Жинь затамувала подих. Човен був уже майже на верхівці стіни.

— Приготуйся. — Вона зігнула коліна й так сильно хитнула човен, що він нахилився вперед. Перший нахил не дістав до стіни на кількадесят сантиметрів. Жинь коротко, лише на мить, глянула на провалля під ногами.

Ще хмара стріл влучила в човен, коли вони відхилилися назад.

Друге хитання піднесло їх досить близько.

— Уперед!

Вони стрибнули на стіну. Жинь підсковзнулася від удару. Її коліна ковзали по гладенькому камінню, а стопами вона молотила в страхітливій порожнечі. Вона змахнула руками вперед і схопилася за жолобок у стіні. Жинь щосили намагалася підтягнутися досить високо, щоб упертися ліктем у край і підтягти тулуб.

Вона незграбно гепнулася в прохід і, похитуючись, підвелася саме тієї миті, коли солдат із провінції Барана наставив їй у голову вістря меча. Жинь заблокувала його тризубом, відвівши клинок по колу, від чого той відлетів геть, а потім ударила солдата тупим кінцем. Хлопець покотився сходами, збиваючи з ніг товаришів.

Це дало Жинь тимчасову відстрочку. Вона шукала стіну, на якій ховалися лучники. Лайняна бомба Жамси їх не вбила б, але змогла б відволікти. Просто треба було її підпалити.

І знову вона вилаялася через Печатку. Жинь могла б запалити її, клацнувши пальцями, це було б так просто.

Вона поглядом шукала ліхтар, мідник, що-небудь… там. За півтора метра від неї в мідному казанку виднілася купка розжареного вугілля. Певно, оборонці Барана використовували його, щоб запалювати власні снаряди.

Вона підважила бомбу в руці, закинула її в казанок і молилася.

Через декілька секунд почувся тьмяний приглушений бум.

Жинь глибоко вдихнула. Над парапетами здіймався густий кислотний дим лайняної бомби і сморід, що просто виїдав очі.

— У нас проблема, — сказав республіканський солдат ліворуч від неї.

Жинь примружилася від диму й побачила колону підкріплення провінції Барана, що швидко наближалася до них від проходу ліворуч.

Жинь квапливо розглядала стіну, шукаючи способу спуститися. Зліва вона побачила сходи, але біля підніжжя юрбилося забагато солдатів. Униз можна було дістатися, тільки потрапивши на інший бік стіни, але перехід туди не діставав, а сама стіна була завширшки лише зі стопу Жинь.

Часу думати не було. Вона стрибнула на зовнішній край стіни, вперлася п’ятами й почала бігти до того, як похитнулася б в інший бік. Кожні декілька кроків вона відчувала, як втрачає рівновагу й починає кренитися набік. Якимось дивом їй вдавалося вирівнюватися — і вона кидалася бігти далі.

Жинь почула різкий звук кількох луків. Замість того щоб при­гнутися, вона стрибнула до сходів. Невдало приземлилася на бік, перекотилася далі, спинилася. Плече і стегно горіли болем, але руки й ноги ще працювали. Вона нестямно поповзла сходами вниз, чуючи, як над головою свистять стріли.

За воротами було поле бою.

Вона врізалася в місиво тіл, брязкіт сталі. У натовпі виднілися сині форми. Республіканські солдати. На Жинь нахлинула хвиля полегшення. Зрештою, вони не померли, просто спізнилися.

— Саме вчасно!

Перед нею з’явилися два епіцентри страшенних руйнувань. Суні підняв солдата з провінції Барана, немовби ляльку, закинув над головою і жбурнув у натовп. Бадзі встромив граблі комусь у шию, струснув їх і обвів колом, щоб відбити стрілу в польоті.

— Гарно, — сказала Жинь.

Він допоміг їй підвестися.

— Чому ви так довго?

Жинь розкрила рота, щоб відповісти, аж раптом хтось спробував схопити її ззаду. Вона інстинктивно вдарила ліктем і відчула приємний хрускіт розбитого носа. Нападник відпустив. Вона звільнилася.

— Ми чекали вашого сигналу!

— Ми подавали сигнал! Десять хвилин тому запустили сигнальну ракету! Де та гадська армія?

Жинь показала на стіну.

— Он там.

Ворота Сяшана струсонулися від удару. «Сорокопуд» опустив башту.

Республіканські солдати рвонули через стіну, немовби рій мурах. Тіла падали на землю, ніби цеглини; у небо злітали гаки і вгризалися в стіни на однаковій відстані один від одного.

