Так, ще з 1845 року збереглося друковане (готичним шрифтом) чеське пророцтво, що через сто років “настануть події жахливі, і багато люду оружного в війні поляже” ; але що “за сто місяців тринадцять народів під березою зітнуться на полі і в січі запеклій одні одних порубають”, а потім нібито настане п’ятдесятирічний мир.

1893 року туркеня Валі Штейн (?) пророкувала, що “мине п’ять разів по дванадцять років, перше ніж настане мир в усьому світі, того року тринадцять царів воюватимуть і зійдуться під березою, а потім настане такий мир, якого ще ніколи не було й не буде”.

З 1909 року наводиться видіння однієї негритянки з Массачусетсу, що бачила “потвору чорну, дворогу, і потвору жовту, трирогу, і потвору червону, восьмирогу, як вони билися під деревом (березою?), аж кров забризкала весь світ”. Цікаво, що загальне число рогів – тринадцять; це, очевидно, символізує тринадцять народів.

1920 року превелебний Арнольд пророкував, що “настане дев’ятирічна війна і захопить весь світ. Один великий імператор загине в тій війні, троє великих царств розпадуться, дев’яносто дев’ять великих міст буде зруйновано, і останній бій у тій війні буде останнім боєм сторіччя”.

З того ж таки року – “видіння Йонафанове” (опубліковане в Стокгольмі): “Війна й моровиця вигублять дев’яносто дев’ять країн, дев’яносто дев’ять царств упадуть і знов постануть, остання битва триватиме дев’яносто дев’ять годин і буде така кривава, що всі переможці помістяться в затінку під однією березою”.

Народне німецьке пророцтво з 1923 року говорить про бій на “Березовім полі” (Біркенфельд).

Депутат Бубнік 1924 року сказав під час дебатів про бюджет: “...І не буде краще, поки хоч один солдат служитиме під березою”.

Таких пророчих тверджень за період між 1845-1944 роками збереглося понад двісті; в сорока вісьмох із них згадується число “тринадцять”, у сімдесятьох – “береза”, в п’ятдесятьох – просто “дерево”. З цього можна виснувати, що останній бій відбувся поблизу якоїсь “берези” ; хто брав у ньому участь, ми не знаємо, але лишилось живих загалом тринадцятеро солдатів з різних армій, які після битви, очевидно, полягали в холодку під березою.

Правда, можливо, що береза виступає тут символічно, замість назв населених пунктів: Бржезани, Брженець, Бржезград, Бржезі (таких у Чехії 24), Бржезіна (таких 13), Бржезновес, Бржезінка (4), Бржезінки, Бржезіни (3), Бржезка (4), а також Бржеско, Бржезна (2), Брженці (5), Бржезник (6), Бржезно (10), Бржезова (11), Бржезове Гори, Бржезовиці (6), Бржезовик, Бржезувки, Бржезани (9) і навіть Бржезолупи. Або це назви німецькі: Бірк, Біркенберг, -фельд, -гайд, -гаммер, Біркіхт і т. д. або англійські: Беркенгед, Беркенгем, Берч і т. ін., або ж французькі: Буленвіль, Буле тощо. Це обмежує число міст, сіл, урочищ, де, ймовірно, відбулась остання битва, до кількох тисяч (коли не виходити за межі Європи, яка, безперечно, має переважне право на Останню Битву), і детальне наукове дослідження принаймні з’ясує, де вона відбулась, коли вже зовсім неможливо встановити, хто її виграв.

Та, може, все ж таки – це дуже спокусливе уявлення – поблизу арени останнього акту всесвітньої трагедії просто стояла струнка, срібляста берізка; може, над бойовищем співав жайворонок, і над запеклими вояками пурхали метелики-білани. Аж ба – вже й убивати нема кого; стоїть теплий жовтневий день, і один герой за другим повернеться до бойовища спиною, відійде трохи вбік, справить малу потребу і, знудившись за миром, піде полежати в холодку під березою. І врешті там полягали всі тринадцятеро, що пережили Останню Битву. Той поклав утомлену голову на чобіт сусідові, той – йому на зад, не турбуючись його віддихом (солдатовим цебто). Тринадцять останніх вояків нашого світу сплять під однією берізкою.

Надвечір вони прокидаються, насторожено перезираються і хапаються за зброю. І враз один з них – історія ніколи не довідається, як його звали, – каже:

– Хай йому хрін, хлопці! Може, годі вже?

