Скоро Різдво… Та що Різдво, тут все ясно – на Святвечір буду в селі, оселедець, оплаток і вовняні шкарпетки у подарунок від різдвяного Діда Мороза. Ну, тепер від Різдвяного Діда. Потім повернусь у місто і наступний день буду тинятися вдома, оскільки всі інші теж пороз’їжджаються. А коли зустрінеш якусь компашку, всі одне одного запитують, де зустрічатимуть Новий Рік, про Різдво не питають, не згадують жодним словом.

А до Різдва потрібно не лише всі борги повернути, а ще й до сповіді піти. І що я буду тому ксьондзу говорити? Не будеш розповідати йому, що півроку тому гасав на ровері одною рукою тримаючи кермо, а другою на плечі ганебний магнітофон, який нічого не тягнув, і музику практично міг чути лише я сам. Тепер як подумати, то й слава Богу… Хоча той Roxett не був вже такий провальний, але все одно сьогодні за це чомусь соромно. Окрім цього, слухати Roxett – ніякий це не гріх. Прийдеться розповідати все про Моніку. Це все вміщається в одне твердження. «Кохався», – кажу надламленим голосом. «Скільки разів?» – запитує ксьондз. «Не знаю, чимало». «Чи з одною?» «Так». «Що ще?» І починаєш перераховувати все, що було написано у катехизмі: не слухав батьків, лаявся, не ходив до церкви щонеділі…

Головне, що коли починаєш так перераховувати, находить якийсь незрозумілий сум, починаєш розмірковувати, що, мабуть, неправильно живеш, міг би бути кращим. Можна бути й кращим, але насправді ти не є таким уже й поганим, нічого справді поганого не робиш. Однак десь на потилиці зміїться розуміння того, що пообіцяв більше не робити, прочитав десять «Богородице Діво, радуйся» і все одно будеш робити те саме, і коли причепиться якийсь мудак, я не підставлю другу щоку, все одно буду робити так, як хочу сам, а не батьки, і до церкви не почну навідуватися щонеділі.

По правді, соромно тобі було не лише за Roxett, а ще за дурацьке передріздвяне побиття невинних… Сам ти ніби й невинний, але з ксьондзом не почнеш вникати у подробиці, тому кажу: «Бився», – і все. І від розкаяння б’єшся в груди. Бо так потрібно. І навіть не заради мами, як заради баби. Коли поїду на Святвечір на село, вона запитає, чи ходив до сповіді, і я не зміг би їй казати, що був, якби це була неправда. Для мене баба набагато важливіша за ксьондза.

Ні про що більше не міг думати: мені здавалось, що Моніка моя, а тепер вона кудись поїде. Я сам тут ні до чого, нічого не міг вдіяти, нічого змінити. Моє бажання чи мої почуття нічого не змінять, вона все одно поїде. Я почувався просто шматом лайна. Лише тепер усвідомив, що за цей час я до неї звик. Досить було подумати про Моніку, про зустріч з нею, як у моїй голові починали крутитися спогади про її запах: її парфумів, шкіри, волосся. Від цих спогадів не лише голова крутилась, навіть слина в роті починала текти. Я ще ніколи ні до кого так не звикав. Це навіть не те слово – коли я думав про Моніку, я починав мліти. Загалом я не почувався слабим, хіба під час серйозної хвороби. Моніка й була моєю хворобою. Хворобою, від якої я не бажав одужувати.

Сумувати мені допоміг гурт «Кіно», особливо та річ, де співають: «Когда твоя девушка больна-ааа». Вони співали якось по-справжньому – і це допомагало. Допомогти мені ніхто тут не міг, але ставало трохи легше. Колись цю касету я переписав у старшого брата моєї однокласниці, бігав туди, лише щоб там побути і язиком помолоти, однак коли повернувся додому, якраз «Кіно» й не стер. Щось у ньому було, щось притягувало, здавалося, що треба трохи зачекати, і музика обов’язково щось підкаже. Дуже прошу, і сказала: «Твоя девушка больна, і ти сам».

Але ми не розлучаємося з Монікою, просто вона їде. Їде аж до літа. Чи в мене є дівчина? «Звичайно», – відповів би я, якби хтось спитав. «А чому ти без неї?» – «Вона трохи поїхала» – «Куди?» – «Ай, до Лох-Нессу». – «І що вона там робить?» – «Вчиться». – «А чого вчиться у Лох-Нессі?» – «Того самого, що й тут. Тільки все на рівні С».

