Він підвищив голос.

— Поглянь на мене.

— Я й дивлюся, — лагідно промовила вона. — Я все бачу.

Він спіткнувся.

Вона вдарила його в груди.

Він вирячив очі, але ніби завмер. З кутика його рота потекла тоненька цівка крові. А на грудях розквітала червона пляма.

Той удар не був смертельним. Жинь ударила його під грудину. Але не влучила в серце. Зрештою, він міг стекти кров’ю, але вона не хотіла, щоб він помирав одразу. Він потрібен їй живим і свідомим.

Вона досі потребувала абсолютності.

Алтань глянув на зубці, які показалися з його грудей.

— Ти хотіла мене вбити?

Жинь витягла тризуб. Кров швидко заливала його форму.

— Я вже це робила.

— Але чи змогла б ти зробити це зараз? — поцікавився він. — Чи зможеш покінчити зі мною? Якщо ти вб’єш мене тут, Жинь, я зникну.

— Я цього не хочу.

— Тоді я досі тобі потрібен.

— Не так, як я тобі.

Жинь збагнула, нарешті збагнула, що гонитва за спадком Алтаня Тренсиня не дасть їй правди. Вона не зможе відтворити його в своєму розумі, хоч скільки мордуватиме себе спогадами. Вона могла успадкувати лише його біль.

І що відтворювати? Ким насправді був Алтань?

Наляканим хлопчиськом зі Спіру, який просто хотів додому, зламаним хлопчиськом, який дізнався, що дому немає й повертатися нікуди, солдатом, який вижив усупереч усім, хто думав, що він має вмерти. Командиром без мети, якому немає заради чого воювати й немає про що непокоїтися — окрім того, щоб не спалити світ.

Алтань не був героєм. Тепер Жинь це зрозуміла, й усвідомлення настільки приголомшило, що вона ніби впала в крижану воду, занурилася з головою й переродилася.

Вона нічим перед ним не завинила.

Вона нічого йому не винна.

— Я досі люблю тебе, — сказала Жинь, бо мусила говорити відверто.

— Я знаю. І тому ти дурепа, — сказав Алтань. Він ступив до неї крок, потягнувся до її руки й переплів її пальці зі своїми. — Поцілуй мене. Я знаю, ти цього хотіла.

Жинь торкнулася до його щоки закривавленими пальцями. Заплющила очі, лише на мить, і подумала про те, як усе могло скластися.

— Я теж тебе любив, — сказав він. — Ти мені віриш?

— Ні, не вірю, — сказала вона і знову пронизала його груди тризубом.

Тризуб увійшов гладко, не зустрівши опору. Жинь не знала, чи це тому, що видіння Алтаня вже тьмяніло, ставало безтілесним, чи тому, що Алтань у площині її мрій зумисно їй допомагав, насадившись на три зубці тим місцем грудної клітки, де мало бути серце.

Коли Жинь видихнула знову, її опанувало нове страхітливе відчуття, машинальне, але водночас страшенно бентежне. Невже це її тіло, оця смертна й незграбна посудина? Вона повільно вивчала заново, як працюють її нутрощі. Дізнавалася, як повітря рухається до легень. Як звучить її серце у грудях.

Жинь побачила, як усе навколо залило світло звідкись згори, з бездоганного кола блакиті. Вона не одразу збагнула, що то був дах юрти, який відкрили, щоб випустити пару.

— Не рухайся, — сказала Сожцань Сіжа.

Сожцань Сіжа поклала руку Жинь на груди, стиснула пальці й почала наспівувати. Гострі нігті впилися Жинь у шкіру.

Жинь закричала.

Ще не кінець. Жинь відчула жахливе тягуче відчуття, немовби Сожцань Сіжа обхопила пальцями її серце й витягувала його з грудної клітки.

Вона глянула вниз. Пальці Сожцань Сіжі не пробили шкіри. Тягуче відчуття йшло звідкись зсередини, від чогось гострого й зубчастого в ній, чогось, що не хотіло її відпускати.

Сожцань Сіжа почала наспівувати голосніше. Жинь відчула невимовний тиск, такий сильний, що здавалося — легені луснуть. Тиск усе зростав і зростав, а потім щось піддалося. Тиск разом зник.

Мить вона могла лише лежати нерухомо й дихати, втупившись очима в біле коло нагорі.

— Поглянь, — Сожцань Сіжа розкрила перед Жинь долоню. Усередині була грудка крові завбільшки з її кулак, чорна й зо­гнила. Від неї смерділо стервом.

Жинь інстинктивно відсахнулася.

