Це не Імперський сад — стіни інакші. Імперський сад був круглий, а цей влаштували всередині шестикутника. Це приватний двір.

Цього двору не було на мапі. Жинь і гадки не мала, де перебуває.

Жинь нестямно роззиралася, шукаючи можливих шляхів для відступу, прораховуючи корисні траєкторії і плануючи рухи для неминучого бою, зауважуючи предмети, що їх можна використати як зброю, якщо вона вчасно не поверне собі вогонь. Оті гілки можна відламати замість дрючка, якщо вона буде у відчаї. А краще, якщо вдасться відтиснути Дадзі до дальшої стіни. Раптом що, Жинь могла використати один із погано закріплених каменів у бруківці, щоб розтрощити Імператриці голову.

— Чарівно, правда?

Жинь збагнула: Дадзі чекає, аби вона щось сказала.

Якщо вона почне розмовляти з Дадзі, то зажене себе в пастку. Вейсжа й Ежидень не раз попереджали про те, як Дадзі може маніпулювати, нав’язувати думки.

Але Дадзі знудиться говорити, якщо Жинь і далі мовчатиме. А лише бажання Дадзі погратися з їжею може дати Жинь час. Їй потрібно продовжувати розмову, доки не повернеться вогонь.

— Мабуть, так, — сказала Жинь. — Естетика — не моє.

— Звісно. Ти здобула освіту в Сінеґарді. А там усі жорсткі прагматики. — Дадзі поклала руки Жинь на плечі й повільно повернула її до саду. — Скажи мені ось що. Це місце тобі не знайоме?

Жинь роззирнулася шестикутником. Так, вона ніколи тут не була. Осяйні будівлі Осіннього палацу були збудовані ще за Червоного Імператора, але час їх мовби й не торкнувся. Каміння було гладеньким, відполірованим, а дерев’яні стовпи виблискували свіжою фарбою.

— Не знайоме начебто, — сказала вона. — А що?

— Іди за мною.

Дадзі попрямувала до маленьких воріт, вбудованих у дальню стіну, штовхнула їх і жестом показала Жинь іти за нею.

Інший бік саду немовби розтрощило гігантською п’ятою. Від секції протилежної стіни лишилися самі уламки, немовби її підірвало артилерійським вогнем. На буйній траві у страхітливих, дивних позах лежали розкидані статуї з відбитими кінцівками.

Це не природний занепад. І не результат недогляду за садом. Це мала бути свідома дія, спрямована на захоплення силою.

— Я думала, що Федерація не дійшла до Лусаня, — сказала Жинь.

— А це й не Федерація, — сказала Дадзі. — Ця пробоїна тут уже більше сімдесяти років.

— Тоді хто?

— Призахідники. Історія любить зосереджуватися на Федерації, але майстри Сінеґарда завжди прикрашають перших колонізаторів. Не пам’ятають, хто почав Першу Макову війну. — Дадзі штовхнула ногою голову статуї. — Одного осіннього дня сімдесят років тому призахідницький адмірал піднявся вгору за течією Мужвею і пробився в Лусань. Він пограбував палац, зрівняв його з землею, полив руїни пальним і танцював на попелищі. Того вечора Осінній палац припинив своє існування.

— То чому ви не відбудували сад?

Говорячи, Жинь ковзала поглядом по землі. За пів метра від її ніг лежали граблі. Після стількох років вони затупилися й заіржавіли, але Жинь усе одно могла використати їх як палицю.

— Щоб у нас було нагадування, — сказала Дадзі. — Щоб пам’ятати, як нас принизили. Пам’ятати, що від призахідників не варто чекати добра.

Жинь не дозволила погляду затриматися на граблях. Дадзі могла помітити. Жинь ретельно відтворила їхнє розташування з пам’яті. Граблі лежали зубцями до неї. Якщо вона підбереться достатньо близько, то зможе підкинути їх ногою і схопити. Якщо трава не виросла занадто довга… Але це лише трава… Якщо вона підкине граблі досить сильно, то проблем не повинно виникнути.

— Призахідники завжди планували повернутися, — сказала Дадзі. — Муґенці ослабили країну задля срібла призахідників. Ми пам’ятаємо Федерацію як обличчя гнобителів, але реальна влада саме в руках призахідників і болонійців — Консорціуму західних країн. Саме їх тобі треба боятися.

Жинь лише ледь ворухнулась, і тепер її ліва нога стояла достатньо близько, щоб підкинути граблі.

— Нащо ти розповідаєш це мені?

— Не розігруй переді мною дурепу, — різко промовила Дадзі. — Я знаю, що задумав Вейсжа. Знаю, що він хоче розв’язати війну. І намагаюся показати тобі, що це помилка.

