Вона перекотилася у щось мокре, липке й смердюче. Її знудило вві сні. Хвиля нудоти пронизала тіло, але коли шлунок Жинь стиснувся, нічого так і не вирвалося назовні. У неї боліло все тіло. Налякана, Жинь потягнулася, щоб обмацати спину. Хтось зашив її: кров запеклася навколо рани, але кровотеча спинилася.

Може, вона й у повній дупі, але поки що не помирає.

Її прикували до стіни двома кайданками: одна була на правому зап’ястку, а друга між литками. Ланцюги висіли доволі вільно, але вона не могла відповзти далі середини кімнати.

Жинь спробувала сісти, але хвиля нудоти змусила її знову лягти на підлогу. Думки ворушилися повільними сплутаними потоками. Вона без надії спробувала прикликати вогонь. Нічого не сталося.

Ну звісно ж, її накачали наркотиками.

Утомлений розум повільно обмірковував усе, що сталося. Вона була така дурна, їй кортіло себе вдарити. До втечі залишався один крок, але вона поступилася почуттям.

Жинь знала, що Вейсжа маніпулятор. Знала, що призахідники її переслідуватимуть. Але їй ніколи й на думку не спадало, що нашкодити їй може Неджа. Їй варто було вирубити його ще в казармах і вислизнути з Арлона непоміченою. Натомість вона сподівалася провести з ним останню ніч разом перед тим, як розлучитися навічно.

«Дурепа, — подумала вона. — Ти любила його, довіряла йому й пішла простісінько в його пастку».

Після Алтаня вона мала би бути розумнішою.

Жинь роззирнулася кімнатою. Вона була сама. Не хотілося бути самій, бо ж якщо вона бранка, то мусить бодай знати, що на неї чекає. Хвилини минали, а до кімнати ніхто не заходив. Жинь закричала. А потім закричала знову і знову, аж доки не зірвала голос.

Двері з гуркотом розчинилися. До кімнати зайшла Леді Їнь Сайкхажа. У правій руці вона тримала батіг.

«Бляха», — ліниво подумала Жинь за мить до того, як батіг уперіщив її від лівого плеча до правого стегна. На мить Жинь завмерла, у вухах дзвеніло від ляскання. А потім з’явився біль, такий нестерпний і пекучий, що змусив її стати навколішки. Батіг хльоснув знову. Цього разу по правому плечу. Жинь не стримала криків.

Сайкхажа опустила батіг. Жинь бачила лише, як сильно в неї тремтять руки, але в іншому Леді Арлона стояла напружена, владна, зблідла від чистої ненависті, якої Жинь ніколи не розуміла.

— Ти мусила їм розповісти, — сказала Сайкхажа. Її волосся було розпущене й нечесане, а голос тремтів. — Ти мала допомогти їм виправити його.

Жинь скрутилася в дальньому кінці кімнати, намагаючись вибратися з зони досяжності Сайкхажі.

— Про що ви торочите?

— Ти творіння Хаосу, — просичала Сайкхажа. — Ти змієязика шахрайка, ти пішак найбільшого зла, це ти в усьому винна…

Жинь уперше збагнула, що, можливо, Леді Арлона і справді несповна розуму.

Вона підняла руки над головою і скрутилася в дальньому кутку на випадок, якщо Сайкхажа знову вирішить хльоснути батогом.

— У чому, по-вашому, я винна?

Очі Сайкхажі розширилися, погляд затьмарився. Вона говорила, дивлячись кудись на метр ліворуч від Жинь.

— Вони збиралися виправити його. Вейсжа обіцяв. Але вони повернулися з кампанії і сказали, що ані на крок не наблизилися до з’ясування істини, а ти досі тут, брудна шавко…

— Заждіть-но, — сказала Жинь.

Частинки головоломки поступово складалися в її розумі. Не вірилося, що вона раніше не побачила цього зв’язку.

Сайкхажа тільки дивилася на неї.

— Вони сказали, що виправлять Неджу? — наполегливо запитала Жинь. — Призахідники сказали, що зможуть зцілити мітку дракона?

Сайкхажа кліпнула. Її обличчя перетворилося на нерухому маску, таку ж, яку носили її син і чоловік.

Але їй і не треба було більше нічого казати. Тепер Жинь розуміла правду, вона лежала просто в неї перед носом.

«Ти обіцяв, — просичала Сайкхажа Вейсжі. — Ти присягався мені. Ти сказав, що розберешся, і якщо я приведу їх назад, то вони знайдуть спосіб його виправити».

