— Міг, — сказав Чаґхань, і це був такий знайомий голос, сором’язливий, рівний. Її завжди зачудовувало, як Чаґхань уміє так буденно розмовляти з Алтанем. Але Чаґхань не жартував, усвідомила вона, він наляканий. Щоразу поруч із Алтанем він боявся. — І що?
Алтань зімкнув пальці навколо Чаґханевої долоні. Надто гаряче, надто нищівно, спроба людського контакту з абсолютною зневагою до об’єкта.
Він ковзнув вустами по вуху Чаґханя. Жинь мимовільно здригнулася, їй здалося, що він її вкусить, переміститься нижче до шиї й розірве артерію.
Жинь збагнула, що Чаґхань часто відчував цей страх.
Збагнула, що, ймовірно, Чаґханю він навіть подобався.
— Не треба, — сказав Чаґхань.
Вона не слухала, вона хотіла лишитися в цьому видінні, нею заволоділо якесь нездорове бажання бачити, чим усе завершиться.
— Досить!
На них накотила хвиля темряви, а коли Жинь розплющила очі, то знову була в лазареті, розвалившись на ліжку. Чаґхань сидів просто на підлозі, з широко розплющеними очима й порожнім виразом на обличчі.
Вона схопила його за комір.
— Що це було?
Чаґхань ворухнувся, отямившись. На його обличчі проступило щось схоже на презирство.
— Чому б тобі не запитати про це себе?
— Ти лицемір! — сказала вона. — Ти так само одержимий ним…
— Ти впевнена, що це була не ти?
— Не бреши мені! — крикнула Жинь. — Я знаю, що бачила, знаю, що ви робили. Не сумніваюся, ти хотів дістатися мого розуму, лише щоб побачити його з іншого боку…
Чаґхань відсахнувся.
Жинь цього не чекала. Він здавався таким малим. Таким уразливим.
Але чомусь це лише дужче її розлютило.
Вона стиснула його комір сильніше.
— Він мертвий. Ясно? Невже це ніяк не вкладеться в твоїй тупій довбешці?
— Жинь…
— Він помер, його не стало, і ми не можемо його повернути. І, можливо, він любив тебе, можливо, любив мене, але це вже ні чорта не має значення! Його не стало.
Жинь здалося, що тієї миті він її вдарить.
Але він просто нахилився вперед, зігнувся й затулив обличчя долонями. Коли заговорив знову, здавалося, немовби він ось-ось розплачеться.
— Я думав, що вдасться його спіймати.
— Що?
— Іноді перед тим, як відлетіти, мертві затримуються, — прошепотів він. — А надто твій рід. Гнів підживлюється образою, а мертві існують в обрáзі. Я думав, що він досі десь там, дрейфує між світами, але за кожної спроби я діставав лише уривки спогадів, з плином часу вже не можу пригадати прекрасні моменти, тож подумав, що, можливо, з отрутою…
— Ти не знаєш, як мене вилікувати, правда? — запитала вона. — І ніколи не знав.
Чаґхань не відповів.
Жинь відпустила комір.
— Геть.
Чаґхань склав сумку й вийшов, не промовивши ані слова. Жинь уже майже озвалася до нього, але не змогла придумати, що сказати до того, як він грюкне дверима.
Коли Чаґхань пішов, Жинь стала кричати в коридор, щоб привернути увагу лікаря. Жинь лаяла його доти, доки не отримала подвійної дози снодійного. Проковтнула двома великими ковтками, залізла на ліжко і провалилася в глибочезний сон — уперше за довгий час.
Коли вона прокинулася, лікар відмовився давати їй снодійне протягом наступних шести годин. З кепськими передчуттями вона очікувала візиту Дзіньджі, Неджі чи й самого Вейсжі. Вона не знала, чого їй чекати, знала лише, що нічого доброго. Кому потрібна спірлійка, не здатна прикликати вогонь?
Але до неї прийшов лише капітан Ежидень. Він повідомив, що Жинь продовжуватиме виконувати свої обов’язки так, як і тоді, коли мала повний контроль над своїми вміннями. Вона досі була козирем Вейсжі, його таємною зброєю, мала стояти на його боці, навіть лише як фізіологічна зброя.
Капітан не висловив розчарування Вейсжі. Але це було й не потрібно. Відсутність Вейсжі свідчила про це більше, ніж будь-що.
Жинь ковтнула ще дозу снодійного. До того часу, як вона знову прокинулася, сонце вже сіло. Їй страшенно хотілося їсти. Жинь підвелася, розблокувала двері й пішла коридором, босоніж і невпевнено, з туманним наміром вимагати їжу в першого, кого побачить.
