Лікарю було помітно незручно.

— Не думаю, що генерал Дзіньджа…

— Дзіньджа знає, що я щойно врятувала його братові життя. Він дозволить, а як ні, то він срака.

Лікар Сейнь не сперечався. Коли він зачинив за собою двері, Жинь згорнулася на підлозі поруч із ліжком Неджі й заплющила очі.

Через декілька годин почула, як він ворушиться. Жинь сіла, протерла очі й стала біля нього навколішки.

— Неджа?

— Гм-м. — Неджа вдивлявся у стелю, намагаючись збагнути, де він.

Жинь торкнулася його лівої щоки. Шкіра виявилася значно м’якшою, ніж їй здавалося. Його шрами не були опуклими рубцями, як вона думала, а радше гладенькими лініями, які розходилися, немовби татуювання.

Його очі стали нормальними, приємно карими. Жинь не могла не помітити, які довгі в нього вії. Вони були такі темні й важкі, густіші навіть, ніж у Венки. «Це несправедливо», — подумала вона. Він завжди був значно вродливішим, ніж це дозволено будь-якому хлопцеві.

— Як ти? — запитала вона.

Неджа декілька разів кліпнув і пробурмотів щось зовсім не схоже на слова.

Вона спробувала знову.

— Ти знаєш, що відбувається?

Його очі ковзали якийсь час по кімнаті, а потім із зусиллями зосередилися на її обличчі.

— Так.

Вона вже не могла стримувати запитань.

— Ти розумієш, що сталося? Чому ти мені не сказав?

Неджа міг лише кліпати.

Вона нахилилася вперед, її серце шалено калатало в грудях.

— Я могла допомогти. Або… або ти міг допомогти мені. Ти мав мені сказати.

Його дихання прискорилося.

— Чому ти мені не сказав? — запитала вона знову.

Неджа пробурмотів щось нерозбірливе. Його повіки затріпотіли, і він заплющив очі.

Жинь заледве не схопила його за комір, так відчайдушно їй хотілось отримати відповіді.

Вона глибоко вдихнула. «Припини». Неджа не в тому стані, щоб допитувати його зараз.

Вона могла змусити його заговорити. Варто тільки натиснути дужче, нагримати на нього, вимагаючи розповісти правду, і він може все розказати.

Однак це була б таємниця, розкрита під дією опіуму, — вона змусила б його розповісти, коли він не міг відмовити.

Він зненавидів би її за це?

Неджа був лише наполовину свідомим. Він міг навіть не згадати цього.

Жинь проковтнула раптову хвилю почуттів. Ні, ні, вона з ним так не вчинить. Вона не могла так учинити. Вона отримає свої відповіді інакше. Зараз не час. Вона підвелася.

Неджа знову розплющив очі.

— Куди ти?

— Я маю дати тобі відпочити, — сказала вона.

Неджа посунувся на ліжку.

— Ні… не йди…

Вона завмерла біля дверей.

— Будь ласка, — сказав він. — Лишися.

— Добре, — сказала Жинь і повернулася до нього. Узяла за руку. — Я тут.

— Що зі мною сталося? — пробурмотів він.

Вона стиснула його пальці.

— Просто заплющ очі, Неджа. Засинай.

Уцілілий флот застряг у бухті ще на три дні. Половині солдатів довелося заліковувати опіки, а сморід гнилої плоті став таким усюдисущим, що всі були змушені обгортати обличчя ганчір’ям, прикриватися аж до очей. Зрештою Дзіньджа вирішив призначати морфін і ліки лише тим, хто мав найвищі шанси вижити. Решту перекочували в мул долілиць, доки вони не переставали ворушитися.

Часу ховати померлих не було, тож їх просто стягнули на купи, перемежовуючи частинами кораблів, які не підлягали ремонту, склали погребні вогнища й підпалили.

— Як стратегічно, — сказав Кітай. — Не варто лишати Імперії гарні корабельні дошки.

— А обов’язково так уїдливо? — запитала Жинь.

— Просто хвалю Дзіньджу.

Сестра Петра стояла перед охопленими полум’ям трупами, вела поховальну церемонію вільною нікарською без тонів, а солдати допитливо зібралися навколо.

— За життя ви страждали у світі, зіпсутому Хаосом, але свої душі віддали заради прекрасної мети, — сказала вона. — Ви померли, створюючи порядок на землі, якій його бракує. А тепер спочивайте. Я молитиму вашого Творця змилуватися над вашими душами. Я молитимуся, щоб ви пізнали глибини його любові, всебічної й безумовної.

