Коли вона думала про це зараз, було так легко усвідомити, як ними маніпулювали. Вони роками жили в пастці геополітичної шахової партії, а можливо, навіть цілі десятиліття.

І вона не просто обманювалася. Вона свідомо заплющувала очі на всі підказки навколо неї, сиділа склавши руки й допустила все це.

Вона так довго, так по-дурному пасивно спала. Вона стільки часу витратила в боях за Республіку Вейсжі, що заледве замислювалася над тим, а що може трапитися потім.

Якщо вони переможуть, то яку ціну зажадають призахідники за свою допомогу? Чи почастішають експерименти Петри, коли вона вже не буде потрібна Вейсжі на полі бою?

Тепер здалося таким безглуздям уявляти, що доки Вейсжа ручається за неї, вона в безпеці від тих аркебуз. Місяці тому вона була розгублена й налякана, відчайдушно прагнула знайти якір, і це підштовхнуло її довіритися Вейсжі. Але тепер вона також бачила, знову і знову, як легко Вейсжа маніпулював своїм оточенням, немовби ляльками в театрі тіней.

Як швидко він обміняє її?

— О Кітаю, — повільно видихнула вона. Їй раптом стало дуже, дуже страшно. — Що ж нам робити?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Вона почала обмірковувати всі можливості вголос.

— Хороших варіантів у нас немає. Якщо ми дезертируємо на південь, то загинемо.

— А якщо лишимося в Арлоні, то призахідники вистежать тебе.

— Але якщо ми лишатимемося відданими Республіці, то просто власноруч збудуємо собі клітку.

— Але все це не матиме значення, якщо ми не переживемо завтрашній день.

Вони глянули одне на одного. Жинь чула, як у тиші відлунює серцебиття, її власне чи Кітая, вона не знала.

— Тигрячі цицьки, — сказала вона. — Ми помремо. І все це буде неважливо, бо Фейлень розіб’є нас під Червоними скелями, і ми всі помремо.

— Не обов’язково, — Кітай різко підвівся. — Ходи-но зі мною.

Вона кліпнула.

— Що таке?

— Побачиш. Я мав тобі дещо показати, ще коли ти повернулася, — він узяв її за руки й підтягнув, допомагаючи підвестися. — Просто не було нагоди. Йди за мною.

Якимось чином вони врешті опинилися у зброярні. Жинь не знала напевне, чи можна їм там бути, бо Кітай зламав замок, щоб пробратися всередину, але тепер їй стало байдуже.

Він підвів її до комори в глибині приміщення, висмикнув з кутка згорток у брезенті й кинув його на стіл.

— Це для тебе.

Вона зняла брезент.

— Купа шкіри. Дякую. Я в захваті.

— Просто розгорни.

Жинь підняла хитромудру штуковину, спантеличена поєднанням ременів, залізних прутиків і довгих смуг шкіри. Вона роздивлялася його зусібіч, але не могла збагнути, на що саме дивиться.

— Що це?

— Ти ж знаєш, що жоден із нас не зміг здолати Фейленя? — запитав Кітай.

— Бо він постійно жбурляв нас на скелі? Так, Кітаю, я це пам’ятаю.

— Вислухай, — у очах з’явився маніакальний блиск. — А якби він не зміг цього зробити? Якби ти змогла битися з ним на його території? Ну, територія — не надто слушне слово, але ти розумієш, що я маю на увазі.

Отетеріла Жинь поглянула на нього:

— Я й гадки не маю, про що ти торочиш.

— Тепер ти значно краще контролюєш полум’я, так? — запитав він. — І можеш прикликати його, не замислюючись?

— Звісно, — повільно промовила вона. Тепер вогонь здавався природним продовженням її самої. Вона могла метати його далі, розжарювати дужче. Але все одно була спантеличена. — Ти й так це знаєш. І до чого тут це?

— Наскільки сильний жар ти можеш створити? — наполягав він.

Жинь насупилася.

— А хіба вогонь не завжди однакової температури?

— Насправді ні. На різних поверхнях ти отримаєш різне полум’я. Наприклад, полум’я свічки й жар кузні відрізняються.

— Чому це так важливо? — перебила його Жинь. — Я однаково не зможу підібратися до Фейленя достатньо близько, щоб спалити його, а так далеко я не дістану.

Кітай нетерпляче похитав головою.

— А якби змогла дістати?

— Не всі такі генії, як ти, — випалила вона. — Просто скажи, до чого ти хилиш.