Серце Жинь забилося швидше. Он воно як. Дадзі відомо про її наміри, їй треба битися, і байдуже, що в неї досі немає вогню. Треба дістати граблі…

— Замри, — наказала Дадзі.

Кінцівки Жинь раптом застигли, м’язи болісно напружилися, немовби могли розірватися від найменшого руху. Щоб битися, їй треба було стрибати. Чи бодай припадати до землі. Але чомусь її тіло вклякло, наче вона й дихнути не могла без дозволу Імператриці.

— Ми не закінчили розмовляти, — сказала Дадзі.

— Я закінчила слухати, — просичала Жинь крізь зціплені зуби.

— Розслабся. Я привела тебе сюди не для того, щоб убити. Ти козир, один із небагатьох, які в мене ще лишилися. Було б нерозумно тебе позбутися.

Дадзі стала перед нею — і тепер вони стояли лице до лиця. Жинь квапливо відвела очі.

— Ти воюєш не з тим ворогом, любонько, — сказала Імператриця. — Хіба ж не бачиш?

Піт цівками стікав Жинь по шиї від того, що вона намагалася скинути пута Дадзі.

— Що Вейсжа тобі пообіцяв? Ти не могла не знати, що тебе використовують. Воно того варте? Гроші? Житло? Ні… Сумніваюся, що тебе можна спокусити матеріальними обіцянками, — Дадзі постукотіла по напомаджених вустах нафарбованими нігтями. — Ні… Тільки не кажи, що ти віриш йому. Він сказав, що дасть тобі демократію? І ти купилася?

— Він сказав, що скине вас, — прошепотіла Жинь. — І цього мені достатньо.

— Невже ти в це віриш? — зітхнула Дадзі. — І ким ти мене заміниш? Нікарці не готові до демократії. Вони вівці. Жорстокі, неосвічені дурні. Їм потрібно говорити, що робити, навіть якщо це означає тиранію. Якщо Вейсжа візьме цей народ, то сам ним і правитиме. Люди не знатимуть, за кого голосувати. Вони навіть не розуміють, що означає голосувати. І вже напевно не знають, що для них ліпше.

— І ви теж, — сказала Жинь. — Ви прирекли на смерть тисячі нікарців. Самі запросили муґенців і продали їм Цике.

На її подив, Дадзі розсміялася.

— То он у що ти віриш? Не можна вірити всьому, що чуєш.

— У Шіро не було причин брехати. Я знаю, що ви зробили.

— Ти нічого не розумієш. Я десятиліттями докладала зусиль, щоб зберегти цю Імперію недоторканною. Гадаєш, я хотіла цієї війни?

— Гадаю, що принаймні половину цієї країни ви використали.

— Я зробила виважену жертву. Під час останнього вторгнення Федерації Воєначальники діяли під приводом Імператора Дракона. А тепер він мертвий. Федерація готувалася до третього вторгнення. І хай би що я зробила, вони збиралися напасти, а ми зовсім не такі сильні, щоб дати відсіч. Тому я й порушила мир. Їм діставався схід за умови, що центральна частина держави лишиться вільною.

— Тож ми були лише частково окуповані, — пхикнула Жинь. — І ви це називаєте правлінням державою?

— Окуповані? Ненадовго. Іноді найкраща оборона — вдавана мовчазна згода. У мене був план. Я зблизилася б із Рьохаєм. Завоювала б його довіру. Спокусила б фальшивим самовдоволенням. А тоді вбила б його. Але тим часом, поки їхні сили непереможні, я підігравала б їм. Я робила все необхідне, щоб цей народ вижив.

— Вижив лише задля того, щоб померти в руках муґенців.

Голос Дадзі пожорсткішав:

— Не будь такою наївною. А що ти зробила б, знаючи, що війна неминуча? Кого б рятувала?

— А що, на вашу думку, ми збиралися робити? — із натиском запитала Жинь. — Невже ви думаєте, що ми просто лягли б і дозволили їм руйнувати наші землі?

— Краще правити частиною імперії, аніж не мати її взагалі.

— Ви прирекли мільйони наших людей на смерть.

— Я намагалася вас врятувати. Без мене жорстокість муґенців спричинила б удесятеро серйозніші руйнування…

— Без вас ми принаймні мали б вибір!

— Вибору не було б. Гадаєш, нікарці такі безкорисливі? А якби ти попросила ціле селище покинути свої домівки, щоб тисячі інших уціліли? Вони це зробили б? Нікарці егоїстичні. Уся ця країна егоїстична. Люди егоїстичні. Провінції завжди були такі до біса парафіяльні, не здатні бачити далі власних обмежених інтересів, щоб почати бодай якісь спільні дії. Ти чула тих ідіотів. Я дозволила тобі дивитися не просто так. Я не можу працювати з цими Воєначальниками. Ці дурні не слухають.