Пан Бонді знов відкинувся на спинку крісла. “Мабуть, це справді Марек, – думав він. – Але ж Марек мав голову вченого. Трохи балакун, але в цьому хлопчині було щось від генія. Він мав ідеї. А взагалі – страшенно непрактична людина. По правді кажучи, безголовий, та й годі. Дивно, – міркував пан Бонді, – що він не став професором. Я його двадцять років не бачив, і хто зна, що він робив увесь цей час. Мабуть, зовсім скотився на дно. Так, звісно, скотився: живе, сердега, аж у Бржевнові і задля шматка хліба продає винаходи! Жахливий кінець!”

Пан Бонді спробував уявити собі злидні винахідника, що скотився на дно. Йому пощастило намалювати в уяві вусату й бородату голову; стіни, що її оточують: похмурі, фанерні, наче в кіно. Ніяких меблів; у кутку на підлозі матрац, на столі мізерна модель з порожніх котушок, гвіздків та недогорілих сірників, тьмяне віконце дивиться на подвір’я. І до тієї невимовної вбогості входить гість у дорогій шубі. “Я прийшов глянути на ваш винахід”. Напівсліпий винахідник не впізнає колишнього товариша; він покірливо схиляє патлату голову, дивиться, на чому б посадити гостя, і ось уже – боже милий! – задубілими, нещасними, тремтячими пальцями намагається пустити в рух свій жалюгідний винахід, якийсь безумний перпетуум мобіле, і збентежено белькоче про те, як би воно мало крутитися, як би воно напевне крутилось, якби він мав... якби він міг купити.”. Гість у дорогій шубі блукає очима по всій мансардній комірчині; і раптом видобуває з кишені шкіряну, течку і кладе на стіл тисячокронову банкноту, другу (та досить! – злякався сам Бонді) і ще й третю. (“Тисячі, врешті, теж вистачило б – поки що”, – зупиняє пана Бонді якийсь внутрішній голос). “Це... на дальшу роботу, пане Марек. Ні, ні, не треба дякувати, нічого ви мені не винні. Хто я такий? Чи не однаково? Вважайте, що я ваш друг”.

Ця уявна картина сповнила пана Бонді задоволенням і зворушенням. “Треба послати до Марека свого секретаря, – подумав він. – Зараз. Або не пізніш як завтра. А що мені робити сьогодні? Святковий день, на завод іти не треба. По суті, у мене вихідний... Ох, ці мізерні масштаби! Цілий день нема чого робити. А може, самому?..”

Г. X. Бонді завагався. Це все ж таки ніби якась пригода – подивитись на злидні того дивака у Бржевнові “Ми ж, урешті, були такими друзями! А спогади мають свої права. Поїду!” – вирішив пан Бонді. І поїхав.

Потім йому було трохи нудно, коли машина кружляла по всьому Бржевнову, розшукуючи найубогіший будиночок з номером 1651. Довелось розпитувати в поліції.

– Марек, Марек... – порпався в своїй пам’яті інспектор. – Це, мабуть, інженер Рудольф Марек, Марек і компанія, фабрика електроламп, вулиця Міксова, номер тисяча шістсот п’ятдесят один.

Фабрика електроламп!.. Пан Бонді відчув розчарування, навіть досаду. То Рудо Марек живе не в мансарді! Він фабрикант і продає “з особистих мотивів” якийсь винахід! Е, друзяко, це тхне банкрутством, або ж я не Бонді.

– А ви не знаєте, як справи в пана Марека? – спитав він ніби мимохідь у інспектора поліції, вже сідаючи в машину.

– О, прекрасно! – відповів інспектор. – Така гарна фабрика. Знаменита фірма, – додав він з місцевим патріотизмом. – Багатий чоловік, – провадив він. – І страшенно вчений. Весь час якісь досліди робить.

. – Вулиця Міксова, – звелів пан Бонді шоферові.

– Третя вулиця праворуч! – гукнув інспектор навздогін.

І ось уже пан Бонді дзвонить біля хвіртки житлового флігеля, по стінах дикий виноград. “Гм... – сказав собі пан Бонді. – В цьому бісовому Марекові й завжди буз такий гуманний та реформістський душок”. І ось уже назустріч йому виходить на ґанок сам Марек, Рудо Марек; він страшенно худий і поважний, сповнений якогось благородства. У Бонді дивно стискається серце від того, що Рудо Марек уже не такий молодий, як колись, і не оброслий кудлатою бородою, як той винахідник, що він зовсім не такий, як уявляв собі пан Бонді, його навіть пізнати важко;, та перше ніж він як слід усвідомив своє розчарування, інженер Марек уже подає йому руку й тихо каже:

– О, ти вже й приїхав, Бонді! Я тебе чекав.

