Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.

Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.

— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.

— Так, пане, — сказав Молкой.

— Вона не їла, — сказав Неджа.

— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.

Жинь закричала.

Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я, нарешті…

Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.

«Будь ласка, — думала вона. — Ти мені потрібен. Мені потрібен вогонь, мені потрібно горіти…»

Фенікс мовчав.

Жинь упала навколішки.

Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.

— Поглянь на себе, — сказав він.

— Жалюгідне видовище, — сказав він.

— Вогонь не повернеться, — сказав він. — Ти втрачена, з тобою покінчено, ти не спірлійка, ти просто мале тупе дівчисько, яке зганяє свій шал у лісі.

Нарешті вона зірвала голос і ослабла, а гнів жалюгідно й намарно стих. І вона лишилася сама в байдужій тиші дерев, у товаристві хіба власного розуму.

Але Жинь не могла цього стерпіти, тож вирішила якомога дужче напитися.

Вона прихопила з табору невеликий глечик соргового вина. І вижлуктила його за хвилину.

Вона не звикла пиячити. Майстри в Сінеґарді були суворі: найменший запах алкоголю був підставою для виключення. Досі вона віддавала перевагу нездоровій солодкавості опіумного диму, а не пекучості соргового вина, але їй подобалося, як воно чарівно висушує її зсередини. Гнів від того нікуди не дівався, але слабшав до тупої пульсації, до радше надокучливого болю, а не відкритої свіжої рани.

Коли до неї прийшов Неджа, вона вже встигла цілковито сп’яніти й не почула б його наближення, якби він не кликав її на кожному кроці.

— Жинь? Ти тут?

Вона почула його голос із іншого боку дерева. Декілька секунд вона просто кліпала й лише потім згадала, як витиснути слова з рота.

— Так. Не підходь.

— Що ти робиш?

Він обійшов дерево. Вона квапливо однією рукою підтягла штани. В другій тримала глечик, із якого стікали краплі рідини.

— Ти помочилася в глечик?

— Я готую подарунок для твого брата, — сказала вона. — Як думаєш, йому сподобається?

— Ти не можеш принести головнокомандувачу Республіканської армії глечик сечі.

— Але вона тепла, — пробурмотіла Жинь і хитнула глечиком у його бік. Трохи сечі вихлюпнулося.

Неджа квапливо відступив.

— Прошу, постав його.

— Ти впевнений, що Дзіньджа не хоче?

Жинь.

Вона драматично зітхнула й підкорилася.

Він узяв її за чисту руку й повів до латки трави біля річки, подалі від загидженого глечика.

— Ти ж знаєш, що не можна так зриватися.

Вона розправила плечі.

— А ще я маю дотримуватися відповідної дисципліни.

— Ідеться не про дисципліну. Вони подумають, що ти з глузду з’їхала.

— Вони й так думають, що я несповна розуму, — відповіла Жинь. — Що я дикунка, тупа спірлійка. Правильно? Це моя суть.

— Це не те, що я… Та годі, Жинь. — Неджа похитав головою. — Та нехай. У мене, гм, погані новини.

Жинь позіхнула.

— Ми програли війну? Це було швидко.

— Ні. Дзіньджа тебе усунув.

Вона декілька разів кліпнула, не розуміючи.

— Що?

— Тебе понизили у званні. Тепер ти служитимеш як рядовий піхотинець. І ти вже не командир Цике.

— А хто тоді?

— Ніхто. Цике тепер немає. Їх усіх призначили на інші кораблі.

Неджа уважно стежив за реакцією Жинь, але вона лише гикнула.

— Усе гаразд. Вони й без того майже мене не слухалися. — Вона відчула якесь гірке задоволення, проказавши це вголос. Її посада командира завжди була лише прикиданням. По правді, Цике таки слухалися її, коли в неї був план, але зазвичай вона його не мала. Справді, вони непогано керували самі собою.

— Знаєш, у чому твоя проблема? — запитав Неджа. — Ти не контролюєш своїх поривів. Зовсім не контролюєш. Абсолютно.

— Це щось страшне, — погодилася вона й захихотіла. — Добре, що я не можу прикликати вогонь, еге ж?

Він відповів на це такою довгою мовчанкою, що зрештою Жинь знітилася. Тепер вона воліла б не напиватися так сильно. Через безнадійно сплутану свідомість вона не могла думати. А ще почувалася страшенною дурепою, невихованою і присоромленою.

Їй варто було взяти за правило промовляти слова подумки перед тим, як сказати їх уголос.

— То що там відбувається?

— Усе як завжди. Збирають цивільних. Увечері чоловіки проголосують.

Жинь сіла.

— Вони не повинні мати права голосу.

— Вони нікарці. Усі нікарці можуть приєднатися до Республіки.

— Вони допомагали Федерації!

— Бо не мали вибору, — сказав Неджа. — Подумай про це. Постав себе на їхнє місце. Ти справді думаєш, що повелася б краще?

— Так, — випалила вона. — І поводилася. Я була на їхньому місці. Я була у ще гіршому становищі, мене прив’язали до ліжка, катували мене й катували Алтаня на моїх очах, і мені було страшно, я хотіла вмерти…

— Їм також було страшно, — м’яко сказав він.

— Тоді вони мали дати відсіч.

— Можливо, у них не було вибору. Вони не треновані солдати. Вони не шамани. Як ще вони могли вижити?

— Замало просто вижити, — просичала вона. — Треба боротися за щось, не можна просто… просто жити своїм життям тупого боягуза.

— Деякі люди просто боягузи. Деякі просто не такі сильні.

— Тоді вони не повинні голосувати, — прогарчала Жинь.

Що більше вона про це думала, то безглуздішою видавалася пропонована Вейсжею демократія. І як нікарці мали правити самотужки? Вони не керували власною країною ще з часів Червоного Імператора, і навіть п’яна вона розуміла чому: нікарці просто надто дурні, надто егоїстичні й надто боягузливі.

— Демократія не спрацює. Поглянь на них. — Вона жестом обвела дерева, не людей, але заледве бачила хоч якусь відмінність. — Вони боягузи. Дурні. Вони голосують за Республіку, бо бояться… Я впевнена, що вони так само швидко проголосували за об’єднання з Федерацією.

— Не будь несправедлива, — сказав Неджа. — Вони просто люди і ніколи не вивчали мистецтва ведення війни.

— Тоді вони не повинні правити! — крикнула вона. — Їм потрібен хтось, хто говоритиме, що робити, що думати…

— І хто це буде? Дадзі?

— Не Дадзі. Але хтось освічений. Хтось, хто склав Кедзю, закінчив Сінеґард. Хто служив у війську. Хто знає ціну людського життя.

— Ти описуєш себе, — сказав Неджа.

— Я не кажу, що це маю бути я, — сказала Жинь. — Я лише кажу, що це не повинен бути народ. Вейсжа не має дозволяти нікого обирати. Він має просто правити.

Неджа схилив голову набік.

— Ти хочеш, щоб батько сам став Імператором?

Жинь не встигла відповісти через раптову хвилю нудоти. Часу підводитися не було, вона нахилилася вперед на коліна й вихлюпнула вміст шлунка на дерево. Її обличчя опинилося надто близько до землі. Чимала частка блювоти бризнула на щоки. Жинь незграбно витерлася рукавом.

— З тобою все гаразд? — запитав Неджа, коли її вже не мучили сухі позиви.

64
{"b":"820296","o":1}