Жинь підкорилася.
Очі Чаґханя, бліді й без райдужки чи зіниць, вибивали з колії і за звичних обставин. Але зблизька вони були химерно манливими — два уламки засніженого пейзажу на худорлявому обличчі, що притягували її, як загіпнотизовану жертву.
— Що зі мною? — прошепотіла вона.
— Не знаю. Але чому б нам не з’ясувати?
Чаґхань порився в сумці, затиснув щось у кулаку і простягнув Жинь жменю яскраво-блакитного порошку.
Вона впізнала наркотик. То був якийсь мелений висушений північний гриб. Вона вже ковтала його раніше, коли була з Чаґханем у Кхурдалайні, коли повела його до нематеріальної площини, де на неї чатувала Май’жиннень Теардза.
Чаґхань хотів супроводжувати її до внутрішніх глибин її розуму, до точки, де душа Жинь піднімалася до площини богів.
— Страшно? — запитав, коли вона завагалася.
Не страшно. Соромно. Жинь не хотіла впускати Чаґханя у свій розум. Вона боялася того, що він міг там побачити.
— Тобі обов’язково треба йти? — запитала вона.
Чаґхань пхикнув, потягнувся до її руки і притиснув палець до порошку.
— Ми зупинимося, коли я скажу, що ми можемо зупинитися.
— Чаґханю.
Він відкрито глянув на неї.
— Невже в тебе є інші варіанти?
Наркотик почав діяти майже тієї ж миті, коли торкнувся її язика. Жинь здивувалася, яким швидким і чистим було сп’яніння. Макове насіння виявилося гнітюче повільним, поступовим підняттям до виміру духів, яке працює лише тоді, коли вона зосереджена; а цей наркотик був ніби поштовх крізь двері між цим світом і іншим. Чаґхань схопив її за руку за мить до того, як лазарет потьмянів перед очима. Вони покинули площину смертних у вихорі кольорів. А потім обоє опинилися в просторі чорноти. Пливли. Шукали.
Жинь знала, що треба зробити. Вона зосередилася на своєму гніві і утворила зв’язок із Феніксом, який витяг їхні душі з порожнечі до Пантеону. Вона майже відчувала Фенікса, пекучий жар його божественності омивав її, вона чула його злісне ґелґотання…
А потім щось затуманило його присутність, відрізало її від бога.
Перед ними матеріалізувалося щось величезне. Неможливо описати це якось інакше, окрім як величезне слово, вирізане в порожньому просторі. Дванадцять знаків зависли в повітрі, велика піктограма мінилася зелено-блакитною зміїною шкірою, відливаючи в неприродній яскравості, мовби щойно пролита кров.
— Це неможливо, — сказав Чаґхань. — Вона не повинна бути на це здатна.
Піктограма була водночас і зовсім знайома, і геть чужа. Жинь не могла її прочитати, хоч вона й була написана нікарським письмом. Декілька символів скидалися на знайомі їй, але й суттєво від них відрізнялися.
Отже, це щось давнє. Давніше за Червоного Імператора.
— Що це?
— А на що схоже? — Чаґхань простягнув безтілесну руку, немовби хотів торкнутися піктограми, але квапливо відсмикнув її. — Це Печатка.
Печатка? Химерно знайоме слово. Жинь пригадалися фрагменти бою. Білявий чоловік, який висів у повітрі, блискавки, що закручувалися навколо кінця його палиці, розкриваючи діру до виміру істот несмертних, істот, яким не місце в їхньому світі.
«Тебе запечатали!»
«Хіба?»
— Хранитель Воріт? — запитала вона.
— Хранитель Воріт був запечатаний? — приголомшено промовив Чаґхань. — Чому ти мені не сказала?
— Я й гадки не мала!
— Але це стільки всього пояснює! Чому він загубився, чому нічого не пам’ятав…
— Про що ти?
— Печатка блокує доступ до світу духів, — пояснив Чаґхань. — Зміївна лишила в тобі отруту. Ось із чого вона. І Печатка не дозволить тобі дістатися Пантеону. І з часом вона сильнішатиме, з’їдаючи твій розум, доки ти не втратиш навіть спогади, пов’язані з Феніксом. Через Печатку від тебе лишиться тільки оболонка.
— Прошу, скажи, як її позбутися.
— Я можу спробувати. Тобі доведеться провести мене всередину.
— Всередину?
— Печатка — це водночас і ворота. Дивися.
