Жинь не знала, про що вони говорили. Вона бачила лише, як рухалися їхні вуста, бачила вирази облич.

Вона бачила, як міністр поклав руки Кітаю на плечі.

Бачила, як Кітай щось запитав.

Бачила, як міністр похитав головою.

А потім вона побачила як Кітай осунувся, немовби йому простромили нутро списом, і збагнула, що міністр оборони Чен не пережив Третьої Макової війни.

Кітай не пручався, коли люди Вейсжі вели його назад на борт корабля. Він страшенно зблід і міцно стиснув вуста, а нестямно рухливі очі були аж червоні.

Неджа поклав руку Кітаю на плече. Кітай скинув її й рушив просто до Воєначальника Дракона. Солдати в блакитній формі миттю кинулися за ним, щоб утворити захисну стіну, але Кітай не потягнувся до зброї.

— Я дещо вирішив, — сказав він.

Вейсжа змахнув рукою. Його охоронці відступили. І лишилися вони лицем до лиця: царський Воєначальник Дракона і розлючений, тремтливий хлопчак.

— І? — запитав Вейсжа.

— Я хочу посаду, — сказав Кітай.

— Я думав, що ти хочеш додому.

— Не морочте мені голову, — випалив Кітай. — Я хочу посаду. Дайте мені форму. Цієї я вже не носитиму.

— Я погляну, куди ми зможемо…

Кітай знову його перебив:

— Я не збираюся бути піхотинцем.

— Кітаю…

— Хочу сидіти за столом. Як головний стратег.

— Ти ще надто юний для цього, — сухо відповів Вейсжа.

— Ні, це не так. Неджу ви зробили генералом. А я завжди був розумнішим за Неджу. Ви знаєте, що я винятковий. Я, бляха, геній. Зробіть мене відповідальним за операції — і не програєте жодної битви. Присягаюся.

Голос Кітая надломився. Жинь бачила, як смикнулося його горло, бачила вени, що проступили на щелепі, і збагнула, що він ледь стримує сльози.

— Я обміркую це, — сказав Вейсжа.

— Ви знали, правда? — наполегливо запитав Кітай. — Ви знали це вже не один місяць.

Вираз обличчя Вейсжі пом’якшав.

— Вибач. Я не хотів, щоб ти дізнався від мене. Знаю, як тобі зараз боляче…

— Ні. Ні, заткніться, я не хочу цього чути. — Кітай позадкував. — Мені не потрібне ваше награне співчуття.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

Кітай підняв голову.

— Війська.

Нарада Воєначальників почалася лише після параду на честь перемоги, а потім розтяглася на наступні два дні. Солдати Вейсжі не брали в цьому участі. Лише кілька загонів увійшли в місто в цивільному, вишукуючи останні деталі для вже й без того вичерпних мап міста — на той випадок, якщо щось змінилося. Але більшість команди лишалася на борту і спостерігала за святкуванням здалеку.

Періодично на «Нещадний» прибували озброєні делегації, обличчя яких затуляли каптури, щоб приховати особи. Вейсжа приймав їх у своєму кабінеті, щільно зачинивши двері та виставивши ззовні охоронців, аби віднадити допитливих підслуховувачів. Жинь припустила, що відвідувачами були південні Воєначальники, правителі провінцій Кабана, Півня і Мавпи.

Минали години, а новини не з’являлися. Жинь божеволіла від нудьги. Вона вже втисячне проглянула мапи палацу і так довго займалася з Ежиденем того дня, що м’язи на ногах боліли навіть коли вона просто ходила. Жинь уже хотіла була запитати Неджу, чи можуть вони дослідити Лусань, замаскувавшись, як раптом Вейсжа покликав її до кабінету.

— У мене зустріч із Воєначальником Змії, — сказав він. — На суші. Ти йдеш зі мною.

— Як охоронець?

— Ні. Як доказ.

Вейсжа не пояснював далі, але Жинь начебто розуміла, що він мав на увазі, тож просто взяла тризуб, натягла шарф на обличчя так, щоб він затулив усе, окрім очей, і пішла за ним униз по сходні.

— Воєначальник Змії — союзник?

— Ан Цолінь був моїм майстром стратегії в Сінеґарді. Він може бути ким завгодно — від союзника до ворога. Сьогодні ми ставимося до нього просто як до давнього друга.

— Що я маю йому сказати?

— Ти мовчатимеш. Йому лише треба на тебе глянути.

Жинь ішла за Вейсжею берегом річки, аж доки вони не дісталися ряду наметів, виставлених на кордонах міста, немов загарбницька армія. Коли вони наблизилися, їх зупинив гурт солдатів у зелених формах, які наказали залишити зброю.

