У Жинь відвисла щелепа. Вона переводила погляд від Жамси до Алтаня й назад, намагаючись знайти докази того, що вони ілюзія, знайти якусь недосконалість, нереальність.

Але вони були такими матеріальними, детальними і сповненими життя. А ще вони були такими щасливими. Як вони могли бути такими щасливими?

— Жинь? — Алтань штовхнув її у плече. — З тобою все гаразд?

Вона похитала головою.

— Я не… Це не…

На його обличчі майнула тривога.

— Може, присядеш на хвилину?

— Ні, я просто…

Він узяв її за руку.

— Вибач, що кепкував із тебе. Ходімо, знайдемо лавку.

— Ні, я не… — Жинь відштовхнула його й позадкувала. Вона точно знала, що йшла назад, але чомусь із кожним кроком опинялася від Алтаня не далі, ніж була до того.

— Ходімо зі мною, — повторив Алтань, його голос резонував у кімнаті. Кольори в бенкетній залі потьмяніли. Обличчя гостей розмилися. Тепер він був єдиною чіткою постаттю в полі зору.

Він простягнув їй руку.

— Ну ж бо, хутко.

Вона знала, що станеться з нею, якщо вона послухається.

Усе закінчиться. Ілюзія протримається ще може декілька хвилин, чи годину, чи може, тиждень. Час в ілюзіях тече зовсім інакше. Цією вона могла тішитися все життя. Але в реальності вона поступиться отруті Дадзі. Її життя скінчиться. Вона ніколи не прокинеться від цього прокляття.

Але хіба це так уже й погано?

Їй хотілося піти з ним. Їй страшенно цього кортіло.

— Ніхто не мусить помирати, — сказав Алтань, озвучуючи вголос її власні думки. — Уже не буде ніяких війн. Ти можеш усе повернути. Усіх. Нікому не треба йти.

— Але їх уже немає, — прошепотіла вона, і щойно слова зірвалися з її вуст, правда стала очевидною. Обличчя в бенкетній залі були брехнею. Її друзі загинули. Вчителя Фейжика не стало. Майстра Ірдзяха не стало. Ґолінь Ніїс не стало. Спіру не стало. Ніщо не могло їх повернути. — Тобі не вдасться спокусити мене цим.

— Тоді ти можеш приєднатися до них, — сказав Алтань. — Невже це так погано?

Світло й вимпели потьмяніли. Столи вицвіли до порожнечі, гості зникли. Вони з Алтанем лишилися самі, дві цятки полум’я в темному переході.

— Ти цього хочеш? — вона не встигла вимовити й слова, як він накрив її вуста своїми. Пекучі руки ковзали її тілом, прямуючи вниз.

Усе стало нестерпно гарячим. Жинь горіла. Вона й забула, як то воно — горіти по-справжньому, бо ж до власного полум’я мала імунітет, а в полум’я Алтаня ніколи не потрапляла, але це… Це був давній знайомий біль, жахливий і приємний водночас.

— Ні. — Жинь боролася з собою, шукаючи сил заговорити. — Ні, я цього не хочу…

Алтань сильніше обійняв її за талію.

— Хотіла, — сказав він, притискаючись ближче. — Це було написано на твоєму обличчі. Щоразу.

— Не чіпай мене, — вона притиснула руки до його грудей і спробувала відштовхнути, але марно.

— Не вдавай, що ти цього не хочеш, — сказав Алтань. — Я тобі потрібен.

Жинь не могла дихати.

— Ні, я не…

— Хіба?

Він поклав долоню їй на щоку. Вона відсахнулася, але пекучі пальці міцно притискалися до її шкіри. Його руки спустилися до її шиї. Його великі пальці зупинилися на виїмці між ключицями, такому знайомому місці. Алтань натиснув дужче. Вогонь огорнув її горло.

— Повертайся, — голос Сожцань Сіжі прорізався крізь її розум, як ніж, даруючи декілька смачних холодних секунд ясності. — Отямся. Підкоришся йому — і програєш.

Жинь упала додолу.

— Я не хочу цього, — застогнала вона. — Я не хочу цього бачити… Я хочу вибратися..

— Це отрута, — сказала Сожцань Сіжа. — Піт підсилює її, змушує кипіти. Очисться, інакше Печатка тебе вб’є.

Жинь заскиглила.

— Просто зупиніть це.

— Не можу. Перед тим, як стане ліпше, мусиш пережити найгірше, — Сожцань Сіжа стиснула руку Жинь і відпустила. — Пам’ятай, він існує лише у твоїй свідомості. Він має лише стільки сили, скільки ти йому даси. Зможеш?