Чаґхань вказав у центр знака, де мерехтлива зміїна кров утворювала мінливе коло. Коли Жинь зосереджувалася на ньому, воно й справді немовби кликало її, затягуючи в якийсь невідомий вимір.
— Іди всередину. Не сумніваюся, що саме там Дадзі й лишила отруту. Тут вона існує у формі спогаду. Сила Дадзі криється в бажаннях, вона показує те, чого тобі хочеться найдужче, щоб не дати прикликати вогонь.
— Отрута. Спогад. Бажання. — Усе це мало небагато сенсу для Жинь. — Послухай, просто скажи, що в біса я маю з цим робити.
— Знищити, якщо зможеш.
— Знищити що?
— Думаю, ти зрозумієш, коли побачиш.
Жинь не треба було питати, як пройти крізь ворота. Її затягло всередину, щойно вона підійшла. Печатка немовби розгорнулася над ними, розростаючись, аж доки не накрила їх цілком. Вихор крові рухався навколо неї, коливався, немовби намагаючись вирішити, якої подоби набути, яку ілюзію створити.
— Вона покаже, якого майбутнього ти хочеш, — сказав Чаґхань.
Але Жинь не розуміла, як це спрацює з нею, якщо її найбільших бажань у майбутньому не існує. Всі лишилися в минулому. Вона хотіла повернути минулі п’ять років. Хотіла лінивих днів навчання в Академії. Хотіла мрійливо тинятися в Дзяновому саду, хотіла літніх канікул у маєтку Кітая, хотіла, хотіла…
Вона знов опинилася на пісках острова Спір, тріпотливого, прекрасного, пишного й живого, яким ніколи його не бачила. І там був Алтань, здоровий, цілий, він усміхався їй так, як ніколи.
— Привіт, — сказав він. — Ти готова повернутися додому?
— Убий його, — стривожено сказав Чаґхань.
Але хіба вона вже його не вбила? У Кхурдалайні вона билася з істотою з Алтаневим обличчям — і тоді його вбила. А потім на дослідній базі лишила його йти хвилерізом, дозволила пожертвувати собою, щоб урятувати її.
Вона вже вбивала Алтаня, знов і знов, а він усе повертався.
Як вона може нашкодити йому тепер? Він такий щасливий. Такий вільний від болю. Тепер вона знала про нього набагато більше, знала, що він страждав, і не могла торкнутися. Не так.
Алтань підійшов ближче.
— Що ти тут робиш? Ходи зі мною.
Вона понад усе хотіла піти з ним. Навіть не знала, куди він її поведе, лише те, що там буде він. Забуття. Якийсь темний рай.
Алтань простягнув їй руку.
— Ходімо.
Жинь опанувала себе.
— Зупини це, — спромоглася промовити вона. — Чаґханю, я не можу… зупини це… забери мене назад…
— Та ти жартуєш? — сказав Чаґхань. — Невже тобі й це не до снаги?
Алтань обхопив її пальці.
— Ходімо.
— Зупини.
Жинь не знала, що саме зробила, але побачила вибух енергії, побачила, як Печатка викривилася й вигнулася навколо Чаґханя, немов хижак, що підкрався до нової цікавої здобичі, а потім побачила, як він роззявив рота в беззвучному крику болю.
Вони вже були не на Спірі.
Вони були десь, де вона ще ніколи не бувала.
Вони стояли високо на горі, де холодно й темно. У камені — ряди печер, і всі вони сяяли зсередини полум’ям свічок. А на краю пліч-о-пліч сиділи двоє хлопців: один чорнявий, другий білявий.
У цьому спогаді вона була стороння, але щойно підійшла ближче, огляд змінився і вона вже була не спостерігачкою, а учасницею. Вона бачила Алтаневе обличчя зблизька й зрозуміла, що дивиться на нього так, як колись дивився Чаґхань.
Алтаневе обличчя було зовсім близько. Вона могла розгледіти його до останньої страшної і прекрасної риси: шрам на правій щоці, неохайно зв’язане волосся, потемнілі повіки навколо багряних очей.
Алтань був огидним. Алтань був прекрасним. І зазирнувши в його очі, вона збагнула, що почуття, яке наринуло на неї, — то не кохання, то абсолютний паралітичний страх. Жах метелика, якого манить вогонь.
Жинь і не уявляла, що можна так почуватися. Це почуття було таким знайомим, що вона мало не заплакала.
— Я міг тебе вбити, — сказав Алтань, пробурмотівши смертний вирок, немов серенаду.
Коли Жинь у тілі Чаґханя спробувала відштовхнути його, Алтань притиснувся сильніше.