Він осяйно всміхнувся.

— Пригадуєш сигнальні ліхтарі перед Бояном? Ті, в яких була вибухівка?

— Звісно, але…

— Хочеш дізнатися, як вони працюють?

Вона зітхнула й покірно дозволила йому говорити скільки заманеться.

— Ні, але думаю, ти мені зараз розкажеш.

— Гаряче повітря піднімається вгору, — радісно промовив він. — Холодне — опускається вниз. Кулі захоплюють гаряче повітря в обмеженому просторі — і це піднімає весь апарат.

Якийсь час Жинь обмірковувала його слова. Вона вже починала розуміти, до чого він хилив, але не була впевнена, чи сподобається їй висновок.

— Моя вага значно більша за паперову кулю.

— А тут уже йдеться про співвідношення, — наполягав Кітай. — Наприклад, важчій пташці потрібні більші крила.

— Але навіть найбільша пташка крихітна в порівнянні з…

— Тоді тобі потрібні ще більші крила. Ще гарячіше полум’я. Але ти володієш найсильнішим джерелом жару з-поміж усіх, що нині існують, тож нам лише треба пристосувати твій апарат таким чином, щоб дати йому потрібну для польоту силу. Зробити його твоїми крильми, якщо хочеш.

Жинь кліпнула, а потім опустила погляд на купу шкіри й металу.

— Та ти, певно, жартуєш.

— Анітрохи, — радісно сказав він. — Хочеш його випробувати?

Вона обережно розгорнула апарат. Він виявився несподівано легким, а шкіра гладенькою на дотик. Вона замислилася, де Кітай знайшов необхідний матеріал. А потім підняла конструкцію, зачудовано розглядаючи акуратні стібки.

— І все це ти зробив за тиждень?

— Ага. Але думав про це вже давно. Ідею підкинув Жамса.

— Жамса?

Кітай кивнув.

— Половина боєприпасів засновані на аеродинаміці. Він витратив немало часу на те, щоб з’ясувати, як змусити снаряди летіти правильною траєкторією.

Жинь була не в захваті від того, що мусила довірити своє життя розробці хлопчиська, чиєю найбільшою пристрастю було спостерігати за тим, як щось вибухає, але припустила, що на цьому етапі варіантів у неї небагато.

Кітай допоміг їй якомога міцніше застебнути ремені на грудях. Залізні прутики незручно прилягали їй до спини, але в усьому іншому крила виявилися несподівано гнучкими й легко оберталися за кожного руху її рук.

— Знаєш, Алтань любив створювати собі крила, — сказала вона.

— Справді? Він умів літати?

— Сумніваюся. Вони були з полум’я. Гадаю, він просто вважав, що це гарно.

— Ну, а я вважаю, що ми можемо дати тобі функціональні крила, — він затягнув ремені навколо її плечей. — Усе прилягає нормально?

Вона підняла руки, трохи почуваючись кажаном-переростком. Шкіряні крила були дуже гарні, але занадто тонкі, щоб утримати вагу її тіла. Переплетення дротиків, які тримали апарат укупі, також видавалися страшенно тендітними. Жинь була впевнена, що зможе переламати їх на коліні.

— А ти впевнений, що цього вистачить, аби підняти мене?

— Я не хотів додавати занадто багато до твоєї ваги. Прутики тонкі, але так і треба. Варто зробити їх трохи важчими — і ти впадеш.

— Або вони можуть зламатися — і я розіб’юся на смерть, — зауважила вона.

— Вір у мене хоч трохи.

— Я ж нашкоджу тобі, якщо розіб’юся.

— Знаю, — він говорив надто легковажно, щоб це її втішило. — Випробуймо їх?

Вони знайшли на скелі відкриту місцину, достатньо далеко від будь-чого горючого. Кітай хотів перевірити винахід, штовхнувши Жинь із виступу, але неохоче погодився, щоб вона спробувала спершу підлетіти над землею.

Сонце тільки-но починало сходити над Червоними скелями. Жинь це видовище здалося б навдивовижу гарним, якби вона не боялася так сильно, що чула, як її серце бухкає в грудях. Жинь вийшла на середину галявини й силувано змахнула руками. Вона почувалася водночас і дуже наляканою, і дуже дурною.

— Ну ж бо, вперед, — Кітай відступив на декілька кроків. — Спробуй.

Жинь зніяковіло змахнула крилами.

— То мені просто… спалахнути?

— Гадаю, що так.