Вона примусила полум’я танцювати спочатку на долонях, а потім переповзти на шию і плечі. Верхній частині її тулуба було приємно тепло, але крила майже миттєво почали з шипінням димитися.

— Кітаю? — стривожено скрикнула вона.

— Це лише з’єднувальна речовина, — сказав Кітай. — Усе нормально, вона просто вигорить…

Її голос повищав на декілька тонів.

— Нормально, що з’єднувальна речовина вигорить?

— Це тільки надлишок. Гадаю, решта триматиметься, — Кітай говорив не надто переконливо. — Я хотів сказати, що ми перевіряли речовину в кузні, тож теоретично…

— Добре, — повільно протягнула Жинь, і в неї затремтіли коліна. Їй страшенно паморочилося в голові. — Нащо я це дозволила?

— Бо якщо ти помреш, то і я помру, — сказав він. — Можеш зробити полум’я трохи більшим?

Жинь заплющила очі. Розкриваючись від гарячого повітря, шкіряні крила піднялися по боках.

А потім вона відчула її, сильну тягу, що смикала верхню частину тіла, немовби велетень нахилився й хапав її під руки.

— От лайно, — видихнула Жинь. Вона глянула вниз. Її ноги відірвалися від землі. — Лайно. Лайно.

«Велика Черепахо». Вона справді піднімалася, навіть не докладаючи зусиль, її буквально тягнуло вгору. Жинь смикала ногами, борсаючись у повітрі. Вона не могла контролювати напрямку руху й не розуміла, як сповільнити підйом, але, святі боги, вона летіла.

Кітай крикнув їй щось, але вона не чула через ревіння полум’я, що огортало її.

— Що? — крикнула вона йому.

Кітай змахнув руками й побіг зиґзаґами.

Він хоче, щоб вона летіла вбік? Жинь складно уявляла собі механізм такого польоту. Вона могла зменшити силу полум’я з одного боку. Але щойно спробувала це зробити, то мало не впала й урешті незграбно зависла в повітрі в такій позі, що стегно опинилося на рівні голови. Вона квапливо вирівнялася.

Отже, горизонтально вона летіти не могла. Але як напрямок руху змінювали пташки? Жинь спробувала пригадати. Вони не рухалися лише в один бік, вони махали крилами. Вони не зависали, а ширяли.

Жинь декілька разів змахнула крилами й піднялася в повітря ще на метр. Потім прилаштувала кут згину рук таким чином, щоб крила били вбік, а не вниз, і спробувала знову.

І миттю накренилася ліворуч. Така швидка зміна напрямку збивала з пантелику. У животі поважчало, а полум’я нестямно запалахкотіло. На мить Жинь утратила галявину з поля зору і змогла вирівнятися лише за метр-півтора від землі.

Вона смикнулася, пірнаючи, і голосно вдихнула повітря. Доведеться добряче потренуватися.

Жинь змахнула крилами, щоб відновити висоту. І злетіла швидше, ніж очікувала. А потім змахнула знову. І знову.

Як високо вона зможе піднятися? Кітай досі кричав їй щось із землі, але вона була надто далеко від нього, щоб розібрати слова. З кожним рівномірним помахом крил вона піднімалася все вище й вище. Земля була запаморочливо далека, але її погляд був прикутий лише до величезного простору неба над головою.

Як високо вогонь зможе її підняти?

Жинь не стрималася й захихотіла, злетіла й полегшено засміялася високим, відчайдушним, нестямним сміхом. Вона піднімалася доти, доки вже не могла розгледіти обличчя Кітая, доки Арлон не перетворився на крихітні цятки зелені й сині, доки вона не пробилася крізь товщу хмар.

А потім Жинь зупинилася.

Вона зависла в синіх просторах наодинці з собою.

Тієї миті її омив спокій, якого вона ще ніколи не відчувала на своїй пам’яті. Тут не було нічого, що вона могла вбити. Нічого, чому вона могла зашкодити. Її розум належав тільки їй. Весь світ належав тільки їй.

Вона трималася в повітрі, опинившись між небом і землею.

Звідси Червоні скелі здавалися дуже красивими.

Їй згадався останній міністр Червоного Імператора, який викарбував ті давні слова на скелі. Він написав крик до небес, відкриту заяву майбутнім поколінням, послання призахідникам, які одного дня ввійшли в гавань і розбомбили її.

Що він хотів їм сказати?

«Ніщо не вічне».