Словом, я в підвішеному стані. Така сама ситуація і в міжсвятковий час. Тепер ми маємо міжсвяткові дні між Різдвом і Новим Роком, коли не ясно, до чого вчепитися, бо ніхто точно не працює, всі носяться по магазинах і по базарах.

Колись був тільки Новий рік. Тому й кажу, добра та незалежність, ось скільки тепер у нас свят. А потім ще Трьох Королів будемо святкувати. І не потрібно ніяких прапорів на свята носити. Але мій міжсвятковий час продовжиться ще довше. Аж до самого літа. Тому до літа я буду в підвішеному стані.

Тут я згадав про Ремігу. У кінотеатрі «Дайну» він підійшов до нас з Мінде, йому, бач, вдома свого компа не вистачає, він ще й тут крутиться. Підходить і каже, мовляв, так і так, де ви Новий рік святкуєте? Ми плечима знизуємо. Він каже, що є вільна площа і компанія збереться файна, якщо хочете – підвалюйте. А ще говорить, що там будуть обмінюватися дрібними подарунками, просто так, щоб веселіше було. Подарунки незначні, до трьох літів.

«Гаразд, – кажу, – щось придумаю». Нема чого тут багато роздумувати. Ще до свят купив Моніці подарунок – італійські трусики, запаковані по три. Взагалі би не купляв, але була така реклама, ніби зверталися просто до тебе – пані й панянки – зрозумій так, що це не просто труси, а панські, а панські речі купляти й дарувати зовсім не ганебно. І справді, вони були з мереживом, гарні. Якщо судити по ціні, то мали би бути справжніми італійськими. Самі прикиньте – коштували двадцять один літ. Але тепер я не мав настрою дарувати їх Моніці. Навіщо їй італійські труси там біля Лох-Нессу? А коли якась діваха витягне їх на новорічній вечірці, зрадіє. А якщо хлоп? Ну, буде жарт. Самі казали – щоб було веселіше. Сумніваюсь, що мені там буде веселіше, але піду.

І що той Новий рік? Я мало що пам’ятаю. Початок був гарний. Ми приперлися разом з Мінде туди, де було сказано: звичайна хата у дев’ятиповерхівці, чотири кімнати. Ми вже не перші гості, народ позбирався, аж важко порахувати всі пики. Один до одного: «ну, то будьмо». Як тільки ми увійшли, замість «Привіт!» – «Давайте по першій і одразу по другій, щоб нас наздогнати». Зі знайомих там майже нікого не було, лише кількох людей я десь бачив. Реміга нас представив: «Це Рімас, він не просто так раму викинув, він міцний регбіст, а це Мінде, такий собі дивак, як треба – стане або монахом в Індії, або рокфеллером».

Одного чувака нам теж представили – якийсь дизайнер, а другий був ніби байкер – не байкер, металіст – не металіст, а ще була рейверка з Тельшяя, котра своєї кепки із зігнутим козирком цілий вечір не знімала. Кепку, певно, можна у Тельшяї дістати, та звідки там рейв? Ще була якась мисткиня Юрґа в обвислому светрі – висока, довгонога, навіть вища за мене. Можливо, тому светр в неї такий розтягнутий. Але ця нічого така, бо бувають дівки не лише вищі, а ще й крупніші, так здається, що навіть плечі в них ширші, ніж твої. І як тоді має почуватися нормальний регбіст?

Корочє, не пригадую я всіх, хто там був, з іменами в мене взагалі погано. Пам’ятаю, коли привіталися, в нас залили пару стопок поза чергою, той, що байкер – не байкер – Вітас чи Кястас – все розповідав, як він подався в Мінськ на концерт, і всі слухали той концерт, немов закам’янілі. Група Laibach. Таку групу чую уперше, але кажуть, що туди колись «Нірвана» приїздила. Ну, «Нірвана» – це я розумію. Він розповідав, як вони на сцену повилазили у формі, наче якісь солдати, і весь концерт проводили строгими рухами. Типу, це такий глум зі всіх сталінів та гітлерів і взагалі над владою.

Багато хто на сцені може бути крутим, і 2 Unlimited теж. Та й що з того? Наша «Антіс» теж виглядає круто. Якби зустріти їхнього соліста Каушпедаса з таким гримом вночі, то, їй-богу, в штани накласти можна. Я слухаю і так про себе міркую, а він розповідає далі, що співали вони деякі відомі попсові хіти, наприклад, Europe «Final Countdown», але в такій обробці, що мурашки по шкірі. А коли вони добиралися до Мінська, їх зупинили мєнти, штрафами погрожували, то вони відкупилися декількома бляшанками кока-коли і погнали далі.