Шляхи для втечі були позначені зеленими лініями. Жинь примружилася, бурмочучи собі під носа. Ще декілька хвилин — і вона запам’ятає їх. Вона завжди добре все запам’ятовувала, а тепер, після відмови від опіуму, їй ставало все легше зосереджуватися на розумових завданнях.

Вона здригнулася від думки, що її розум затуманиться, хай навіть лише на годину.

— З ваших уст усе звучить так просто, — сказала вона. — Чому ніхто не спробував убити Дадзі раніше?

— Вона Імператриця, — сказав Вейсжа, немовби цього пояснення було достатньо.

— Вона жінка, чий єдиний талант — це привабливість, — сказала Жинь. — Я не розумію.

— Бо ти ще надто молода, — сказав Ежидень. — Ти не жила, коли Тріада була в розквіті своєї могутності. Ти не знаєш страху. Тоді не можна було довіряти нікому довкола, навіть власній родині. Варто було бодай прошепотіти слово про зраду проти Імператора Жиґи, і тоді Зміївна та Хранитель Воріт подбали б про те, щоб тебе знищити. Не просто ув’язнити, а стерти з лиця землі.

Вейсжа кивнув:

— У ті роки цілі родини розлучали, страчували або відправляли на заслання, стираючи їхній родовід з історії. Дадзі спостерігала за цим, навіть оком не змигнувши. Ось чому Воєначальники досі схиляються перед нею, а не лише тому, що вона приваблива.

Щось у виразі обличчя Вейсжі змусило Жинь замислитися. А потім вона збагнула, що вперше бачить його наляканим.

Вона подумала, що ж такого Дадзі йому заподіяла.

Але наступної миті хтось постукав у двері. Вона підстрибнула.

— Увійдіть, — покликав Вейсжа.

Молодший офіцер зазирнув до кімнати.

— Неджа відіслав мене попередити вас. Ми на місці.

Наприкінці свого правління Червоний Імператор збудував Осінній палац у північному місті Лусань. Воно не було задумане як столиця чи адміністративний центр, бо ж надто віддалене від центральних провінцій для належного управління всією Імперією. Лусань слугував лише притулком для його улюблених коханок і їхніх дітей, був рятунком у часи, коли в Сінеґарді пекло так сильно, що шкіра могла потемнішати за лічені секунди перебування надворі.

За часів правління Імператриці Су Дадзі Лусань перетворився на місце, куди урядовці відсилали своїх дружин і родини, прагнучи вберегти їх від небезпек при дворі, аж доки місто не перетворилося на тимчасову столицю після того, як Сінеґард і Ґолінь Ніїс зрівняли з землею.

Коли «Нещадний» наближався до міста, Мужвей поступово звужувався до дедалі меншого потоку, тож рухатися доводилося повільніше, аж доки вони вже не стільки пливли, скільки підкрадалися до Осіннього палацу.

Жинь побачила міські мури ще за декілька кілометрів. Лусань немовби сяяв ізсередини неземним світлом. Усе чомусь здавалося золотим, наче за час війни решта Імперії вицвіла до чорного, білого й багряного, а Лусань увібрав у себе всі довколишні кольори, сяючи яскравіше, ніж будь-що, бачене Жинь за багато місяців.

Біля стін міста Жинь побачила жінку, яка йшла берегом річки з кошиками фарби й важкими згортками тканини, прив’язаними до спини. З того, як заблискотіла тканина, коли її розгорнули, Жинь збагнула: то шовк, такий м’який, що вона майже уявила в пальцях текстуру, схожу на крила метеликів.

Звідки в Лусані шовк? Решта країни носить брудне лахміття. Уздовж усього Мужвею Жинь бачила голих дітей і немовлят, яких батьки загортали в листя лотоса в намаганні вберегти їхню честь.

Річкою в неспокійних водах туди-сюди ковзали рибальські сампани. На кожному човні було по декілька великих птахів — білих створінь із величезними дзьобами: їх прив’язали мотузкою до човна.

Неджі довелося пояснювати Жинь навіщо.

— У них на шиях мотузки, бачиш? Птах ковтає рибу, фермер витягує рибу з горлянки птаха. Птах пірнає знову, завжди голодний і завжди надто тупий, аби збагнути, що вся його здобич потрапляє в кошик з рибою і що він завжди отримуватиме лише недоїдки.

Жинь скривилася.

— Це неефективно. Чому просто не закинути сіть?