— Ну ж бо, — пробурмотів Вейсжа, коли Жинь завагалася, чи віддавати свій тризуб.

— Ви йому аж так довіряєте?

— Ні. Але я вірю, що тобі це не знадобиться.

Воєначальник Змії зустрів їх надворі, де його помічники вже поставили два стільці й невеликий стіл.

Спочатку Жинь сплутала його зі слугою. Ан Цолінь був не схожий на Воєначальника. Старий чоловік із видовженим і сумним обличчям, такий худорлявий, що аж крихкий. Він носив таку ж яскраво-зелену форму Міліції, як і його люди, але на ній не було жодних символів, що свідчили б про його ранг, і зброї на стегні він теж не носив.

— Давній майстре, — Вейсжа схилив голову. — Добре бачити вас знову.

Цолінь мигцем глянув на обриси «Нещадного», що вимальовувалися трохи далі на річці.

— То ти не прийняв пропозиції тієї суки?

— Вона була непевна, навіть для неї, — сказав Вейсжа. — У палаці ще хтось лишився?

— Чан Ень. Наш давній друг Дзюнь Ложань. Жодного з південних Воєначальників.

Вейсжа здійняв брову.

— Про це не згадували. Несподівано.

— Хіба? Вони ж південні.

Вейсжа відкинувся на спинку стільця.

— Гадаю, не в тому річ. Вони роками чаїли образу.

Для Жинь стільця не принесли, тож вона лишилася стояти позаду Вейсжі, склавши руки на грудях, наслідуючи охоронців, які прикривали Цоліня. Схоже, їх це не потішило.

— А ти не квапився сюди, — сказав Цолінь. — Для решти це був довгий похід.

— Я забирав дещо з узбережжя. — Вейсжа показав на Жинь. — Знаєте, хто вона?

Жинь опустила шарф.

Цолінь підняв очі. Спершу він лише спантеличено розглядав її обличчя, але потім, мабуть, помітив темний відтінок шкіри, багряні іскри в очах, бо все його тіло напружилося.

— За неї дають чимало срібла, — нарешті сказав він. — Щось там про спробу вбивства в Адлазі.

— Як добре, що я ніколи не був ласий до срібла, — сказав Вейсжа.

Цолінь підвівся й підійшов до Жинь. Тепер їх розділяло лише кільканадцять сантиметрів. Він був не набагато вищий за неї, але під його поглядом їй стало дуже незатишно. Вона почувалася екземпляром, який він ретельно вивчав.

— Добридень, — сказала вона. — Я Жинь.

Цолінь проігнорував її слова. Він ледь чутно гмикнув і повернувся на місце.

— Це дуже груба демонстрація сили. Ти збираєшся провести її в Осінній палац?

— Мабуть, її зв’яжуть. А ще накачають наркотиками. Дадзі наполягає на цьому.

— То Дадзі знає, що вона тут.

— Я подумав, що це розважливо. І завчасно відіслав до неї посланця.

— Тоді не дивно, що вона така неспокійна, — сказав Цолінь. — Потроїла охорону палацу. Серед Воєначальників повзуть чутки. Що б ти не планував, вона готова.

— Тоді ваша підтримка мені не завадить, — сказав Вейсжа.

Жинь помітила, що Вейсжа схиляв голову щоразу, коли звертався до Цоліня. Він постійно ледь помітно схилявся перед старшим, виказуючи шанобливе ставлення і повагу.

Але, схоже, Цолінь не реагував на лестощі. Він зітхнув.

— Миру тобі завжди було замало, еге ж?

— А ви не хочете визнавати, що війна — це єдиний варіант, — сказав Вейсжа. — Що ви обираєте, Цоліню? Імперія може загинути повільною смертю протягом наступного століття, або ж ми можемо спрямувати країну на правильний шлях уже за тиждень, якщо пощастить.

— Ти хочеш сказати, за кілька кривавих років.

— Щонайбільше місяців.

— Хіба ти не пам’ятаєш, що трапилося, коли був останній виступ проти Тріади? — запитав Цолінь. — Не пам’ятаєш, як трупи завалили навіть підхід до Небесних воріт?

— Тепер усе буде не так, — сказав Вейсжа.

— Чому?

— Бо в нас є вона. — Вейсжа кивнув у бік Жинь.

Цолінь сторожко глянув на Жинь.

— Бідолашне дитя, — сказав він. — Мені так шкода.

— А ще в нас є перевага в часі, — швидко продовжив Вейсжа. — Міліція оговтується від нападу Федерації. Їм потрібен час, щоб відновити сили. Вони не зможуть швидко виставити захист.