Отож, одного вечора, коли Мирон нарешті прибув додому, аґент заспішив. Він вихопив бомбу із торби, запалив і кинув її, цілячись у димар, як у баскетбольну сітку. Потім побіг до верблюда з метою податися галопом навтьоки. Тільки тварина не квапилась. Вона не розуміла важливости операційного моменту і потребувала конкретних аргументів у формі лозини. Отож, доки Мирон залазив до позолоченого сідла, його серце аж завмирало від страху. До того він увесь час оглядався на бомбу, що впала не в димар, а на землю і тепер котилася повільно, але невідхильно в напрямку до верблюда. Вона загрозливо сичала як смертельна гадюка, і раптом... погасла.

Роздратований поразками, банькатий простує на пошту і посилає до Мирона листа. Не простого, а персонального. Хто відкриє його, той шкодуватиме до кінця своїх днів. Бо вибух відірве йому руки. А якщо в ту хвилину лист піднесеться до очей, щоб показати зворотну адресу, то й голова піде слідом за руками.

Ось конверт-бомба штампується на пошті, їде автами, їде конвеєрами, вкидається поштарем у щілину Миронових дверей, підіймається на горішній поверх і відкривається.

«Гур-гур!» – вибух струшує цілим будинком.

Мирон саме голиться. Повітряна хвиля зриває двері з завіс і пхає чоловіка лицем у дзеркало. Але крім напухлого носа цим разом іншої тілесної шкоди нема.

Та не стільки президент Кукуруку і не стільки верблюжий аґент завдали Миронові прикрости, як найвищі урядові чинники з підборіддям, що випинається наперед.

Під час економічного застою до влади прийшла партія екстремістів і запровадила диктатуру людей із вольовим, породистим підборіддям.

Вони ходили у шкіряних піджаках і віталися гаслом «Горе безпартійним! Горе плазунам з заокругленим підборіддям!»

Вони жили з соціяльної запомоги і носили вогнепальну зброю, щоб утримати більший шматок економічного пирога.

Вони кричали на Мирона і вили, і ногами тупотіли: «Віддай урядові! Віддай партії свою таємницю! Нам її треба-треба-треба!»

Він же, високий, дивився на них спокійно і думав: «Вам її тільки дай, то ви при владі так довго сидітимете, що й коріння у парламентарні крісла попускаєте». Потім заривався мислено у світ своїх винаходів і сам-один вистоював словесні бурі і моральні тиски, як маленькі українські коні витримують довгу холодну зиму. Тільки його скроні все більше сивіли, бо коли в чоловіка немає жінки – підтримки, то сивина йому подруга.

Це тоді цека партії наслало на нього панну Варвару Снов, молоду жінку, обдаровану такою тілесною радіацією, що викликає на лицях присутніх мимовільну усмішку.

– Хе! Хе! – зловтішно потирали руки члени цека. – Ще ніхто не встояв проти цього параноїка. Панна Снов доконає все, аби тільки довести свою зверхність над чоловіками.

– Ну, що ж! Хай доконує! Їй вершечки, а нам корішечки; їй принципи, а нам результати.

І ось партійка Снов летить до Мирона, наче спритна Юнона. На той час наш винахідник вселився до небесного житла. Здавалося, він намагався заховатися від людської уваги високо-високо у хмарах над морем. Та його винахід, як магнет, притягав заворожені очі.

Панна Снов пірнає крізь автоматичні восьмигранні ворота до великої центральної зали. Довкола на підлозі і на різних рівнях кімнати ростуть квіти, фруктові дерева і городина. Це так житимуть люди майбутнього. Практичним оком молода жінка озирається довкола. В себе дома вона завжди переставляє і міняє меблі.

Від балкона однієї з бічних кімнат злітає сам господар, і панна Снов помічає відсутність у своєму серці тих завчених рефлексів ненависти, що їх звичайно провокує присутність заокругленого підборіддя. Перед нею стоїть літній, але стрункий мужчина, з виду ретельний послідовник просторового спорту.

– Шановна панно, яку нову прикрість ви привезли з собою? Пару місяців тому партія вимагала, щоб я платив податок за міську воду. А всім відомо: я вживаю тільки дощову. Потім прислали рахунок за замітання вулиці. Смішно. Бо в мене й вулиці немає. Що ж до кухонних покидьків та інших, то вони тут переробляються на добриво для мого ботанічного саду. Вчора ж надійшов лист із загрозою репатріації. Я, мовляв, небажаний іммігрант і мушу забиратися туди, звідки приїхав. А якщо я скоренько віддам свою таємницю, то буду бажаним.