— Неефективно, — погодився Неджа. — Але вони ловлять не будь-яку рибу, а полюють на делікатеси. Солодку рибу.

— Чому?

Неджа знизав плечима.

Жинь уже знала відповідь. А чому б і не полювати на делікатеси? Було очевидно, що криза з біженцями, яка спустошила решту країни, зовсім не торкнулася Лусаня, і місто могло дозволити собі зосередитися на розкошах.

Можливо, через спеку, а можливо, тому що нерви Жинь уже були на межі, коли вони наблизилися до порту, вона відчула, що гнів у ній розгорявся все дужче. Вона ненавиділа це місто, цю землю блідих і розманіжених жінок, чоловіків-бюрократів, які ніколи не були солдатами, і дітей, які не знали, що таке страх.

Жинь сповнювало не так обурення, як безіменна лють від думки, що за межами війни життя може тривати, і воно тривало — якимось чином досі в «кишенях», розкиданих по всій Імперії, лишалися міста, де люди фарбували шовк і рибалили для гурманів, і їх не зачепила жодна проблема, яка займала розум солдата: коли і де відбудеться наступна атака.

— Я думав, що я тут не в’язень, — сказав Кітай.

— Так і є, — сказав Неджа. — Ти гість.

— Гість, якому не дозволяють зійти з корабля?

— Гість. І ми хотіли б, щоб цей гість лишився з нами трохи довше, — делікатно промовив Неджа. — Можеш не дивитися на мене так?

Коли капітан оголосив, що вони стають на якір у Лусані, Кітай уперше за кілька тижнів насмілився піднятися на верхню палубу. Жинь сподівалася, що він вийшов подихати свіжим повітрям, але він просто ходив за Неджею, поставивши собі за мету спровокувати його будь-яким способом.

Жинь кілька разів пробувала втрутитись. Однак Кітай, схоже, вирішив удавати, що її не існує, й ігнорував усі її слова, тож вона врешті звернула увагу на краєвиди на берегах річки.

Біля «Нещадного» зібрався невеликий натовп, який складався переважно з імперських чиновників, лусанських торговців і посланців від інших Воєначальників. З уривків розмов, які їй вдалося розчути з верхньої палуби, вона припустила: вони зібралися, щоб зустрітися з Вейсжею. Але Ежидень та його люди стояли біля підніжжя сходні й завертали всіх геть.

Вейсжа також віддав суворий наказ: нікому не сходити з корабля. Солдати і члени команди лишалися на борту, немовби вони досі у відкритих водах, і лише жменьці людей Ежиденя дозволили ввійти в Лусань, щоб придбати свіжі припаси. Неджа пояснив, що це мало на меті звести до мінімуму ризик того, що хтось розсекретить прикриття Жинь. А тим часом їй дозволяли бути на палубі лише за умови, що вона прикриватиме обличчя шарфом.

— Ти ж розумієш, що ви не можете тримати мене тут вічно, — голосно сказав Кітай. — Хтось таки дізнається.

— І хто ж?

— Мій батько.

— Ти думаєш, твій батько в Лусані?

— Він у варті Імператриці. Командує її охороною. Вона нізащо б не покинула його.

— Вона покинула всіх, — сказав Неджа.

Кітай схрестив руки на грудях:

— Не мого батька.

Неджа глянув на Жинь. На його обличчі прослизнув винуватий вираз, мовби він хотів щось сказати, але не міг, однак Жинь навіть не здогадувалася, що саме.

— Це міністр торгівлі, — раптом сказав Кітай. — Він точно знає.

— Що?

Неджа й Жинь не встигли бодай зрозуміти, що Кітай мав на увазі, як він кинувся бігти до сходні.

Неджа крикнув найближчим солдатам затримати його. Але ті діяли надто повільно — Кітай вивернувся з їхніх рук, виліз на поруччя корабля, схопився за мотузку й опустився на берег річки так швидко, що, певно, обпалив собі долоні до живого.

Жинь побігла до трапа, щоб перехопити його, але Неджа затримав її однією рукою.

— Не треба.

— Але він…

Неджа лише похитав головою.

— Нехай.

Вони мовчки спостерігали звіддаля, як Кітай підбігає до міністра торгівлі, тисне йому руку, а потім, захеканий, нахиляється.

Жинь добре бачила їх з палуби. Міністр на мить відсахнувся, піднявши руки, немовби відмахуючись від цього незнайомого солдата, аж раптом упізнав сина міністра оборони Чена, і його руки опустилися.