В горах іде сніг. Падає великими, тихими пластівцями вже цілу ніч, нападало на півметра, а воно валить і валить. Тиша лягає на ліси. Тільки вряди-годи трісне гілка під вагою снігу, але й той тріск не може пробитись дуже далеко в загуслій від снігу тиші.

Потім прихопив мороз, і з прусського боку налетів крижаний вітер. М’якенькі пластівці змінилися колючими крупами, що б’ють прямо в обличчя. Вітер здіймає вже випалий сніг, і він кружляє в повітрі гострими голочками. З дерев зриває білі пелехи, що швидко летять над землею, вихряться й злітають до темних хмар. Кушпелить від землі до неба.

В густому лісі рипить і скрегоче гілля; з важким тріском падає дерево, ламаючи молодняк, але ці різкі звуки немовби розмітає, розвіює свистюче, гудюче, різуче, уривчасте виття й скигління вітру. Коли воно на мить стихає, чути, як вищить під ногами мерзлий сніг – ніби товчене скло.

Над Шпіндельмюле пробирається посланець із телеграфної контори. Йти глибоким снігом страшенно важко. Посланець насунув шапку на вуха, ще й запнувся поверх неї червоною хусткою; на ньому вовняні рукавиці, шия замотана барвистим шарфом, і все ж йому холодно. Ну, дарма, думає він, години за півтори якось доберуся до Ведмежого долу, а спускатися вниз – позичу санчата. І надало ж когось посилати телеграму в таку негоду!

Біля Дівочої кладки посланця підхопив вихор і аж закрутив ним. Він задубілими руками вхопився за стовп із табличкою для туристів. “Матінко пресвята, – сказав сам до себе, – невже воно ніколи не вщухне?!” Навпроти нього на відкритому місці котилася ціла хмара снігу; ближче, ближче, вже ось-ось, і тепер треба затамувати дух... Тисячі голочок колють в обличчя, лізуть за комір, десь у штанях дірка, бо сніг проникає аж до тіла. Одежа замерзла, а тіло під нею мокре. Хмара пролетіла, і посланець уже ладен вернутись на пошту. “Інженер Марек, – повторює він собі адресу, – це хтось не тутешній; але телеграма негайна, хтозна про що там у ній сповіщається, може, вдома яке нещастя...”

Ось вітер трохи притих, і посланець побрався через Дівочу кладку й понад потоком на гору. Сніг рипів під важкими чобітьми; холод проймав до кісток. Вітер завив знову, цілі купи снігу падають з дерев, ось одна така купа звалилась посланцеві прямо на голову й за комір; по спині біжить цівочка крижаної води. Але найгірше те, що ноги з’їжджають назад у сипкому снігу, а дорога все крутіша й крутіша. І раптом знову зірвався сніговий ураган.

Сніг летів згори білою стіною. Не встиг посланець відвернутись, як його вдарило прямо в обличчя, і він аж зігнувся, насилу хапаючи ротом повітря. Ступив уперед – і впав; сів на сніг спиною до вітру, але раптом злякався, що його може засипати. Підвівся, спробував видертись вище; але знову послизнувся й упав на обидві руки; підвівся, з’їхав на кілька метрів униз. Ухопився за дерево, насилу відсапався. “Грім його побий, – сказав сам до себе, – треба ж таки якось видертись нагору!” Йому пощастило ступити кілька крюків, але він знов упав і з’їхав униз на череві. Поліз рачки; рукавиці промокли, сніг набивався за камаші, але вгору, вгору! Тільки не зоставатись на місці! По обличчю в нього стікав розталий сніг і піт; він нічого не бачив крізь снігову завію, йому здалося, що він збився з дороги; голосно плачучи, він усе дерся на гору. Але в довгій одежині важко лізти рачки; він звівся на ноги, борючись із вітром, рушив далі. Півкроку вперед – і з’їхав на два кроки назад; ще трохи пройшов, але послизнувся і, зарившись обличчям у колючий сніг, знову посунувся вниз. А підвівшись, виявив, що загубив ціпок.

