Воєначальники годинами сперечались і сварилися через такі безглузді дрібниці, що Жинь не вірилося, як хтось узагалі міг таким перейматися. Але вона стояла в кутку, пітніючи, закута в ланцюги, і чекала, доки Дадзі покличе її до себе.

Однак Імператриця немовби тішилася чеканням. Ежидень мав рацію: вона таки насолоджувалася грою зі здобиччю перед тим, як її з’їсти. Вона сиділа на чолі столу з тінню радості на обличчі. І коли зрідка зустрічалася поглядом із Жинь, то підморгувала їй.

Чого Дадзі хотіла цим домогтися? Вона точно знала, що зрештою дія опіуму в крові Жинь скінчиться. Навіщо тягла час?

Невже Дадзі хотіла цього бою?

Від хвилювання Жинь почувалася слабкою й неуважною. Усі сили йшли на те, щоб просто стояти.

— А що з провінцією Тигра? — запитав хтось.

Усі втупили очі в пухкенького малого, який сидів, спершись ліктями на стіл. Юний Воєначальник Тигра роззирнувся водночас зі спантеличеним і наляканим виразом обличчя, двічі кліпнув, а потім озирнувся через плече, шукаючи допомоги.

Його батько загинув у Кхурдалайні. Тепер від його імені провінцією правили розпорядник і генерали, а це означало, що насправді влада в провінції Тигра — в руках Дзюня.

— У цій війні ми зробили більш ніж удосталь, — сказав Дзюнь. — Ми місяцями проливали кров у Кхурдалайні. Втратили тисячі солдатів. Нам потрібен час, щоб оговтатися.

— Та годі, Дзюню, — високий чоловік, який сидів у дальньому кінці столу, сплюнув. — У провінції Тигра повно орних земель. Прояви трохи доброти.

Жинь скривилася. Певно, це новий Воєначальник Коня — генерал Чан Ень на прізвисько Вовче М’ясо. Про нього розповідали чимало. Чан Ень був колишнім командиром підрозділу, який утік з табору для полонених Федерації невдовзі після початку Третьої Макової війни, подався в бандити і швидко захопив контроль над верхнім районом провінції Коня, поки колишній Воєначальник із військом були зайняті обороною Кхурдалайна.

Вони їли все. Вовче м’ясо. Трупи на узбіччі. Подейкували, що навіть платили гарні гроші за живих немовлят.

А тепер колишній Воєначальник Коня був мертвий: загони Федерації заживо зняли з нього шкіру. Його спадкоємці були надто слабкі або юні, щоб кинути виклик Чан Еню, тож ватажок бандитів де-факто захопив контроль над усією провінцією.

Чан Ень перехопив погляд Жинь, вишкірився й повільно облизав нижню губу товстим поцяткованим чорним язиком.

Жинь ледь стрималася, щоб не здригнутись, і відвернулася.

— Більшу частину наших орних земель біля узбережжя знищило цунамі чи попіл, — Дзюнь із відвертою огидою глянув на Жинь. — Спірлійка доклала до цього руку.

Жинь відчула докір сумління. Але обирати не випадало: або так, або ж спопеління від рук Федерації. Жинь просто поклала край сумнівам. Вона могла жити лише вірячи, що воно було того варте.

— Ви не можете просто скинути своїх біженців на мене, — сказав Чан Ень. — Вони наводнюють міста. У нас ні хвилинки спокою без скиглення на вулицях та вимог безкоштовного житла.

— Тоді залучіть їх до роботи, — холодно промовив Дзюнь. — Нехай відбудовують дороги й споруди. Заробляють собі на життя.

— І чим, по-твоєму, їх годувати? Якщо вони помруть від голоду на кордоні, винен будеш ти.

Жинь помітила, що найбільше говорили північні Воєначальники: Бика, Барана, Коня й Собаки. Цолінь мовчки сидів, підперши підборіддя сплетеними пальцями. Південні Воєначальники згуртувалися в дальньому кінці кімнати і здебільшого мовчали. Саме вони постраждали найдужче, втратили найбільше військ, а отже, мали найменший важіль впливу.

Весь цей час Дадзі сиділа на чолі столу, спостерігала й зрідка щось говорила. Вона дивилася на присутніх, і одна надбровна дуга вигиналася трохи дужче за другу, немовби Імператриця наглядала за гуртом дітей, які постійно її розчаровують.

Минула ще година, а вони так і не розв’язали жодної проблеми, за винятком несміливого жесту від провінції Тигра виділити допомогу в розмірі шести тисяч катті харчів оточеній сушею провінції Барана в обмін на кількасот кілограмів солі. З огляду на загальну картину й тисячі біженців, які щодня помирали від голоду, це була лише крапля в морі.