Жинь кивнула і схопила руку Сожцань Сіжі. Їй забракло подиху, щоб сказати «відправте мене назад», але Сожцань Сіжа кивнула. Вона хлюпнула ще черпак води на каміння.

У юрті стало вдвічі спекотніше. Жинь закашлялася, вигинаючи спину, матеріальний світ потьмянів і біль повернувся. Пальці Алтаня знову обхопили її шию, стискаючись, душачи її.

Алтань нахилився вперед. Мазнув вустами по її вустах.

— Знаєш, чого я від тебе хочу?

Жинь похитала головою, хапаючи ротом повітря.

— Убий себе, — наказав він.

— Що?

— Я хочу, щоб ти себе вбила, — повторив він. — Виправ усе. Це ти мала померти на тому хвилерізі. А я мав вижити.

Це правда?

Певно, що правда, якщо ця думка так міцно засіла в її підсвідомості. І Жинь не могла брехати собі, вона знала, завжди знала, що якби Алтань тоді вижив, а вона померла, усе могло би скластися зовсім по-іншому. Аратша досі був би живий, Цике не розпустили б, вони не програли б Фейленю, а Республіканський флот не перетворився б на понівечені рештки на дні озера Боян.

Дзіньджа говорив це від самого початку. «Нам варто було спробувати врятувати іншого».

— Це через тебе я помер, — продовжив Алтань безжально. — Виправ усе. Вбий себе.

Жинь зглитнула.

— Ні.

— Чому? — його пальці дужче стиснулися на її шиї. — Живою від тебе жодної користі.

Жинь потягнулася до його рук.

— Бо я вже не виконую твоїх наказів.

Алтань був витвором її розуму. Він мав лише стільки сили, скільки вона йому давала.

Вона відірвала його пальці зі своєї шиї. Відгинала їх один за одним. І майже звільнилася. Алтань стиснув дужче, але Жинь опиралася, вдарила його в литку, а коли він відпустив, кинулася назад, подалі він нього, і нахилилася, готова до удару.

— Серйозно? — пхикнув він. — Ти зі мною битимешся?

— Я вже тобі не поступлюся.

— Не поступишся? — повторив він, немовби це здавалося йому смішним. — Он що ти про це думаєш? О Жинь, про це ніколи не йшлося. Я не хочу, щоб ти мені поступалася. Я керував тобою. Контролював тебе. А ти була така дурна, доводилося тобі говорити, що і як робити.

— Я не дурна, — сказала вона.

— Ні, дурна, — Алтань усміхнувся, дбайливий, вродливий і ненависний водночас. — Ти ніщо. Від тебе жодної користі. Порівняно зі мною, ти…

— Я взагалі не така, як ти, — перебила вона. — Я була жахливим командиром. Не могла без опіуму. Я досі не можу прикликати вогонь. Ти можеш сказати мені все, що я в собі ненавиджу, але я вже це знаю. І ти не можеш сказати нічого, що завдасть мені більшого болю.

— О, я так не думаю, — раптом у його руці з’явився тризуб. Підходячи, Алтань почав його розкручувати. — А як щодо цього? Ти хотіла, щоб я помер.

Вона відступила.

— Ні. Ніколи.

— Ти ненавиділа мене. Ти боялася мене й не могла дочекатися нагоди позбутися. Визнай, коли я помер, ти сміялася.

— Ні, я ридала, — сказала вона. — Ридала цілими днями, поки несила було зробити бодай ще один подих, а потім намагалася припинити дихати, але Енькі щоразу повертав мене до життя, і згодом я ненавиділа себе, бо ти сказав, що я маю жити далі, а я ненавиділа життя, бо це ти сказав, що я мушу…

— І з якого то дива ти мене оплакувала б? — тихо запитав він. — Ти заледве мене знала.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Я любила твій образ. Я була засліплена тобою. Я хотіла бути тобою. Але тоді я тебе не знала й уже ніколи по-справжньому не дізнаюся, яким ти був. Але тепер я вже не думатиму, Алтаню. Я готова вбити тебе.

У її руках матеріалізувався тризуб.

Тепер вона мала зброю. Тепер вона не була проти нього беззбройною. Вона ніколи не була безборонною. Просто їй ніколи не спадало на думку це перевірити.

Алтань зиркнув на зубці.

— Ти не посмієш.

— Ти не реальний, — спокійно промовила вона. — Він мертвий, і я вже не зможу зашкодити йому.

— Поглянь на мене, — сказав він. — Зазирни в мої очі. Скажи мені, що я не реальний.

Жинь зробила випад. Алтань відбив. Вона вивільнила тризуб і спробувала знову.