Тим часом через гори летять снігові хмари, зачіпаються за скелі, свистять, завивають, закручуються у вихори. Посланець аж хлипає від страху та натуги, спиняється, ще крок, спинитись, відвернутись, перевести дух, і знову крок, господи боже! Ось він ухопився за дерево. Котра ж воно година? Видобув з жилетної кишеньки свою “цибульку” в жовтому прозорому футлярчику: його зразу заліпило снігом. Здається, вже смеркає. Вернутись? Але ж він, певно, вже на горі!

Поривчастий вітер змінився безупинною хвищею. Хмари сунуть прямо по узбіччю гори, темна сіра імла, повна колючих сніжинок. Сніг летить поземно, прямо в обличчя, заліплює очі, ніс, рот; мокрими, задубілими пальцями доводиться вибирати його, напіврозталий, з вух і очних западин. Посланець спереду весь обріс п’ятисантиметровим шаром снігу; сірячина ледве гнеться, зробилась тверда й важка, як дощана. На підошвах теж за кожним кроком усе товще налипає сніг. А в лісі вже темніє. Ненечко, таж іще тільки друга година дня!

Нараз усе вкрила якась жовто-зелена імла, а сніг сипонув наче з мішка. Пластівці завбільшки з долоню, мокрі й важкі, летять і вихряться так густо, що вже не розрізниш, де земля, а де повітря. Не видно й на крок уперед; вдихаєш сніг, бредеш у звихреній завії, що сягає вище голови, посуваєшся вперед наосліп, ніби прориваючи собі хід у снігу. Єдине прагнення – йти вперед. Єдине бажання – дихати не снігом. Уже не можна витягати ноги зі снігу; плутанишся в заметі, що сягає вище колін, і сліди за тобою враз щезають.

А тим часом десь у містах, там, унизу, падають ріденькі сніжинки й розтають у чорне болото. В крамницях засвічують світло, кав’ярні світяться, люди сидять під лампочками й бурчать, що день такий похмурий, темний. По всьому великому місту висипає безліч вогників, і водяне болото іскриться від них.

Один-єдиний вогник блищить на заметеній снігом полонині. Насилу пробивається крізь метелицю, блимає, погасає і знов проблискує: він є, він живий! На “Колибі” у Ведмежому долі світиться.

Була вже п’ята година й зовсім стемніло, коли перед “Колибою” спинилося щось безформне. Те “щось” розгорнуло товсті білі крила й почало бити ними об себе, струшуючи десятисантиметрові пласти снігу. З-під снігу показалася кирея, під киреєю дві ноги, і ті ноги били об кам’яний поріг, а з них спадали купи снігу. То був поштар із Шпіндельмюле.

Він увійшов до будинку й побачив худорлявого чоловіка, що сидів за столом. Хотів привітатись, але не зміг видобути з себе голосу. Тільки засичало, як ото коли випускають пару.

Худорлявий пан підвівся.

– Чоловіче добрий, куди це вас чорти понесли в таку хуртовину! Адже ви могли життя позбутися, хай йому біс!

Поштар кивнув головою й щось прохрипів.

– Де ваша голова! – невгавав худорлявий пан. – Дівчино, принесіть йому чаю! Ну, дядьку, куди це ви йшли? На Мартінову колибу?

Поштар покрутив головою і відкрив шкіряну торбу. Вона була повна снігу. Телеграма, яку він вийняв з торби, так замерзла, що аж хрускотіла.

– Х-х-хі-х-харек? – прохрипів він.

– Що? – перепитав худорлявий.

– Чи... тут... інженер Марек? – по складах видушив з себе поштар, докірливо дивлячись на нього.

– Це я! – вигукнув худорлявий пан. – Ви щось принесли для мене? Давайте швидше!

Інженер Марек розгорнув телеграму. Там стояло:

І все.

У празькій редакції “Лідових новін” робота йшла повним ходом. Телеграфіст кричав у телефон, несамовито лаючись із панночкою на телефонній станції. Клацали ножиці, стукотіла друкарська машинка, а пан Циріл Кевал сидів на столі й теліпав ногами.

– На Вацлавській слухають проповідь, – півголосом сказав він. – Якийсь комуніст там закликає до добровільної бідності. Підбурює людей, щоб були як лілеї польові. Борода в нього отакенна, аж до пояса. Просто страхіття, скільки тепер розвелося бороданів. Кожен – наче апостол.