— Ну то йди до біса!
Жинь зупинилася.
Голос долинав із-за дверей майже наприкінці коридору.
— І що накажеш робити? Повіситися, як жінки в Лю? Аякже, тобі б таке сподобалося!
Жинь упізнала цей голос, пронизливий, зухвалий і шалений. Вона навшпиньках пройшла далі коридором і стала біля дверей.
— Жінки з Лю захищали свою честь. — Цього разу чоловічий голос, значно старший і глибший.
— А хто сказав, що моя честь у мене в піхві?
Жинь затамувала подих. Венка. Це точно вона.
— Чи ти волів би, щоб я була бездиханним трупом? — закричала Венка. — Щоб мені зламали хребет, потрощили тіло, аби тільки нічого не проникло між ніг?
Знову чоловічий голос:
— Я волів би, щоб тебе взагалі не забирали. І ти це знаєш.
— Ти не відповів на питання.
Здушені звуки. Венка плаче?
— Поглянь на мене, батьку. Поглянь на мене.
Батько Венки щось відповів, надто м’яко, щоб Жинь змогла розчути. А вже за мить двері з грюкотом відчинилися. Жинь пірнула за ріг і завмерла, аж доки не почула, як кроки стихли, віддаляючись коридором у протилежному напрямку.
Жинь із полегшенням видихнула. Поміркувала трохи, а потім пішла до дверей. Вони були прочинені. Жинь кінчиками пальців торкнулася дерев’яного полотна й натиснула.
То і справді була Венка. Вона повністю постриглася. Вочевидь, відтоді вже минув якийсь час, бо волосся почало відростати невеликими темними плямами. Але обличчя було таким самим, сміховинно прекрасним, з відточеними рисами й пронизливим поглядом.
— А чого тобі в біса треба? — наполегливо поцікавилася Венка. — Можу чимось допомогти?
— Ви галасували, — сказала Жинь.
— О, як мені прикро. Наступного разу, коли батько відрікатиметься від мене, я просто це прийму.
— Від тебе відреклися?
— Ну, може, й ні. Інших спадкоємців у нього однаково немає. — Очі Венки були червоні. — Хотіла б я, щоб це було не так. Це краще, ніж коли він намагається говорити мені, що робити з власним тілом. Коли я була вагітна…
— Вагітна?!
— Була, — сердито зиркнула Венка. — І в цьому немає заслуг того довбаного лікаря. Він усе торочив, що курва Сайкхажа не визнає абортів.
— Сайкхажа?
— Неджина мати. У неї кумедне уявлення про релігію. Хіба не знаєш, що вона виросла в Призахідній республіці? І шанує тупого довбня Творця. Вона не просто прикидається з дипломатичних мотивів, а й справді вірить у те лайно. А ще підпорядковує все тому, що він написав у якійсь маленькій книжечці, де, вочевидь, згадується примушування жінок виношувати дітей ґвалтівників.
— І що ж ти зробила?
У Венки запульсувала жилка на горлі.
— Проявила винахідливість.
— О.
Якийсь час вони обидві дивилися в підлогу. Тишу порушила Венка.
— Хочу сказати, що боліло лише трохи. Не так сильно, як… Ну, ти знаєш.
— Ага.
— Саме про це я й думала, коли це зробила. Постійно думала про їхні свинячі рильця, тож було неважко. А леді Сайкхажа може сміливо йти до біса.
Жинь сіла на край ліжка. Було на диво приємно сидіти поруч із Венкою — розгніваною, нетерплячою, грубою. Вона виплескувала чистий гнів, який усі інші немовби придушували, — за це Жинь і була їй вдячна.
— Як твої руки? — запитала Жинь.
Минулого разу, коли вона бачила Венку, її руки були обмотані такою кількістю бинтів, що Жинь узагалі не була певна, чи не втратить Венка їх зовсім. Але тепер пов’язки зникли і руки не висіли нерухомо по боках.
Венка розігнула пальці.
— Права загоїлась. А ліва вже ніколи не буде нормальною. Її повністю викривили, і я не можу рухати трьома пальцями на лівій руці.
— Ти ще можеш стріляти?
— Виходить непогано, поки я можу тримати лук. Для мене зробили спеціальну рукавичку. Вона тримає три пальці зігнутими, тож мені не доводиться робити цього самій. Трохи практики — і з мене буде користь на полі. Хоч не схоже, що в мене вірять. — Венка посовалася на ліжку. — А що ти тут робиш? Неджа підкорив тебе гарними словами?
