— Що?
— Хочеш повернути собі вогонь? Якщо ти зможеш знову прикликати Фенікса, то чи використаєш ти свою силу, щоб виграти цю війну?
— Так, — сказала вона. — Я хочу цього понад усе. Але я не можу просити тебе зробити це заради мене.
— Тоді й не проси. — Він повернувся до Сожцань Сіжі. — Зв’яжіть нас. Просто скажіть, що мені робити.
Сожцань Сіжа дивилася на Кітая з таким виразом, який майже дорівнював повазі. Її обличчя осяяла легка усмішка.
— Як забажаєш.
— Усе не так погано, — сказав Чаґхань. — З’їдаєш гриб. Убиваєш жертву. А потім Сожцань Сіжа зв’яже вас — і ваші душі будуть споріднені навічно. І насправді, все, що від вас треба, — просто існувати.
— Нащо жива жертва? — запитав Кітай.
— Бо душа має силу, яка вивільняється з матеріального світу в момент смерті, — сказала Цара. — Сожцань Сіжа використає цю силу, щоб пов’язати вас узами.
Чаґханю й Царі доручили підготувати Жинь і Кітая до ритуалу. Це передбачало виснажливий процес нанесення рядків символів на їхні голі руки від плечей до кінчиків середніх пальців. Символи треба було наносити одночасно, кожний штрих синхронно з його парою.
Близнюки працювали з дивовижною злагодженістю, яку Жинь оцінила б краще, якби не була така засмучена.
— Годі соватися, — сказав Чаґхань. — Від цього чорнило потече.
— Тоді пиши швидше, — випалила вона.
— Було б добре, — привітно промовив Кітай. — Мені треба до вітру.
Чаґхань опустив пензля в чорнильницю, а потім струснув зайві краплі.
— Змажете ще хоча б один символ — і нам доведеться починати спочатку.
— А вам це подобається, правда? — бурчала Жинь. — Чому б не потягти ще годинку? Якщо пощастить, війна завершиться ще до того, як ви закінчите!
Чаґхань опустив пензля.
— У нас не було вибору. Ти ж знаєш.
— Я знаю, що ти той ще сучий син, — сказала вона.
— Інших варіантів у тебе однаково немає.
— Та пішов ти.
Це була дріб’язкова суперечка, але Жинь не покращало від неї так, як вона сподівалася. Сварка лише виснажила її. Бо Чаґхань мав рацію, близнюки мусять виконувати накази Сожцань Сіжі, інакше їх точно вб’ють, а якщо й ні, то Жинь однаково не мала вибору.
— Усе буде гаразд, — лагідно промовила Цара. — Якір зробить тебе сильнішою. Стабільнішою.
Жинь пхикнула.
— І як же це? Дужче скидається на гарний спосіб втратити двох хороших солдатів за раз.
— Бо це зробить тебе гнучкішою в спілкуванні з богами. Щоразу, коли ти їх прикликаєш, то схожа на ліхтар, і віддаляєшся від власного тіла. Зайдеш занадто далеко — і у фізичній формі натомість вкореняться боги. Саме тієї миті ти й божеволієш.
— То так сталося і з Фейленем? — запитав Кітай.
— Так, — відповіла Цара. — Він занадто віддалився, загубився, і всередині замість нього оселився бог.
— Цікаво, — сказав Кітай. — І якір може цьому запобігти?
Він говорив про цю процедуру з надто помітним захватом. І слова близнюків всотував з голодним виразом, категоризуючи кожну нову піщинку інформації у своїй дивовижній пам’яті. Жинь майже бачила, як у його свідомості обертаються коліщатка.
Це її налякало. Вона не хотіла, щоб він зачаровувався цим світом. Вона воліла б, щоб він утікав, і якомога далі.
— Цей спосіб не бездоганний, але так значно важче з’їхати з глузду, — сказав Чаґхань. — Якщо маєш якір, боги не можуть позбутися тебе. Ти можеш мандрувати в світі духів так далеко, як тільки заманеться, і завжди знатимеш шлях назад.
— Ви кажете, що я не дозволю Жинь збожеволіти, — сказав Кітай.
— Вона вже божевільна, — озвався Чаґхань.
— Справедливо, — сказав Кітай.
Близнюки ще якийсь час працювали мовчки. Жинь сиділа прямо, із заплющеними очима, дихала рівномірно, відчуваючи, як вологий пензель рухається по голій шкірі.
А якщо якір і справді дасть їй силу? Вона ніяк не могла позбутися проблиску надії, що вже з’явився в її думках. Як то воно буде — прикликати Фенікса без остраху втратити здоровий глузд у пориві гніву? Вона зможе прикликати вогонь, коли схоче, і так довго, як схоче. Вона зможе контролювати його так, як Алтань.
