— То Ґолінь Ніїс не був…
— Ні. Навіть близько.
Жинь не могла навіть приблизно підрахувати кількість загиблих. Скільки людей жило в Ґолінь Ніїс? Вона помножила це на кількість провінцій і отримала майже мільйон.
Отже, тепер по всій країні нікарські біженці поверталися до своїх домівок. Приплив тіл, що линув зі спустошених війною міст до безплідних земель на північному заході, повернув навспак.
— «Ти питав, чи сильна моя туга», — процитував Неджа. Жинь упізнала рядок із вірша, який вона вчила ціле життя тому, плач за Імператором, чиї останні слова стали матеріалом для іспиту майбутніх поколінь. — «І я відповім: як річка навесні, що лине на схід».
Вони пливли вгору Мужвеєм, а юрби людей вишикувалися на берегах, простягали руки й кричали «Нещадному»:
— Будь ласка, лише до кордону провінції…
— Візьміть моїх дівчаток, лишіть мене, але дівчаток заберіть…
— У вас є місце! У вас є місце, щоб вас чорти забрали…
Неджа обережно потягнув Жинь за зап’ясток:
— Ходімо вниз.
Вона похитала головою. Вона хотіла бачити.
— Чому по них ніхто не надішле човни? — запитала вона. — Чому ми не можемо відвезти їх додому?
— Вони прямують не додому, Жинь. Вони тікають.
У її нутрі зародився страх.
— Скільки їх ще лишилося?
— Муґенців? — зітхнув Неджа. — Вони не єдина армія. Це розрізнені угруповання. Вони змерзли, вони голодні, вони в розпачі, і їм нікуди йти. Тепер вони злодії й бандити.
— Скільки? — повторила вона.
— Достатньо.
Жинь стиснула кулаки.
— Я думала, що принесла мир.
— Ти принесла перемогу, — сказав він. — А ось що трапляється потім. Воєначальники заледве контролюють свої провінції. Скорочення продовольства. Зростання злочинності, і йдеться не лише про бандитів Федерації. Нікарці готові перегризти горлянки одне одному. Від голоду й ти такою стала б.
— Тож ви гадаєте, що зараз слушний час для ще однієї війни.
— Ще одна війна неминуча. Але, можливо, нам вдасться не допустити наступної великої війни. Республіка не постане без болю. Але якщо ми зможемо виправити підвалини, якщо зможемо заснувати інституційні структури, які зроблять наступне вторгнення менш імовірним і убезпечать майбутні покоління, то досягнемо успіху.
«Підвалини». «Не постане без болю». «Майбутні покоління». Такі абстрактні поняття, подумалося Жинь, поняття, які не до снаги осмислити пересічній селючці. Кому є діло до того, хто сидітиме на троні в Сінеґарді, коли безмежні простори Імперії опинилися під водою?
Раптом дитячий плач став нестерпним.
— Ми можемо дати їм бодай щось? — запитала вона. — Гроші? Хіба у вас немає куп срібла?
— І де вони їх витратять? — запитав Неджа. — Можна дати їм стільки зливків, що ти й не злічиш, але їм ніде купувати товари. Продовольства немає.
— Ну тоді їжу?
— Ми намагалися. Вони лише шматують одне одного, намагаючись загребти все. Не дуже приємне видовище.
Жинь схилилася підборіддям на лікті. Позаду віддалявся людський натовп: зневажені, недоречні, зраджені.
— Хочеш, розкажу анекдот? — запитав Неджа.
Жинь знизала плечима.
— Призахідницький місіонер якось сказав, що пересічний нікарський селянин мовби чоловік, що стоїть у ставку, а вода сягає йому до підборіддя, — сказав Неджа. — Найменшого брижу достатньо, щоб його накрило з головою.
Вдивляючись у води Мужвею, Жинь не зрозуміла, що тут бодай трохи смішного.
Тієї ночі вона вирішила втопитися.
Це було не завчасно обмірковане рішення, а радше акт щирого відчаю. Біль став настільки сильним, що вона барабанила у двері своєї кімнати, благаючи про допомогу, а потім, коли вартові відчинили, прослизнула в них попід руками й побігла сходами нагору, а далі вирвалася через люк до головної палуби.
Вартові побігли за нею, гукаючи на допомогу підкріплення, але вона прискорилася, барабанячи голими п’ятами по деревині. Скалки відгукувалися маленькими уколами болю крізь шкіру, але це був гарний біль, він відволікав від криків у розумі, хай і лише на мить.