— Це…

— Отрута Дадзі, — Сожцань Сіжа накрила кулак тканиною і стиснула. Чорна кров просочувалася між пальцями і скрапувала на розпечене каміння. Сожцань Сіжа уважно роздивилася забруднені пальці, а потім струсила останні кілька крапель на каміння, де вони голосно зашипіли й зникли.

— Її вже немає. Ти вільна.

Жинь втупилася в брудне каміння, не здатна вимовити й слова.

— Я не… — вона закашлялася, не договоривши.

А потім трапилося все водночас. Її тіло затрусилося, затоплене сумом, про який вона навіть не здогадувалася. Жинь накрила голову руками, незв’язно схлипуючи, її пальці були липкі від сліз і шмарклів.

— Плакати нормально, — сказала Сожцань Сіжа. — Я знаю, що ти бачила.

— Тоді йди до біса, — кашлянула Жинь. — До біса.

У грудях поважчало. Вона перехилилася й виблювала на каміння. У неї тремтіли коліна, литка пульсувала болем. Жинь упала долілиць поруч із власним блювотинням і міцно заплющила очі, щоб стримати потік сліз.

Серце шалено калатало в грудях. Вона намагалася зосередитися на серцебитті, з кожною секундою рахуючи удари, щоб заспокоїтися.

«Його не стало.

Він мертвий.

Він уже не завдасть мені болю».

Жинь потягнулася до гніву, того самого гніву, який завжди слугував їй щитом, і не знайшла його. Емоції випалили її зсередини, пекуче полум’я згасло, бо йому нічим було живитися. Вона почувалася спустошеною, вихолощеною й порожньою. Лишилося тільки виснаження й тупий біль утрати в горлі.

— Тобі дозволено відчувати, — пробурмотіла Сожцань Сіжа.

Жинь схлипнула й витерла носа рукавом.

— Але не жалій його, — сказала Сожцань Сіжа. — То не був він. Чоловік, якого ти знала, пішов і упокоївся. Життя і смерть у цьому космосі рівні. Ми вступаємо в матеріальний світ і знову йдемо, реінкарнуємося в щось краще. Хлопець настраждався. Відпусти його.

Так, Жинь знала, теоретично вона знала, що це була правда, що для космосу вони були фундаментально неважливими, що вони прийшли з пилу й повернулися в пил і порох.

І вона мала втішитися цим, але тієї миті їй не хотілося бути тимчасовою й нематеріальною, вона хотіла вічно лишатися в матеріальному світі з Алтанем, коли вони схилилися чолами одне до одного, їхні погляди перетнулися, руки торкнулися й переплелися, намагаючись злитися в чистій фізичності іншого.

Вона хотіла бути живою і смертною, вічно тимчасовою з ним — і тому плакала.

— Я не хотіла, щоб він ішов, — прошепотіла вона.

— Наші померлі не йдуть від нас, — сказала Сожцань Сіжа. — Вони лишаються, поки ми це дозволяємо. Той хлопець — хвороба твого розуму. Забудь його.

— Не можу. — Вона затулила обличчя руками. — Він був дивовижним. Він був інакшим. Я ніколи не зустрічала нікого схожого на нього.

— Ти здивувалася б. — Сожцань Сіжа спохмурніла. — Ти й гадки не маєш, скільки ще таких чоловіків, як Алтань Тренсинь.

— Жинь! О боги! — Кітай опинився біля неї, щойно вона вийшла з юрти. Жинь знала, розуміла з його виразу обличчя, що він декілька годин чекав зовні, зціпивши зуби від хвилювання.

— Тримай її, — сказала Сожцань Сіжа.

Кітай обхопив Жинь рукою навколо талії, щоб зняти вагу з пораненої литки.

— З тобою все гаразд?

Жинь кивнула. Разом вони почовгали вперед.

— Ти впевнена? — наполягав він.

— Мені краще, — пробурмотіла вона. — Гадаю, так добре, як не було вже дуже давно.

Жинь хвилину постояла, прихилившись до його плеча, просто насолоджуючись холодним повітрям. Вона ніколи не думала, що звичайне повітря може смакувати, бути таким солодким. Відчуття вітру на обличчі було хрустке, смачне й освіжало дужче за холодну зливу.

— Жинь, — сказав Кітай.

Вона розплющила очі.

Він уважно дивився їй на груди.

Жинь обмацала себе, розмірковуючи, чи одяг не зайнявся від жару. Вона й не помітила б, якби це сталося. Відчуття фізичного тіла досі здавалося їй таким новим, що вона легко могла ходити й голою.

— Що таке? — спантеличена, промовила Жинь.