Тим часом далеко від міст із верстатів та машин перли мільйони метрів сукна й полотна, Ніагари кубиків рафінаду, кипучий, розкішний, невичерпний достаток Божественного Надвиробництва всіх товарів. Мляві спроби якось розподілити цю повінь швидко завмерли. Вони були просто не до снаги людям.

А втім, можливо, що цю економічну катастрофу спричинило ще й інше: інфляція грошей. Бо Абсолют заволодів і державними монетними дворами й день у день вивергав у світ сотні мільярдів банкнот, металевої монети та цінних паперів. Девальвація була цілковита: дуже скоро пачка п’ятитисячних купюр стала просто жмутком трохи цупкуватого туалетного паперу. З погляду комерції байдуже було, запропонуєте ви за дитячу, соску десять галерів чи півмільйона крон: однаково б ви не дістали тієї соски, бо вони зникли з продажу. Всі числа втратили будь-який сенс. Зрозуміло, що це руйнування системи числення – природжений наслідок нескінченності і всемогутності бога.

В ті дні в містах уже почалися нестатки і навіть голод. Апарат постачання з наведених вище причин підвів цілковито. Правда, існували міністерства постачання, торгівлі, соціального забезпечення і шляхів сполучення; як здається нам, можна було вчасно взяти до рук безмірний потік вироблюваних припасів, зберегти їх від псування і потроху розвозити по містах, ограбованих божественною щедрістю. Та, на жаль, цього не сталося. Персонал міністерства проводив свій час у радісних молитвах, охоплений особливо сильною благодаттю. В міністерстві постачання всім порядкувала друкарка панна Шарова, яка проповідувала про Дев’ять Пасом; у міністерстві торгівлі начальник канцелярії Вінклер пропагував аскетичне вчення, схоже на індійську йогу. Правда, ця гарячка тривала всього два тижні, а потім, очевидно, завдяки особливому навіянню Абсолюту, зродилося чудесне почуття обов’язку. Всі служби гарячково працювали день і ніч, щоб розв’язати проблему катастрофи з постачанням; та було, мабуть, уже запізно. Єдиний наслідок був той, що кожне міністерство продукувало щодня від п’ятнадцяти до п’ятдесяти трьох тисяч різних документів, які за наказом міжміністерської комісії вивозились вантажними машинами і скидались у Влтаву.

Звичайно, найтяжче було становище з продовольством, але, на щастя, існувало (я поки що говорю тільки про умови в нашій країні) НАШЕ СЛАВНЕ СЕЛО! Панове, усвідомте в цю хвилину те, що говорилося споконвіку: наш сільський люд, що ви не кажіть, є ядром нації. Про це навіть співається в давній пісні: “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!” Хто він, той, на кому спинилась марнотратна гарячка Абсолюту, хто він, той, що стояв непохитно серед паніки світового ринку, хто він, той, що не склав рук на колінах, не піддався нерозважності й “лишився вірним на своїм посту?” “Ти його бачив? Знаєш, хто він? Наш годувальник, чех-селянин!”

Так, то був наш селянин (і в інших країнах було так самісінько), хто по-своєму врятував світ від голодної смерті. Уявіть собі, що сталося б, якби він, подібно до городян, піддався манії роздавати все неімущим та нужденним; якби він роздав усе своє збіжжя, – корів і телят, курей, гусей, картоплю, – за два тижні почався б голод у містах, а село лишилось би висмоктане, спустошене, само голодне. Проте завдяки нашому добрязі селянинові цього не сталось. Як уже там не пояснювати цього заднім числом – чи то чудесним інстинктом нашого селянина, чи то його щирими, непохитними, глибоко вкоріненими традиціями, чи, нарешті, тим, що на селі Абсолют був не такий вірулентний, бо в дрібному сільському господарстві карбюратор не знайшов такого масового застосування, як у промисловості, – одне слово, пояснюйте, як хочете, а факт той, що тоді, коли будівля народного господарства й товарообміну розвалювалася, селянин не роздавав. Він нікому не дав задарма ні зернятка, ні соломинки. На руїнах давнього промислового і комерційного порядку наш селянин спокійно, незворушно продавав те, що мав. І продавав дорого. Він якимось таємним інстинктом передбачив катастрофічні наслідки достатку, а тому вчасно загальмував. Загальмував тим, що підняв ціни, хоча засіки його були повнісінькі. І це свідчить про неймовірно здорове нутро нашого сільського люду, що він, не сказавши й слова, без ніякої організації, керуючись тільки рятівним внутрішнім голосом, підняв ціни на все, достеменно на все. А піднявши ціни, вберіг свій товар від марнування. Серед буйного достатку всього він зберіг острівець нестачі й дорожнечі. І, напевно, відчував, що цим він рятує світ.

