— Зазвичай і не ростуть. Цим лишилося місяць-два, а потім вони потонуть. Природно вони ростуть у прісноводних ставках у горах, але наші ботаніки знайшли спосіб мілітаризувати їх. Ти побачиш їх по всій затоці. Кращим морякам не потрібні шлюпки, щоб дістатися своїх кораблів, вони можуть просто пройти листям латаття.

— Заспокойся, — сказала вона. — Це лише перехід.

— Вони мілітаризували латаття. Хіба це не чудово?

— Мені здається, тобі просто подобається вживати слово «мілітаризували».

Неджа розкрив було рота, щоб відповісти, але їх перервав голос, що долинув звідкись згори:

— Награвся в екскурсовода?

До них сходами спускався чоловік. Він був у блакитній солдатській формі, а чорні смужки на лівій руці свідчили про ранг генерала.

Неджа квапливо зіскочив із листка на мокрий пісок і припав на коліно.

— Брате. Добре знову тебе бачити.

Жинь запізно усвідомила, що також мала стати на коліно, але її розум був надто зайнятий розгляданням Неджиного брата. Їнь Дзіньджа. Вона вже колись його бачила, лише декілька хвилин, три роки тому під час її першого Літнього фестивалю в Сінеґарді. Тоді вона подумала, що Дзіньджа і Неджа цілком могли бути близнюками, але якщо придивитися ближче, насправді їхня схожість не така разюча. Дзіньджа вищий, мав кремезнішу статуру і тримався, як годиться первістку — сину, який знає, що успадкує батькове майно, тоді як його меншим братам і сестрам судилося чубитися за рештки.

— Я чув, що ви облажалися в Осінньому палаці, — голос Дзіньджі був глибший, ніж у Неджі. І зарозуміліший, якщо це можливо. Жинь він здався химерно знайомим, але вона не могла збагнути, в чому річ. — Що сталося?

Неджа підвівся.

— Капітан Ежидень не ввів тебе в курс справ?

— Ежидень нічого не бачив. Поки батько одужує, я старший за рангом генерал в Арлоні й хочу знати подробиці.

«Алтань», — раптом усвідомила Жинь. Дзіньджа говорив зі стислою військовою точністю, яка нагадала їй Алтаня в його кращі часи. Перед нею стояла людина, яка звикла до компетентності й негайної покори.

— Мені нічого додати, — сказав Неджа. — Я був на «Нещадному».

Вуста Дзіньджі викривилися:

— Подалі від небезпеки. Як завжди.

Жинь чекала, що Неджа огризнеться, але він лише кивнув, проковтнувши в’їдливу заувагу брата.

— Як батько?

— Краще, ніж минулої ночі. Перенапружується. Спершу наші лікарі взагалі не розуміли, як йому вдалося вижити.

— Але батько сказав мені, що то просто поверхнева рана.

— А ти хоча б придивлявся до нього? Клинок майже розполовинив йому ключицю. Він брехав усім. Диво, що він узагалі при тямі.

— Він кликав мене? — запитав Неджа.

— З якого б то дива? — Дзіньджа поблажливо глянув на брата. — Я повідомлю, коли ти знадобишся.

— Так, пане, — Неджа опустив голову й кивнув.

Жинь зачаровано спостерігала за розмовою. Вона ніколи не бачила, щоб хтось допікав Неджі так, як він любив допікати всім іншим.

— Ти, спірлійко, — несподівано Дзіньджа глянув на Жинь, немовби щойно згадав, що вона стояла поруч.

— Так, — чомусь голос Жинь прозвучав здавлено, по-дівчачому. Вона відкашлялася. — Це я.

— Тоді ходімо, — сказав Дзіньджа. — Поглянемо.

— На що?

— Покажеш мені, що вмієш, — Дзіньджа говорив дуже повільно, немовби звертався до малої дитини. — Нехай горить добряче.

Жинь спантеличено глянула на Неджу.

— Я не розумію.

— Кажуть, ти вмієш прикликати полум’я, — сказав Дзіньджа.

— Ну так…

— Як багато? Наскільки пекуче? До якої межі? Вогонь іде з твого тіла чи ти можеш прикликати його з інших місць? Що тобі знадобилося, щоб спровокувати виверження вулкана?

Дзіньджа так швидко тараторив, що Жинь заледве розуміла його уривчастий сінеґардський акцент. Вона роками боролася з цим.

Жинь кліпнула, почуваючись дурепою, а коли заговорила, то почала затинатися:

— Ну, це просто відбувається…

— «Це просто відбувається», — перекривив він. — Що, як чхання? І чим це допоможе? Поясни мені, як тебе використати.