Сестра Петра обіцяла ліки від синової недуги. Ось чому Сайкхажа доклала стільки зусиль, щоб привести Сіре товариство в Імперію. А це означало: весь цей час Вейсжа і Сайкхажа знали про те, що Неджа шаман.

Але його призахідникам не віддали.

Вони лише поставили під загрозу всіх інших шаманів Імперії. А її саму передали в руки Петрі, щоб та повторила все, через що Жинь пройшла з Шіро, і все заради якоїсь надії врятувати свого синочка.

— Я не знаю, чого вони, по-вашому, мають навчитися, — тихо промовила Жинь. — Але піддавши мене тортурам, ви не виправите свого сина.

Ні, ймовірно, Неджа страждатиме від прокляття дракона довіку. Прокляття точно було поза обізнаністю призахідників. Це дало їй невеличке зловтішне задоволення.

— Хаос майстерно обманює, — Сайкхажа різко піднесла руку до грудей, складаючи пальці в символ, якого Жинь ніколи не бачила. — Він приховує свою справжню суть та імітує порядок, щоб зруйнувати його. Я знаю, що не зможу витягти з тебе правду. Я лише новонавернена. Але Сіре товариство отримає свою істину.

Жинь сторожко дивилася на неї, стежачи за батогом.

— Тоді чого ви хочете?

Сайкхажа показала на вікно.

— Я тут для того, щоб поспостерігати.

Спантеличена Жинь простежила за її поглядом.

— Уперед, — сказала Сайкхажа. Вона мала химерний, зловтішно переможний вигляд. — Насолоджуйся видовищем.

Жинь пошкутильгала до вікна й визирнула назовні.

Вона побачила, що її тримали на третьому поверсі палацу. Кімната виходила вікнами на центральний двір. Унизу юрмилися військові — і республіканці, і призахідники — зібравшись півколом біля піднятої платформи. Двоє арештантів із зав’язаними очима повільно піднімалися сходами, руки їм міцно зв’язали за спинами. Обабіч їх супроводжували призахідники.

Полонені зупинилися на краю платформи. Солдати штрикали їх аркебузами, аж доки вони не вийшли в самий центр.

Навіть із пов’язкою на очах Жинь упізнала те темне вродливе обличчя.

Бадзі стояв прямо, непохитний.

Поруч із ним згорбився Суні, немовби міг стати меншою мішенню. Він був наляканий.

Жинь різко розвернулася.

— Що це таке?

Погляд Сайкхажі був прикутий до вікна, очі звужені, рот стиснутий у найтонші лінії.

— Дивися.

Хтось ударив у гонг. Натовп розділився. У Жинь усередині все похололо, коли вона побачила, як Вейсжа піднімається на платформу і стає на відстані метра перед Суні й Бадзі. Він підняв руки. Крикнув щось, чого Жинь не змогла розібрати через шум юрби. Вона почула лише, як солдати схвально заревли.

— Колись давно Червоний Імператор винищив усіх монахів на своїй землі, — тихо заговорила Сайкхажа за спиною в Жинь. — Як гадаєш, нащо він це зробив?

Чотири призахідницькі солдати вишикувалися перед Бадзі з піднятими на рівні тулуба аркебузами.

— Що ви робите? — крикнула Жинь. — Зупиніться!

Але, звісно ж, Вейсжа не почув її. Вона безпорадно натягу­вала ланцюги, верещала, але могла лише спостерігати, як він підняв руку.

Повітря розітнули чотири постріли. З кожною кулею тіло Ба­дзі смикалося з боку в бік у страхітливому танці, аж доки остання, смертельна, не вцілила йому в груди. Довгу страшну мить він лишався стояти, гойдаючись назад і вперед, немовби його тіло не могло вирішити, куди впасти. А потім він завалився навколішки, голова нахилилася, і врешті останній постріл звалив його додолу.

— Стільки всього задля ваших богів, — сказала Сайкхажа.

Унизу солдати перезарядили аркебузи й випустили ще серію пострілів у Суні.

Жинь повільно повернулася.

Її розум наповнився люттю, внутрішнім бажанням не просто перемогти, а знищити, спопелити Сайкхажу дотла, щоб від неї й кісток не лишилося, причому зробити це повільно, щоб агонія тривала якомога довше.

Вона потяглася до свого бога. Спочатку відповіді не було, лише притлумлена опіумом порожнеча. А потім вона почула Фенікса, його віддалене ґелґотіння, хай навіть і ледь чутне.

Цього було достатньо. Вона відчувала жар у долонях. Вона повернула собі полум’я.