Бо тим часом як усякий інший знецінений, задарма роздаваний товар зразу – з природною неминучістю – зник з ринку, харчові продукти й далі продавалися. Звичайно, по них треба було йти на село. Ваш пекар, і різник, і бакалійник уже не мали чого дати вам, крім братерської любові та святого слова. І ви пакували торбу та їхали за сто двадцять кілометрів від міста; йшли від обійстя до обійстя, і ось – тут вам пощастило виміняти кіло картоплі за золотий годинник, там яєчко за бінокль, там кілограм висівок за акордеон або друкарську машинку. І ви мали що їсти. А якби селянин усе те був пороздавав, вам давно б настав капець. Але селянин зберіг для вас і фунтик масла; зберіг лиш тим, що віддав його вам за перський килимок або за старовинне народне вбрання з Кийова[27].

Ну, то на кому спіткнулись божевільні комуністичні експерименти Абсолюту? Хто не розгубився серед паніки доброчесності? Хто вистояв у катастрофічному потопі достатку і, не жаліючи наших ротів та нашого майна, врятував нас від згуби?

Ти його бачив? Знаєш, хто він?

Наш годувальник, чех-селянин!

Полудень на “Колибі” у Ведмежій долині. Інженер Марек сидить, згорбившись, на веранді “Колиби”, дивиться в газету й знов її згортає, щоб окинути поглядом широку смугу Крконошів. У горах тиша, велика, кришталева тиша; і засмучений чоловік випростується й глибоко зітхає.

Он унизу видно малесеньку здаля постать. Хтось іде до “Колиби”.

“Яке тут чисте повітря, – думає Марек на веранді. – Тут, слава богу, Абсолют ще латентний, його заклято в усьому, він схований у цих горах та лісах, у цій розкішній травиці, в синьому небі. Тут він не гасає по світу, не страшить, не чаклує, а тільки таїться в усьому матеріальному – бог, глибоко й нечутно присутній, він навіть не дихає, а мовчить і визирає... – І Марек склав руки в німій подячній молитві. – Боже, яке тут чисте повітря!”

Чоловік, що йшов знизу, спинився під верандою.

– Ну, таки розшукав я тебе, Марек!

Марек глянув на нього без великої радості. Перед ним стояв Г. X. Бонді.

– Нарешті я таки розшукав тебе, – повторив пан Бонді.

– Ходи нагору, – сказав Марек, видимо не радий гостеві. – Що це в дідька принесло тебе? Ну й вигляд же в тебе!

І справді. Г. X. Бонді був весь жовтий, змарнілий; на скронях густо пробилась сивина, а біля очей були зморшки. Він мовчки сів поруч Марека й затиснув руки між коліньми.

Минула хвилина прикрої мовчанки; тоді Марек спитав:

– Ну, то що з тобою? Бонді тільки рукою махнув.

– Іду на пенсію, брате. Бо... і до мене... і до мене черга дійшла.

– Благодать? – скрикнув Марек і відсунувся, наче, від прокаженого.

Бонді кивнув головою. Сльоза, що бринить на його” віях, – чи то не знак сорому? Марек тихо свиснув.

– То вже й до тебе... Бідолаха!

– Ні, – квапливо вигукнув Бонді, втираючи очі. – Ти не думай, що й тепер... Я його якось переходив... Рудо, я... я перемігся, але... ти знаєш... коли воно зійшло на мене, то була найщасливіша хвилина мого життя. Ти й уявлення не маєш, Рудо, якого страшного зусилля треба, щоб вичухатися з такого.

– Вірю, – поважно сказав Марек. – А скажи, будь ласка, які в тебе були... симптоми?