Вона почала наспівувати мовою, якої Жинь не впізнала. Схожа на призахідницьку (Жинь майже впізнавала корені слів до того, як вони набували зовсім іншої форми), але ніби значно давніша, має в собі вагу багатовікової історії й релігійну мету.

— І куди ж, на вашу думку, потрапляють душі після смерті? — тихо пробурмотіла Жинь, звертаючись до Авґуса.

Схоже, його здивувало, що вона про це запитала.

— Звісно ж, у вимір Творця. А куди ж вони потрапляють на думку твого народу?

— Нікуди, — сказала вона. — Ми розчиняємося в порожнечі.

Іноді нікарці говорили про потойбіччя, але це були радше легенди, аніж справжні вірування. Ніхто насправді не уявляв, що вони можуть опинитися ще десь, окрім темряви.

— Це неможливо, — сказав Авґус. — Творець створив наші душі вічними. Навіть душі варварів цінні. Коли ми помираємо, він очищує душі й повертає їх у цей вимір.

Жинь не стримала цікавості.

— І на що той вимір схожий?

— Він прекрасний, — сказав Авґус. — Земля абсолютно вільна від Хаосу, без болю, хвороб і страждань. Це царство ідеального порядку, де ми проводимо наші життя, намагаючись відродитися на цій землі.

Жинь бачила радісну надію, якою світилось обличчя Авґуса, коли він говорив, і знала, що він вірить у кожне своє слово.

Вона починала розуміти, чому призахідники так палко зациклилися на своїй релігії. Не дивно, що вони так легко отримували новонавернених під час окупації. Певно, це таке полегшення — знати, що після цього життя буде щось краще, що, можливо, після смерті ти пізнаєш усе те прекрасне, чого завжди був позбавлений, а не розсієшся в байдужому всесвіті. Як добре знати, що все в цьому світі не випадково, а якщо це й не так, то колись тобі все відшкодують.

Перед погребальним вогнищем вишикувалися капітани й генерали. Неджа стояв у самому кінці, важко схиляючись на палицю. Жинь бачила його вперше за два дні.

Але коли вона підійшла, він повернувся, щоб піти. Жинь покликала його на ім’я. Він не звернув уваги. Вона кинулася вперед, він не міг перегнати її, бо ж мусив спиратися на палицю, тож урешті Жинь таки схопила його за зап’ясток.

— Годі втікати.

— А я й не втікаю, — натягнуто відповів він.

— Тоді поговори зі мною. Розкажи, що я бачила на річці.

Неджа глянув на солдатів. Стишив голос.

— Я не знаю, про що ти.

— Не бреши мені. Я бачила, що ти зробив. Ти шаман!

— Жинь, стули пельку.

Вона не відпускала його зап’ястка.

— Ти рухав воду силою волі. Я знаю, що то був ти.

Він примружився.

— Ти нічого не бачила й нікому нічого не скажеш…

— Твоя таємниця в безпеці від Петри, якщо ти просиш про це, — сказала вона. — Але я не розумію, чому ти брешеш мені.

Не відповівши, Неджа повернувся й пошкутильгав від вогнища. Вона пішла за ним до прихистку за розбитим транспортним вітрильником. Запитання лилися з неї нескінченним потоком.

— Тебе вчили в Сінеґарді? Дзюнь знав? Хтось ще з твоєї родини шаман?

— Жинь, припини…

— Дзіньджа не знає, я це вже зрозуміла. А мати? Вейсжа? Тебе вчили?

— Я не шаман! — крикнув Неджа.

Вона й оком не повела.

— Я не дурна. І я знаю, що бачила.

— Тоді зроби власні висновки і годі ставити запитання.

— Чому ти це ховаєш?

Йому було немовби боляче.

— Бо я цього не хочу.

— Ти можеш контролювати воду! Ти можеш власноруч виграти цю війну!

— Це не так просто, я не можу просто… — він похитав головою. — Ти бачила, що сталося. Він хоче взяти гору.

— Звісно, хоче. А ти думаєш, ми цього не проходили? Тож і ти можеш це контролювати. Ти навчишся керувати ним, формувати його власною волею…

— Так, як ти? — вишкірився він. — Ти рівноцінна шаманському кастрату.

Він намагався відштовхнути її, але вона не дозволила себе відволікти.

— І я б убила, щоб повернути собі вогонь. Це важко, знаю, боги не добрі, але ти можеш їх контролювати! Я можу тобі допомогти.