— Ти в нормі? — запитала Жинь.

— Іди. Я розберуся.

Вона побігла всередину. Зали були яскраво освітлені, але, здавалося, геть порожні, що було б найгіршим із можливих варіантів, бо означало б, що родину Воєначальника Барана вже евакуювали в якесь безпечне місце. Жинь завмерла посеред зали, її серце шалено калатало в грудях, але вона силкувалася розчути бодай якісь звуки.

Через кілька секунд вона почула пронизливий плач немовляти.

«Так». Жинь зосередилася, намагаючись збагнути, звідки долинав шум. Почула його знову. Цього разу плач був приглушений, немовби хтось затулив рота немовляті рукавом, але в порожньому будинку він звучав чітко, немовби дзвін.

Звук долинав із кімнат ліворуч від неї. Жинь почала крастися вперед, тихо переступаючи по мармуровій підлозі. У кінці зали побачила двері, прикриті шовком. Дитячий плач став гучнішим. Вона поклала руку на двері й натисла. Замкнено. Відійшла на крок і вдарила ногою. Тонка бамбукова рама легко поступилася.

На неї дивилася юрба зі щонайменше п’ятнадцятьох жінок. Сльози жаху струменіли по їхніх пухких щоках, вони горнулись одна до одної, немовби пташки, не здатні літати, розгодовані на забій.

То дружини Воєначальника, здогадалася Жинь. Його доньки. Їхні прислужниці й няньки.

— Де Цун Хо? — наполегливо запитала вона.

Вони ще тісніше пригорнулись одна до одної, мовчазні й тремтливі.

Погляд Жинь упав на немовля. Літня жінка в кінці кімнати тримала його на руках. Дитя загорнули в червону тканину. А це означало, що то хлопчик. Потенційний спадкоємець.

Воєначальник Барана не дозволить померти цьому дитяті.

— Дайте його мені, — сказала Жинь.

Жінка нестямно захитала головою й дужче притиснула дитину до грудей.

Жинь наставила на неї тризуба.

— Воно не варте того, щоб помирати.

Одна з дівчат кинулася вперед, занісши над головою палицю від штор. Жинь пригнулася й відбила. Ногою вдарила дівчину в діафрагму з приємним бах. Дівчина впала додолу, стогнучи від болю.

Жинь поставила ногу дівчині на грудину й натиснула, дуже. Болісне схлипування дівчини принесло їй дикунську веселу втіху. Вона не відчувала до цих жінок ніякої прихильності. Вони самі вирішили бути тут. Вони союзниці Федерації, вони знають, що відбувається, це їхня провина, вони всі повинні померти…

«Ні. Зупинися». Жинь глибоко вдихнула. Червона пелена спала з очей.

— Ще одна спроба — і я випущу вам кишки, — сказала вона. — Дитину. Зараз же.

Схлипуючи, літня жінка віддала немовля їй у руки.

Хлопчик одразу почав кричати. Мимоволі Жинь обхопила його знизу і притримала голівку. Залишкові інстинкти з тих часів, коли вона доглядала молодшого зведеного брата.

Вона відчула раптове бажання приголубити й погойдати дитину, доки не стихне плач. Але Жинь стрималася. Їй потрібно, щоб дитина кричала, і кричала голосно.

Вона позадкувала з кімнати жінок, розмахуючи поперед себе тризубом.

— А ви всі лишаєтеся тут, — застерегла вона жінок. — Якщо бодай хтось ворухнеться, я вб’ю цю дитину.

Жінки мовчки кивнули, сльози цівками стікали по напудрених обличчях.

Жинь задом вийшла з кімнати й повернулася до центру головної зали.

— Цун Хо! — крикнула вона. — Де ти?

Тиша.

Дитина смикалася в її руках. Плач малого затих до неспокійного скигління. Жинь на мить замислилася над тим, щоб щипнути хлопчика за руку, тим самим змусивши його кричати.

Але такої потреби не виникло. Вистачило й вигляду її закривавленого тризуба. Він мигцем глянув на нього, роззявив рота й зарепетував.

Жинь перекрикувала його плач:

— Цун Хо! Я вб’ю твого сина, якщо ти не вийдеш.

Вона почула наближення задовго до того, як він на неї напав.

Надто повільно. До біса повільно. Вона розвернулася, відвела його клинок і вдарила Воєначальника Барана тупим кінцем тризуба в живіт. Він зігнувся навпіл. Вона захопила його меч між зубцями тризуба й вирвала в нього з руки. Він упав навкарачки, тягнучись до зброї. Жинь відкинула меч подалі й ударила його тупим кінцем тризуба в потилицю. Він упав на підлогу.

— Ти зрадник.

Вона вдарила його в коліно. Воєначальник застогнав від болю. Вона вдарила знову. А потім ще раз.

Дитина заверещала ще дужче. Жинь відійшла в куток, обережно поклала хлопчика на підлогу, а потім повернулася до батька. Жодних сумнівів, замість колінних чашечок у Воєначальника Барана тепер просто місиво. Вона штурхнула його під ребра.

— Прошу, змилуйся, прошу… — він згорнувся жалюгідним калачиком, затуляючи голову руками.

— Коли ти впустив муґенців через свої ворота? — запитала вона. — До того, як вони спалили Ґолінь Ніїс, чи після?

— У мене не було вибору, — прошепотів він. А потім голосно скрикнув, підтягнувши розтрощені коліна до грудей. — Вони вишикувалися біля наших воріт, ми не мали інших варіантів…

— Ви могли битися.

— Ми б загинули, — видихнув він.

— Тоді ви мали загинути.

Жинь ударила його тупим кінцем тризуба в голову. Він затих.

Дитина продовжувала кричати.

Дзіньджа був такий задоволений їхньою перемогою, що тимчасово послабив для війська заборону на алкоголь. Рядами розходилися глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.

Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.

— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.

— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.

— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.

Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?

— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.

— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…

— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.

— Ця їжа потрібна нашим військам!

— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.

У Жинь відвисла щелепа.

— Ви зменшите раціон нашим загонам, щоб могли жити люди, які вчинили зраду?

Він знизав плечима.

— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.

— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.

Ніхто не дивився їй у вічі.

— Неджа? — запитала вона.

Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.

Жинь спалахнула від люті.

— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це зрада. Це треба карати смертю. Забудьте про солдатів, треба покарати все місто!

— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…

— Бо вони допомогли їй! — тепер Жинь перейшла на крик і всі вражено подивилися на неї, але їй було байдуже. — Федерації! Ви не знаєте, що вони робили… Просто тому, що цілу війну ховалися в Арлоні, ви не бачили, що…

Дзіньджа повернувся до Неджі.

— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…

— Я не собака! — наїжачилася Жинь.

Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.