– Правду кажеш, чоловіче, – з полегкістю промовляє другий і знову кладе рушницю.

– То дай мені шматок сала, бараняко, – не без ніжності озивається третій.

Четвертий на те:

– Ох, чорт, як же закурити хочеться! Може, хто має, людоньки?

– Ох, і відлежусь же! – зітхає п’ятий. – Ми більше не граємось.

– Я тобі дам “спортку”, – пропонує шостий, – а ти мені дай шматок хліба.

– Додому, ви лишень подумайте, додому! – мовить сьомий.

– Твоя стара тебе дожидає? – питає восьмий.

– Господи, це ж я вже шість років у справжній постелі не спав! – згадує дев’ятий.

– Дурне було діло, хлопці, – каже десятий і спльовує.

– Авжеж, – погоджується одинадцятий. – Але відтепер ми й пальцем не ворухнемо.

– А таки не ворухнемо, – погоджується дванадцятий. – Нема дурних. Гайда, хлопці, додому!

– Який я радий, що вже цьому кінець, – підсумовує тринадцятий і перевертається на другий бік.

Можна собі уявити, що отак приблизно скінчилась Найбільша Війна.

Минуло багато років. У трактирі Дамогорських сидить механік Брих, тепер власник слюсарної майстерні, і читає “Лідове новіни”.

– Зараз будуть готові ліверні ковбаски, – каже трактирник, виходячи з кухні. Ти ба, це ж Ян Біндер, колишній власник каруселі; він погладшав і вже не носить смугастої футболки, але це він!

– А куди нам квапитись, – повільно відказує пан Брих. – Адже і патера Йошта ще немає. І пана редактора Рейзека.

– А... як там пан Кузенда? – питає пан Біндер.

– Ну, самі знаєте. Хиріє помаленьку. Який то славний чоловік, пане Біндер!

– Атож, – погоджується пан трактирник. – Я... не знаю, пане Брих... може б, ви занесли йому від мене трохи цих ковбасок. Сьогодні дуже добрі вдались, і якби ви, пане Брих, були такі ласкаві...

– Та залюбки, пане Біндер, це ж так потішить старого, що ви його не забуваєте. З превеликою радістю віднесу.

– Слава Ісусу Христу, – весело озвалось на дверях, і канонік Йошт, рум’яний з морозу, вже скинув і повісив капелюх та кожушок.

– Добривечір, велебний отче, – відповів пан Брих. – А ми вже чекаємо, чекаємо...

Патер Йошт смачно випнув губи й потер змерзлі руки.

– То що там пишуть у газеті, пане майстре?

– Та оце якраз читаю: “Президент республіки призначив молодого вченого, приват-доцента доктора Благоуша екстраординарним професором”. Пам’ятаєте, пане каноніку, це той самий Благоуш, що писав тоді про Кузенду.

– Ага, ага, – сказав патер Йошт, витираючи окуляри. – Безвірник, звичайно. Вони там в університеті всі безбожники. І ви теж безбожник, пане Брих.

– Ну, пан канонік за нас за всіх помолиться, – озвався пан Біндер. – Ми ж йому на небі потрібні будемо для практики. То дві й одну, велебний отче?

– Атож. Дві й одну.

– Добривечір, – буркнув редактор Рейзек, входячи до трактиру. – Та й холодюка ж!

– Доброго вечора, – зрадів пан Біндер. – Оце то гості!

– Так що там нового? – жваво спитав патер Йошт. – Що там чути у вас у редакції? О, я замолоду теж писав до газет!

– А мене ж той Благоуш теж згадав тоді в газеті, – сказав пан Брих. – У мене воно й досі лежить вирізане. “Апостол Кузендиної секти” чи якось отак він мене назвав. Ох-ох, де ті часи!..

– Вечерю, – звелів пан Рейзек.

І вже пан Біндер та його дочка подали на стіл ліверні ковбаски; вони ще шкварчали, всі в масних бульбашках, лежачи на пишній капусті, мов турецькі одаліски в перинах. Патер Йошт гучно заплямкав губами й розрізав першу красуню.

– Смакота, – сказав за хвильку пан Брих.

– М-м, – ще за хвильку озвався пан Рейзек.

– Ну, Біндере, ці вдались так удались, – похвалив канонік.

Панувала вдячна, зосереджена тиша.

– Запашний перець, – зауважив пан Брих. – Люблю я його.