Неджа й Кітай помилялися. Цей напис можна було потрактувати інакше. Якщо ніщо не вічне і світ не існує, то це означало, що й реальність не є незмінною. Ілюзія, в якій вона жила, текуча й мінлива, а отже, її легко міг змінити той, хто хотів переписати сценарій реальності.

«Ніщо не вічне».

Цей світ належить не людям. Цей світ належить богам. Настав час великих сил. Це була доба божеств у людських тілах, божеств вітру, води та вогню. І в цій війні саме вона, маючи першість у нерівності сил, була неминучою переможницею.

Вона, остання спірлійка, прикликала найбільшу силу з-поміж усіх.

І хоч скільки зусиль докладуть призахідники, вони не зможуть забрати в нею цю силу.

Приземлення виявилося складним.

Спершу Жинь спало на думку просто загасити полум’я. Але вона одразу почала падати додолу каменем, розігнавшись до небезпечної швидкості всього за декілька приголомшливих секунд, аж доки не спромоглася розправити крила і знову запалити під ними вогонь. Від цього її смикнуло вгору так сильно, що вона навіть здивувалася, як крила взагалі не зірвало з рук.

Жинь злетіла вгору. Серце шалено калатало у грудях.

Вона мусила якось спуститися. Якийсь час подумки прокручувала послідовність дій: зменшити полум’я, поступово, аж доки не наблизиться до землі на потрібну відстань.

Це майже спрацювало. От тільки вона не врахувала, як швидко втрачатиме висоту. Раптом Жинь опинилася в десяти метрах від землі й надто швидко мчала просто на Кітая.

— Геть із дороги! — крикнула вона, але він навіть не ворухнувся. Натомість Кітай простягнув руки, схопив її за зап’ястки й розкручував, доки вони зі сміхом не впали заплутаною купою шкіри, шовку й переплетених кінцівок.

— Я мав рацію, — сказав він. — Я завжди маю рацію.

— Та годі, не гни кирпу.

Він радісно застогнав і потер руки.

— І як усе було?

— Неймовірно, — Жинь обхопила його руками. — Ти геній. Ти дивовижний, дивовижний геній.

Кітай відхилився, піднявши руки.

— Обережно, крила зламаєш.

Вона повернула голову, щоб перевірити їх, і замилувалася тонкою ретельною роботою, завдяки якій усе трималося купи.

— Навіть не віриться, що ти зробив їх за тиждень.

— У мене було вдосталь часу, — сказав Кітай. — Я ж не намагався зупинити флот.

— Я тебе люблю, — сказала вона.

Кітай утомлено їй усміхнувся.

— Знаю.

— Але ми однаково й гадки не маємо, що робитимемо потім… — почала було вона, але він похитав головою.

— Знаю, — сказав він. — Я не знаю, що робити з призахідниками. Уперше в житті в мене жодних ідей — і це дратує. Але ми з усім розберемося. Ми знайдемо вихід, ми переживемо Червоні скелі, ми переживемо Вейсжу й виживатимемо доти, доки не будемо в безпеці, доки світ не зможе дістатися до нас. По одному ворогу за раз. Згода?

— Згода, — сказала вона.

Щойно в Жинь перестали тремтіти ноги, Кітай допоміг їй зняти спорядження. А потім вони спустилися до підніжжя скелі, досі схвильовані й радісні від перемоги. Вони сміялися так гучно, що їм закололо в боках.

Бо так, флот досі сунув до них. Так, вони цілком могли загинути наступного ранку, але тієї миті це було неважливо, бо ж, бляха, вона могла літати.

— Тоді знадобиться підтримка з повітря, — сказав Кітай через якийсь час.

— Підтримка з повітря?

— Ти будеш дуже помітною, дуже очевидною ціллю. Треба, щоб хтось відбивався від тих, хто цілитиметься в тебе. Вони кинуть камінь, а ми жбурнемо його у відповідь. Нам не завадив би загін лучників.

Жинь спохмурніла. Оборона Арлона й без того була не дуже щільною.

— Нам не дадуть лучників.

— Ага, певно, що не дадуть, — він скоса глянув на неї, розмірковуючи. — Може, спробуємо поговорити з Ежиденем перед останньою нарадою? Поглянемо, чи зможе він дати нам хоча би одного?

— Ні, — сказала вона. — У мене краща ідея.

Жинь знайшла Венку в першому ж місці, де вирішила пошукати: дівчина відточувала майстерність стрільби з лука у дворі, нестямно розстрілюючи солом’яні мішені. Жинь постояла трохи в кутку, спостерігаючи за нею з-за стовпа.