Але чи варте воно того? Жертва така величезна, і не лише для Кітая, а й для неї. Пов’язати своє життя з його життям — непередбачуваний, страхітливий обов’язок. Вона вже не буде в безпеці, якщо Кітай лишатиметься незахищеним.
Якщо вона не зможе вберегти його. Якщо не зможе гарантувати, що Кітаю ніколи нічого не загрожуватиме.
Нарешті Чаґхань відклав пензля:
— З вами завершено.
Жинь потягнулася й оглянула руки. Її шкіру вкривали химерні чорні знаки, складаючись у слова, схожі на майже зрозумілу їй мову.
— Оце й усе?
— Ще ні, — Чаґхань передав їм жменю грибів з червоними капелюшками. — З’їжте ось це.
Кітай потикав гриби пальцем.
— Що це таке?
— Мухомор. Його можна знайти біля беріз і ялин.
— І навіщо він?
— Щоб розкрити тріщину між світами, — сказала Цара.
Кітай розгубився.
— Скажи йому, навіщо ці гриби насправді, — сказала Жинь.
Цара всміхнулася.
— Щоб піднести тебе на неймовірні висоти. Значно вишуканіший спосіб, ніж макове насіння. І швидший.
Кітай покрутив гриб на долоні.
— Схожий на отруйний.
— Це психоделік, — сказав Чаґхань. — Вони всі отруйні. Суть у тому, щоб перенести тебе одразу на поріг іншого світу.
Жинь поклала гриби до рота й розжувала. Вони були жорсткі й майже не мали смаку, тож їй довелося декілька хвилин попрацювати зубами, доки гриби пом’якшали достатньо, щоб їх можна було проковтнути. Щоразу, коли її зуби врізалися у волокнисті шматочки, у неї виникало неприємне відчуття, що вона вгризається в плоть.
Чаґхань передав Кітаю дерев’яне горня.
— Якщо не хочеш їсти гриби, можеш натомість їх випити.
Кітай чмихнув носом, зробив невеликий ковток і затиснув рота рукою.
— Що це таке?
— Сеча коня, — радісно сказав Чаґхань. — Ми згодували гриби коням — і ти отримав наркотик після того, як він вийшов. Значно легше проковтнути.
— Та ви, люди, мерзенні, — пробурмотів Кітай. Він затиснув носа, вихлюпнув вміст горняти собі в горло і квапливо затулив рота рукою.
Жинь зглитнула. Сухі шматочки грибів боляче проштовхувалися стравоходом.
— А що трапляється, якщо якір помирає? — запитала вона.
— Ти помираєш, — сказав Чаґхань. — Ваші душі зв’язані, а це означає, що вони покинуть цю землю разом. Одна тягне за собою другу.
— Це не обов’язково мусить бути так, — сказала Цара. — Ви можете вирішити відійти разом. Або ж можете розірвати зв’язок.
— Це можливо? — запитала Жинь. — Як?
Цара й Чаґхань перезирнулися.
— З останнім словом. Якщо обоє партнерів цього побажають.
Кітай спохмурнів.
— Я не розумію. Тоді чому це обов’язок?
— Бо щойно ти отримуєш якір, він стає частиною твоєї душі. Самим твоїм існуванням. Він знає твої думки. Відчуває те ж саме, що й ти. Якір єдиний, хто цілком тебе розуміє. Більшість радше помруть, аніж відмовляться від цього.
— І ви обоє мусите бути в одному місці, коли хтось один помирає, — сказав Чаґхань. — А більшість людей опиняються в цю мить не поруч.
— Але цей зв’язок можна розірвати, — сказала Жинь.
— Можна було б, — сказав Чаґхань. — Однак, сумніваюся, що Сожцань Сіжа навчить вас це робити.
Звісно, що не навчить. Жинь знала, що Сожцань Сіжа схоче, аби Кітай став гарантією — не лише, щоб упевнитися, що зброя проти Дадзі працюватиме, а й щоб мати запобіжник на той випадок, якщо вона колись захоче прибрати Жинь.
— А в Алтаня був якір? — запитала вона. Алтань мав моторошний контроль над полум’ям навіть як на спірлійця.
— Ні. Спірлійці не вміли цього. Алтань був… Те, що Алтань робив, було не властиве людині. Ближче до кінця він лишався при здоровому глузді завдяки самій лише силі волі. — Чаґхань зглитнув. — Я пропонував йому багато разів. Він завжди відмовлявся
— Але ж у тебе вже є якір, — сказала Жинь. — Можна мати більше одного?
— Не одночасно. Парні узи — оптимальний варіант. Потрійні дуже нестабільні, бо непередбачуваність віддачі означає, що коли хтось із трьох відступиться, то ця зрада неодмінно вплине на двох інших і вони ніяк не зможуть від цього захиститися.