Тепер Жинь бачила майже стільки ж синіх форм, як і зелених. Натиск республіканських солдатів поступово долав центральну площу.

— Дістанься воріт, — сказала Жинь Бадзі.

— Шлях перед тобою.

Одним прицільним ударом граблів Бадзі розкидав товкотнечу солдатів, які охороняли одне заблоковане колесо. Суні взявся до другого колеса. Разом вони вперлися п’ятами в землю й натиснули. Республіканські солдати утворили навколо них захисне коло, відбиваючись від натиску оборонців.

— Тисни! — крикнув хтось.

Жинь не могла озирнутися й глянути, що там сталося. Хвиля сталі надто сліпила її. Щось різонуло ліву щоку. Кров залила обличчя. Потрапила в очі… Вона витерла кров рукавом, але від цього стало тільки гірше.

Вона наосліп розмахувала тризубом. Сталь ударилась об кістку — її нападник упав на землю. Вдалий удар. Жинь відступила за лінію республіканців і нестямно прокліпувалася, доки нарешті знову не прозріла.

Від запірних коліс почувся якийсь хрип. Жинь ризикнула озирнутися через плече. Зі страшним стогоном ворота Сяшана розчинилися.

А за ними був флот.

Розклад сил змінився. Республіканські солдати наводнили площу повінню зі стількох синіх форм, що тієї миті Жинь зовсім випустила з очей захисників провінції Барана. Десь засурмили в ріг, а після цього почулася низка ударів у гонг, які розкочувалися так голосно, що поглинали всі інші звуки.

Сигнали тривоги. Але сигнали кому? Жинь вилізла на ящики, намагаючись розгледіти щось поверх бойовища.

У південно-західному провулку вона помітила рух. Примружилася. До площі біг новий взвод солдатів, озброєних і відпочилих. Місцеве підкріплення з лав міліції? Ні, вони були в синіх формах, а не в зелених.

То була не океанічна синь республіканських форм.

Жинь мало не випустила тризуб із рук. То були не нікарські солдати.

То були війська Федерації.

На мить Жинь панічно подумала, що Федерація досі численна, що вони скористалися цим шансом, щоб організувати паралельний наступ на Сяшан. Але це безглуздо. Федерація вже за міськими стінами. І ці солдати не нападали на міську варту Сяшана, вони атакували лише ті загони, які чітко вирізнялися формою Республіки.

Усвідомлення стало для Жинь ударом під дих.

Воєначальник Барана об’єднався з Федерацією.

Земля похитнулася в Жинь під ногами. Вона бачила дим і вогонь. Бачила, як тіла з’їдає газ. Бачила Алтаня, який ішов навспак від неї хвилерізом…

— Пригнися! — гукнув Бадзі.

Жинь припала додолу, й уже за мить у стіну вп’ялася стріла — там, де щойно була її голова.

Жинь підвелася. Вона не бачила кінця колони солдатів Федерації. Скільки їх там? Чи зрівняються вони числом із Республіканською армією?

Те, що здавалося легкою перемогою, перетворювалося на криваву баню.

Вона побігла сходами вгору, щоб краще роздивитися місто. Одразу за міською площею побачила триповерхове помешкання у величезному саду, поцяткованому скульптурами. Мабуть, то будинок Воєначальника Барана. Найбільша споруда в Сяшані.

Жинь знала найкращий спосіб покласти цьому край.

— Бадзі! — Вона помахала тризубом, щоб привернути його увагу. Коли Бадзі підвів очі, вона показала на маєток Воєначальника Барана. — Прикрий мене.

Він одразу збагнув. Разом вони проклали собі кривавий шлях крізь штовханину й вирвалися з іншого боку площі. А потім побігли до садів.

Маєток охороняли двоє кам’яних левів із широко роззявленими пащами, схожими на ненаситні печери. Двері були наглухо замкнені.

Добре. Це означало, що хтось ховався всередині.

Жинь сильно вдарила по ручці, але двері не піддалися.

— Та годі, — сказав Бадзі.

Вона відійшла з його шляху. Він відступив на три кроки й ударив у двері плечем. Деревина розкололася. Двері розчинилися.

Бадзі підвівся з землі й показав кудись за спину Жинь.

— У нас проблеми.

Жинь розвернулася й побачила свіжу хвилю солдатів Федерації, які бігли до маєтку. Бадзі став перед дверима й підняв граблі.