— Чому б нам не зробити перерву? — Імператриця підвелася. — Ми нікуди не поспішаємо.

— Ми ж майже нічого не вирішили, — сказав Цолінь.

— Імперія не впаде, якщо ми зробимо перерву, щоб попоїсти. Остудіть голови, панове. Чи насмілюся я запропонувати вам подумати над радикальним варіантом пошуку компромісів? — Дадзі повернулася до Жинь. — А тим часом я відійду на мить до садів. Жунінь, настав час вирушати в клітку, тобі так не здається?

Жинь напружилася. Вона не стрималася й у паніці глянула на Вейсжу.

Він дивився перед собою, не зустрічаючись із нею поглядом, і ніяк себе не виказав.

Ось воно. Жинь розправила плечі. А потім покірно опустила голову. Імператриця всміхнулася.

Жинь та Імператриця вийшли не через тронну залу, а через вузький коридор позаду. Вихід для слуг. Поки вони йшли, Жинь чула під підлогою булькання зрошувальних каналів.

Після початку наради минуло декілька годин. Цике вже мали б розміститися всередині палацу, але від цієї думки страх не відступав. Тепер вона діяла наодинці з Імператрицею.

Але в неї досі не було вогню.

— Ще не втомилася? — запитала Дадзі.

Жинь не відповіла.

— Я хотіла, щоб ти побачила Воєначальників у всій красі. Від них самі проблеми, хіба ні?

Жинь продовжувала вдавати, що не чує.

— А ти неговірка, еге ж? — Дадзі глянула на Жинь через плече. Її погляд ковзнув на кляп. — О, ну звісно. Знімімо це з тебе.

Су Дадзі взяла тонкими пальцями з обох боків ту хитромудру штуку й акуратно зняла її.

— Так краще?

Жинь продовжувала мовчати. «Не підігруй їй, — застерігав Вейсжа. — Не втрачай пильності й дозволь їй досхочу наговоритися».

Жинь треба було виграти собі ще кілька хвилин. Вона відчувала, як розвіюється дія опіуму. Зір загострився, а кінцівки реагували на команди без затримки. Їй просто треба було, щоб Дадзі продовжувала говорити, доки Фенікс не відгукнеться на її поклик. А потім вона спопелить Осінній палац.

— Алтань був такий самий, — замислено промовила Дадзі. — Знаєш, перші три роки, які він провів з нами, ми вважали його німим.

Жинь мало не спіткнулась об бруківку. Дадзі йшла далі, мовби нічого не помічаючи. Жинь — слідом за нею, силкуючись зберігати спокій.

— Мені було прикро почути про його загибель, — сказала Дадзі. — Він був гарним командиром. Одним із найкращих.

«І ти його вбила, стара курво». Жинь потерла кінчиками пальців, сподіваючись видобути іскру, але канал із Феніксом лишався закритим.

Ще трохи.

Дадзі повела її позаду будівель до клаптя вільного простору неподалік помешкання слуг.

— Червоний Імператор набудував під Осіннім палацом тунелів, щоб у разі потреби мати змогу втекти з будь-якої кімнати. Правитель цілої Імперії не почувався в безпеці навіть у власному ліжку.

Дадзі зупинилася біля криниці і з силою натиснула на накриття, упираючись ногами в кам’яну підлогу. Накриття з гучним скреготом відсунулося. Су Дадзі випросталася й витерла руки об форму.

— Іди за мною.

Жинь поповзла за Дадзі в колодязь, у стіну якого були вбудовані вузькі спіральні сходи. Дадзі потяглася вгору й закрила камінь над ними, тож вони лишилися в пітьмі. Крижані пальці обхопили руку Жинь. Вона підстрибнула, але Дадзі стиснула сильніше.

— Якщо ніколи тут не бувала, можна легко заблукати, — голос Дадзі відлунював у кімнаті. — Тримайся поруч.

Жинь намагалася рахувати, скільки разів вони повернули — п’ятнадцять, шістнадцять, — але скоро вже не розуміла, де вони, навіть попри те, що добре запам’ятала мапу і тримала її в голові. Як далеко вони відійшли від нарадчої кімнати? Їй доведеться спалахнути в тунелях?

Після ще декількох хвилин ходи вони вийшли на поверхню в саду. Раптовий вибух кольорів спантеличив. Кліпаючи, Жинь вдивлялася в ряди прекрасних лілій, хризантем і сливових дерев, що росли групами навколо рядів і рядів скульптур.