Поруччя на носі корабля сягало їй до грудей. Вона схопилася за край і спробувала підтягнутися, але руки страшенно ослабли, вона не пам’ятала, як стала такою слабкою, і Жинь завалилася на бік. Спробувала знову, підтягнувшись достатньо для того, щоб перекинути верхню частину тулуба за край. На мить зависла обличчям донизу, вдивляючись у темні води, які розсікав «Нещадний».
Пара рук обхопили її за талію. Вона брикалася й молотила руками, але її лише стиснули дужче і втягли назад. Вона повернула голову.
— Суні?
Він задкував від поруччя, тягнучи її за талію, мов малу дитину.
— Відпусти, — важко видихнула вона. — Відпусти мене!
Він опустив її додолу. Жинь спробувала вирватися, але він схопив її за зап’ястки, заламав руки за спину і змусив сісти.
— Дихай, — наказав він. — Просто дихай.
Жинь підкорилася. Біль не відступав. Крики не стихали. Вона почала тремтіти, але Суні не відпускав її рук.
— Якщо просто продовжиш дихати, я розповім тобі історію.
— Я не хочу слухати жодних, курва, історій, — задихаючись, сказала вона.
— Не треба хотіти. Не треба думати. Просто дихай, — Суні говорив тихо, заспокійливо. — Ти коли-небудь чула історію про Мавпячого короля й Місяцівну?
— Ні, — проскиглила вона.
— Тоді слухай уважно, — він розслабив хватку так обережно, що цього якраз вистачило, аби в неї перестали боліти руки. — Колись давно Мавпячий король уперше побачив Місяцівну.
Жинь заплющила очі і спробувала зосередитися на голосі Суні. Вона ніколи не чула, щоб він так багато говорив. Суні завжди був таким мовчазним, заглибленим у себе, немовби не звик повністю володіти власною свідомістю й хотів якомога довше насолодитися цим відчуттям. Вона й забула, яким лагідним він може бути.
Він продовжив.
— Місяцівна тільки-но зійшла на небеса і пропливала ще так близько до Землі, що можна було побачити її відображення на водному плесі. Вона була дуже милою.
Десь у глибині свідомості Жинь ворухнулися давні спогади. Вона вже знала цю історію. Її розповідали дітям у провінції Півня під час Місячного фестивалю, щоосені, коли діти їли місячні пироги, розгадували загадки, написані на рисовому папері, й запускали в небо ліхтарики.
— А потім він закохався, — прошепотіла вона.
— Правильно. Мавпячого короля вразила найстрашніша пристрасть. Він повинен заволодіти нею, думалося йому, інакше помре. Тож він відправив своїх найкращих солдатів визволити її з океану. Але їм не вдалося, бо ж Місяцівна живе не в океані, а в небі, тож вони потонули.
— Чому? — запитала вона.
— Чому потонули? Чому Місяцівна їх убила? Бо вони не піднялися на небо, щоб знайти її, а пірнали у воду до її відображення. Вони хапалися за тупу ілюзію, а не за справжнє, — голос Суні став жорсткішим. Він був не гучніший за шепіт, але з таким же успіхом Суні міг кричати. — Ти ціле життя ганяєшся за якоюсь ілюзією, яку вважаєш справжньою, лише задля того, щоб зрозуміти, яка ж ти дурепа, і якщо зробиш ще хоч крок, то неодмінно потонеш.
Суні відпустив її руки.
Жинь повернулася до нього обличчям.
— Суні…
— Алтаню подобалася ця історія, — сказав він. — Уперше я почув її саме від нього. Він розповідав її щоразу, коли мене потрібно було заспокоїти. Говорив, що мені допоможе, якщо я думатиму про Мавпячого короля як просто про ще одну людину, легковірну й дурну, а не як про бога.
— Мавпячий король — дупоголовий, — сказала вона.
— А Місяцівна — хвойда, — відповів він. — Сиділа собі на небі й спостерігала, як мавпи за неї тонули. Що це говорить про неї?
Це розсмішило Жинь. На мить вони обоє глянули на місяць. Він був половинчастий, ховався за легкою темною хмарою. Жинь уявилося, що то жінка, сором’язлива й мінлива, яка чекає нагоди звабити легковірних чоловіків і відправити їх на смерть.
Вона накрила долонею долоню Суні. Його рука була величезна, жорсткіша за кору, поцяткована мозолями. У голові Жинь крутилися тисячі запитань без відповідей.
