трьох солдатів зовні, на її ж прохання.

Вона не могла влежати на ліжку. Постіль дерла їй шкіру й посилювала жахливе поколювання, що розходилося тілом. Вона корчилася на підлозі, затиснувши голову між колінами, качалася туди-сюди, кусала долоні, щоб не кричати. Усе тіло судомило і трясло, розривало хвилями болю, що накочувались одна за одною. Здавалося, хтось повільно чавив усі її внутрішні органи.

Корабельний лікар відмовився давати будь-які заспокійливі, обґрунтовуючи це тим, що вона просто замінить опіумну залежність якоюсь м’якшою речовиною, тож їй не було чим заглушити свій розум, придушити видіння, які спалахували щоразу, коли вона заплющувала очі: поєднання безкінечних жахіть Фенікса і її власних опіумних галюцинацій.

І, звісно ж, Алтань. Її видіння завжди поверталися до Алтаня. Іноді він горів на хвилерізі, іноді був прив’язаний до операційного столу, стогнучи від болю, а іноді являвся їй зовсім неушкодженим, але ці видіння завдавали найбільшого болю, бо тоді він із нею говорив…

Її щока досі горіла від сили Вейсжиного удару, але у видіннях її бив Алтань, жорстоко всміхаючись, коли вона тупо дивилася на нього.

— Ти мене вдарив, — сказала вона.

— Я мусив, — відповів він. — Хтось мусив. Ти цього заслужила.

Невже справді заслужила? Жинь цього не знала. Єдина версія правди, яка мала значення, була Алтанева правда. І в її видіннях Алтань вважав, що вона заслуговує смерті.

— Ти облажалася, — говорив він.

— Ти й близько не можеш того, на що був здатен я, — говорив він.

— Це мала бути ти, — говорив він.

І під усім цим невисловлений наказ: «Помстися за мене, помстися за мене, помстися за мене…»

Іноді швидкоплинні видіння перетворювалися на страшенно перекручену фантазію, у якій Алтань не бив її. У цій версії він натомість її любив, і його удари були виявом ніжності. Але вони були докорінно непримиренними, бо за своєю суттю Алтань був таким же, як і вогонь, що його поглинув: якщо він не палив усіх навколо себе, то не був собою.

Урешті з чистого виснаження приходив сон, але лише короткими гарячковими спалахами. Щоразу, виринаючи зі сну, Жинь прокидалася від власного крику, їй лишалося тільки кусати долоні й затиснутися в куток, де вона могла не здіймати галасу вночі.

— Іди до біса, Вейсжа, — прошепотіла вона. — До біса. До біса. До біса.

Але вона не могла ненавидіти Вейсжу, ні. Можливо, лише через виснаження вона так зачепилася за страх, тугу і гнів, що це стало їй випробуванням — чи зможе вона відчути щось інше. Але вона знала, що їй це потрібно. Вже кілька місяців знала, що вбиває себе і що їй бракує самоконтролю, аби зупинитись, і що єдина людина, яка могла її зупинити, померла.

Їй потрібен був хтось, кому до снаги контролювати її так, як цього не міг ніхто після Алтаня. Вона не хотіла цього визнавати, але знала, що в особі Вейсжі могла знайти свого рятівника.

Удень ставало гірше. Сонячне проміння перетворювалося на молоточок, що постійно стукотів по черепу. Але якби вона лишилася замкнена в каюті ще трохи, то точно збожеволіла б, тож Неджа провів її надвір, міцно тримаючи під руку, поки вони йшли на верхню палубу.

— Як ти? — запитав він.

Це було дурне запитання, поставлене радше щоб порушити тишу, бо її самопочуття мало бути очевидним: вона не спала, неконтрольовано тремтіла від виснаження й ломки водночас. Зрештою, Жинь сподівалася, що досягне межі, коли просто знепритомніє.

— Поговори зі мною, — сказала вона.

— Про що?

— Байдуже. Буквально про що-небудь.

І він почав розповідати їй придворні історії тихим шепотом, від якого в неї не боліла голова: буденні плітки про те, хто трахає дружину цього Воєначальника і хто справжній батько сина он того.

Жинь дивилася на Неджу, доки він говорив. Якщо вона зосереджувалася на його міміці, це відволікало її від болю, хай і лише на якийсь час. Те, як його ліве око розплющувалося трохи ширше, ніж праве. Те, як вигиналися його брови. Те, як шрами звивалися на правій щоці, нагадуючи макову квітку.

Він був значно вищий за неї. Їй доводилося закидати голову, щоб дивитися на нього знизу вгору. Коли він устиг так вирости? У Сінеґарді вони були майже одного зросту, майже однієї статури — до другого курсу, а потім він почав роздуватися зі сміхотворною швидкістю. Але ж у Сінеґарді вони були просто діти, дурні, наївні діти, які гралися у війну й ніколи всерйоз не вірили, що вона стане для них реальністю.

Жинь перевела погляд на річку. «Нещадний» плив углиб країни, піднімаючись за течією Мужвею. Він рухався у верхів’я річки зі швидкістю равлика, хоча люди біля коліс нестямно штовхали корабель крізь мулисту багнюку.

Вона придивилася до берегів. І не була певна, чи то їй примарилося, але що ближче вони підпливали, то чіткіше вона розрізняла невеликі фігурки, які рухалися на віддалі, немовби мурахи вгору колодою.

— То люди? — запитала вона.

Так, то були люди. Тепер вона бачила їх чітко — чоловіки й жінки зсутулилися під вагою мішків, які несли на плечах, малі діти пленталися босоніж уздовж берега річки, а малюків посадили в бамбукові кошики, прив’язані в батьків до спини.

— Куди вони йдуть?

Схоже, її запитання неабияк здивувало Неджу.

— Це біженці.

— Звідки?

— Звідусіль. Федерація спустошила не тільки Ґолінь Ніїс. Вони знищили цілі сільські місцевості. Увесь час, поки ми утримували ту марну облогу в Кхурдалайні, вони крокували на південь, витягуючи з селищ усі припаси, а потім спалюючи їх.

Жинь досі хапалася за те, що він сказав першим.