– Проте, – заперечила гостя, – ви не з полохливих. Подумайте, хто ж вас вишле з такою цінною таємницею?

– Це правда. Ніхто не вишле із таємницею. Але лист загрожує хірургічною операцією, викликом штучної амнезії. Це – щоб я забув таємницю. Так мені віднині краще вже й не навідуватися до міста, а то ще партійні гицлі будуть ганятися за мною. Я також закриваю міську фабрику трансформаторів.

Обличчя молодої жінки поблідло від гніву.

– Це вони вислали листа з розрахунком. Якщо я роздобуду від вас таємницю, то якийсь високопоставлений партієць претендуватиме на славу за моє досягнення.

Мирон глянув на панну Снов.

«Дивно, – подумав собі, – вона випромінює щастя», – а вголос додав:

– Залишайтеся на каву. Я вам покажу свою вітражну галерею. З часописів так виглядає, що ви любите модерне мистецтво. А моє житло із прозорими стінами, як ніяке, інше, надається для переливу світла з барвами.

– Якщо ви знаєте, що я люблю мистецтво, то ви дуже уважний, пане Круча. Уважність – рідкісний дар у цю верблюжу добу механічної байдужости.

Той напрямок, що його взяли переговори панни Снов, не припав партійцям до серця.

– Уявіть собі, – говорили вони з жахом, – вона кличе цього безпартійного на ім’я – Мироном.

– Він же її Варварою.

– А таємниці не пускає з рук.

– І негідник закрив фабрику трансформаторів. Ми тільки й маємо двох поліцаїв, що можуть літати.

– Гидота!

Панна Снов чула ці зауваги й обурювалася. Хіба їй не перешкоджали? Хіба партія не втручалася із своїми недоречними загрозами? Хіба деякі члени не хотіли зібрати жнива з мого посіву? Вона згадувала слова однієї із своїх товаришок: «Жіноче підборіддя так не випинається наперед, як чоловіче», – дивилася в дзеркало й питала себе, куди ж вона більш належала: до партійців чи безпартійних. І так уже сталося, що єдиною втіхою молодої жінки на той час були згадки про відвідини небесного житла: вітражна галерея... суниці розміром з помідор... симпатичний, замкнений у себе винахідник, що все ж мав час помітити її зацікавлення мистецтвом...

Під кінець цека почало вимагати писаний звіт про відвідини. Чому писаний? Панна Снов зрозуміла, що стоїть на слизькому. До речі, ту подругу, що колись говорила про жіночі підборіддя, заарештували, і вона зникла. Не зволікаючи, панна Снов звернулася до Мирона Кручі по право азилу.

Цей партією не передбачений вчинок спричинив багато туди-сюди біганини.

Спершу члени цека скочили до підводного човна і наставили підзорну трубу на восьмигранні двері. А вгору послали тих двох поліцаїв, що вже мали просторову уніформу. Їхнім завданням було провести арешти. Отак партія мала намір влучити три птиці одним пострілом:

Перша птиця – помста за зраду. Тут малася на увазі панна Снов.

Друга птиця – довічне забезпечення містера Кручі і його таємниці за залізними ґратами.

Третя птиця – конфіскація розкішного небесного мешкання для партійного вжитку.

Та легко давати накази, а виконувати їх трудніше. Покружлявши навколо небесного житла, поліцаї не змогли відкрити восьмигранні ворота й вернулися додому з порожніми руками.

Тоді уряд опублікував повідомлення, що в ньому Мирон Круча обвинувачувався в обезчещенні молодої активістки В. Снов. Цей модерний розбійник, стояло так, затримав жінку проти її волі у своєму підхмарному замку. Службовці відділу державного правосуддя, що їх посилалося до замку, щоб розслідувати справу, чули за стінами щось подібне на слізливе благання і зойки порятунку.

Після цього повідомлення партійці влаштовували протестаційні віча в усіх містах країни і вимагали рішучих заходів проти Мирона.

Нарешті одного дня верблюди почали носити тюки із зброєю до летовища. Увечері ж металеві зозулі вискочили із-за хмар і закували з кулеметів у напрямку Миронового мешкання.