— Ви не можете мене використовувати.

— Ти подумай. Солдат не виконуватиме наказів.

— У Жинь була довга мандрівка, — квапливо втрутився Неджа. — Упевнений, вона радо продемонструє тобі свої сили вранці, коли відпочине.

— Солдати втомлюються, це частина їхньої роботи, — сказав Дзіньджа. — Ходімо, спірлійко. Покажи, що маєш.

Неджа заспокійливо поклав долоню на руку Жинь.

— Дзіньджа, ну справді…

Дзіньджа пхикнув від огиди:

— Прислухайся, що про них розповідає батько. Спірлійці те, спірлійці се. Я казав йому, що краще почати вторгнення з Арлона, але ж ні, він подумав, що з тобою зможе здійснити переворот, не проливши крові. Погляньмо, як це спрацює.

— Жинь сильніша, ніж ти можеш уявити, — сказав Неджа.

— Знаєш, якби спірлійці були такі могутні, то, мабуть, серед них було б менше мертвих. — Дзінджа посміхнувся. — Я все дитинство слухав про те, який дивовижний ваш дорогоцінний Алтань. А виявилося, що він був просто ще одним смаглявим ідіотом, який спалив себе намарно.

Перед очима в Жинь стала червона пелена. Дивлячись на Дзіньджу, вона бачила не плоть, а обгорілу головешку, прах, який злітав із того, що колись було людиною. Вона хотіла, щоб він помирав, помер, страждав. Хотіла, щоб він кричав.

— Ти бажав побачити, на що я здатна? — запитала вона. Її голос був дуже віддаленим, немовби хтось говорив до неї звіддаля.

— Жинь… — застеріг Неджа.

— Ні, відвали. — Вона скинула його долоню зі своєї руки. — Він бажав побачити, на що я здатна.

— Не треба.

— Назад.

Вона виставила долоні до Дзіньджі. Прикликати гнів було їй завиграшки. Він уже чекав, немов вода, що виривається з дамби… «Я ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу…»

Нічого не сталося.

Брови Дзіньджі поповзли вгору.

Жинь відчула гострий біль у скронях. Торкнулася пальцем очей.

Біль розквітнув і став усеосяжним. Під повіками вона бачила, як вибухають кольори, червоні й жовті; як полум’я здіймається зі згорілого селища; як силуети людей корчаться всередині; як величезна хмара, схожа на гриб, стала над мініатюрним лукоподібним островом.

Вона побачила знак, якого не впізнала: він змінював форму, немов кубло змій, висів перед її зором, а потім зник. Жинь ще якийсь час перебувала між світом свого розуму і матеріальним світом. Вона не могла дихати, не могла бачити…

Вона впала навколішки. І відчула, як Неджині руки підхопили її, почула, як він кликав когось на допомогу. Вона силкувалася розплющити очі. Дзіньджа стояв над нею, споглядаючи все з відвертим презирством.

— Батько мав рацію, — сказав він. — Нам варто було спробувати врятувати іншого.

Чаґхань із грюкотом зачинив за собою двері.

— Що сталося?

— Не знаю. — Жинь зібгала простирадло в кулак і відпустила, поки Чаґхань розкладав перед нею свою сумку.

У неї тремтів голос, останні пів години вона намагалася просто нормально дихати, але серце все одно калатало так, що вона заледве могла розчути власні думки.

— Я повелася легковажно. Хотіла прикликати вогонь, лише трохи, але не збиралася нашкодити йому по-справжньому, а тоді…

Чаґхань схопив її за зап’ясток.

— Чому ти тремтиш?

Жинь не усвідомлювала цього. Вона нічого не могла вдіяти з тим, що в неї тремтіли руки, а від роздумів починала тремтіти ще дужче.

— Я вже не потрібна йому, — прошепотіла вона.

— Кому?

— Вейсжі.

Жинь була налякана. Якщо вона не зможе прикликати вогонь, то Вейсжа намарно завербував спірлійку. Без вогню її можна викинути.

Жинь намагалася прикликати вогонь, відколи опритомніла, але результат завжди був однаковий: різкий біль у скронях, вибух кольорів, спалахи видінь, яких вона вже ніколи не хотіла бачити. Вона не розуміла, що не так, але вже не могла дотягтися до вогню, а без нього була абсолютно марною.

— Просто заспокойся, — сказав Чаґхань. Він розклав сумку на підлозі й присів біля неї. — Зосередься на мені. Дивися мені в очі.