– Я тебе чекав! – повторив Марек, посадовивши гостя в м’яке шкіряне крісло.

Нізащо в світі Бонді не признався б у своєму фантазуванні злидаря-винахідника.

– Та невже! – трохи силувано виявив він свою радість. – От так збіг! Бо й мені сьогодні вранці згадалося, що ми вже двадцять років не бачились! Двадцять років, подумай лишень, Рудо!

– Гм... – гмукнув Марек. – То ти, значить, хочеш купити мій винахід?

– Купити? – промовив Г. X. Бонді з ваганням у голосі. – Не знаю... Я про це ще не думав. Я хотів тебе побачити і...

– Не прикидайся, будь ласка! – перебив його Марек. – Я знав, що ти приїдеш. По таку річ – неодмінно. Бо такий винахід – це якраз для тебе. На ньому можна багато заробити... – він махнув рукою, прокашлявся й почав лекторським тоном: – Винахід, який я вам зараз продемонструю, означає більший переворот у техніці, ніж винайдення Уаттом парової машини. Коротко окреслюючи його суть, можна сказати, що йдеться, в теоретичному плані, про цілковите використання атомної енергії...

Бонді стримав позіх.

– Пробач... а що ти робив усі ці двадцять років? Марек трохи сторопіло звів на нього очі.

– Сучасна наука твердить, що матерія, тобто атоми, збудована з величезної кількості частинок енергії; атом – це, власне, кім’яшок з електронів, тобто найменших електричних частинок.

– Це все страшенно цікаве, – перебив пан Бонді. – Ти ж пам’ятаєш, я у фізиці завжди був слабкуватий. Але вигляд у тебе кепський, Рудо. А як ти став власником оцієї ігра... м-м... оцієї фабрики?

– Я? Зовсім випадково. Я винайшов був новий спосіб волочити вольфрамові волоски для лампочок... Та це пусте, це в мене так, мимохідь знайшлося. Розумієш, я вже двадцять років працюю над спалюванням різних речовин. От скажи-но, Бонді, яка головна проблема сучасної техніки?

– Збут продукції, – відповів голова правління МЕАТ. – А ти вже одружений?

– Удівець, – відповів Марек і збуджено схопився на ноги. – Який там збут! Спалювання, розумієш? Повне використання теплової енергії, яка міститься в матерії. Подумай лишень, що з вугілля ми беремо заледве стотисячну частину того, що могли б узяти! Ти це розумієш?

– Так. Вугілля страшенно дороге, – глибокодумно зауважив пан Бонді.

Марек сів і сприкрено промовив:

– Коли ти прийшов не для того, щоб купити мій карбюратор, Бонді, то можеш іти собі.

– Давай, давай далі, – заспокоїв сповнений лагідності Бонді.

Марек сховав обличчя в долоні.

– Двадцять років я працював над цим, а тепер... – тяжко видушив він із себе. – А тепер... продаю першому, хто нагодився! Свою велику мрію! Найбільший винахід в історії людства! Ні, серйозно, Бонді, це – грандіозна річ.

– Звісно, як на наші жалюгідні масштаби, – притакнув Бонді.

– Ні, взагалі грандіозна. От уяви собі, що ти можеш використати атомну енергію до останку, без ніяких залишків!

– Ага... – мовив Бонді. – Палитимемо атомами. Звісно, чом би й ні. А в тебе тут гарно, Руді: невеличка фабричка, але гарна. Скільки робітників?

Марек ніби й не чув його.

– Розумієш, – замислено промовив він, – це байдуже, як сказати: “використати атомну енергію”, чи – “спалити матерію”, чи – “розщепити матерію”. Можна казати й так, і так.

– Мені більше подобається “спалити”, – зауважив пан Бонді. – Якось інтимніше звучить.

– Але точніше буде – “розщепити матерію”. Розумієш, розщепити атоми на електрони, а ті електрони запрягти в роботу, тобі ясно?

– Ще б пак, – притакнув Бонді. – Запрягти їх, та й квит!

– От уяви, приміром, що двоє коней скільки сили тягнуть за два кінці мотузка в різні боки. Як ти гадаєш, що буде?

– Якийсь спорт, – здогадався Бонді.