Через кілька днів після тих подій пан Г. X. Бонді блукав вулицями Праги з сигарою в зубах” і думав. Хто стрів би його, той вирішив би, що він дивиться на тротуар; але пан Бонді дивився в майбутнє. “Марек мав рацію, – казав він собі. – А отой єпископ Лінда мав ще більшу рацію. Одне слово, бога не можна вносити в світ без катастрофічних наслідків. Те, що люди витворяють, – то пусте: хай собі роблять, що хочуть. Але ж це буде тяжкий струс для банків, і ще хто зна, як воно вплине на промисловість. Сьогодні в “Промисловому” вибухнув релігійний страйк: ми поставили там карбюратор, а через два дні службовці банку оголосили його капітал божим фондом для бідняків За Прейса[20] б такого не сталося. Ні, нізащо в світі!”

Бонді понуро смоктав свою сигару. “То що, – думав він, – послати все к бісу? На сьогоднішній день уже надійшло замовлень більше, ніж на двадцять три мільйони крон. Цього вже не спиниш. Пахне кінцем світу, чи що... За два роки всьому буде амба.

Тепер уже в світі працює кілька тисяч карбюраторів, і кожен з них день і ніч вивергає Абсолют. А цей Абсолют з біса розумний. І він має нестямну охоту робити щось. Ну, звісно, що вдієш: тисячі років він не мав ніякої роботи, а тепер ми спустили його з ланцюга. Наприклад, що він витворяє в Промисловому банку: сам веде бухгалтерські книги, рахує, провадить листування. Віддає письмові накази правлінню. Пише контрагентам полум’яні листи про діяльну любов. І ось тепер акції Промбанку стали макулатурою: кілограм за смердючий сирок. Ось що виходить, коли бог стромляє носа в банківську справу.

Фірма “Оберлендер”, текстильна фабрика в Упиці, бомбардує нас розпачливими телеграмами. Місяць тому вони встановили в себе карбюратор замість парових казанів; гаразд, верстати крутяться. Але раптом сельфактори і ткацькі верстати починають гірацювата самі собою. Урветься нитка – сама зв’яжеться і прядеться далі. Робітники лише дивляться, позакладавши руки в кишені. О шостій годині кінець робочого дня, прядильники й ткачі йдуть додому. А верстати працюють і далі самі собою цілу ніч, цілий день, цілих три тижні – і тчуть, тчуть, тчуть без упину. Фірма телеграфує: “Сто чортів, забирайте товар, присилайте сировину, зупиніть свою машину!” А тоді ця зараза перенеслась, ніби чума з вітром, на фабрику “Брати Буксбауми, Моравець і К°”. В місті вже нема сировини, в паніці до сельфакторів кидають ганчірки, солому, землю, все, що є під руками; і ось, будь ласка, з цього тчуться кілометри рушників, коленкору, ситцю і чого завгодно. Страшенний переполох: ціни на тканини котяться вниз, Англія збільшує охоронне мито, сусідні держави погрожують бойкотом. А фабрики волають: “Ради бога, заберіть хоч би готову продукцію! Відвезіть її кудись, пришліть людей, вагони, автопоїзди, зупиніть верстати!” А тим часом вимагають відшкодування збитків. Запалось би воно все! І такі звістки йдуть звідусіль, де встановлені карбюратори. Абсолют шукає роботи. Він несамовито рветься до життя. Колись він творив світ, а тепер ударився в виробляння товарів. Захопив уже Ліберець, Брненські бавовнопрядильні, Трутнов, двадцять цукроварень, тартаки, Міщанську броварню в Пльзені, загрожує заводам Шкоди, працює в Яблонці і в яхимовських копальнях. У багатьох місцях звільняють робітників, подекуди закривають фабрики і з жахом у серці лишають їх працювати під замками. Шалена перепродукція. Фабрики, де нема Абсолюту, припиняють виробництво. Це руїна.

“А я, – казав собі пан Бонді, – патріот. Я не дозволю зруйнувати нашу рідну землю; крім того, у мене тут свої заводи. Що ж, сьогодні-таки скасуємо всі замовлення з Чехії. Що сталось, те сталось, але від сьогодні в Чехії не буде встановлено жодного карбюратора. Ми засиплемо ними Німеччину і французів, а потім заходимось бомбардувати Абсолютом Англію. Англія консервативна, вона не допускає на свою територію наших карбюраторів, то ми їх скидатимемо з повітряних кораблів, як великі бомби. Заразимо весь промисловий і фінансовий світ богом і тільки в себе зоставимо такий культурний, вільний від бога острівець чесної праці. Це, так би мовити, наш патріотичний обов’язок, а, крім того, йдеться про наші власні фабрики!”

Г. X. Бонді розвеселила така перспектива. “Принаймні виграємо час, поки винайдуть якісь маски проти Абсолюту. Чорт забирай, я сам випишу три мільйони на дослідження, як захищатись від бога. Чи, скажімо, поки що два мільйони. Всі чехи ходитимуть у масках, а тим часом решта людей, – ха-ха, – потонуть у бозі. Чи принаймні промисловість їхня від цього розвалиться”.

Пан Бонді поглянув на світ яснішими очима. Он іде якась молода жінка, ступає так зграбно й пружно, цікаво побачити, яка-то вона спереду? Пан Бонді піддав ходи, випередив жінку, чемно обійшов її по широкій дузі, але раптом, очевидно, передумав і крутнувся на підборах так швидко, що мало не зіткнувся з нею.

– Це ви, Елен, – квапливо мовив він. – Я не думав, що... що... що...

– Я знала, що ви йдете за мною, – сказала дівчина, опустивши погляд. Вона теж зупинилась.

– Ви відчували? – зрадів Бонді. – Я саме думав про вас.

– Я відчувала вашу тваринну хіть, – тихо сказала Елен.

– Мою... що?

– Вашу тваринну хіть. Ви мене не впізнали. Тільки обмацували мене очима, ніби я продажна.

Г. X. Бонді насупився.

– Елен, за що ви хочете мене образити? Елен похитала головою.

– Всі так роблять. Усі ви однакові. Так рідко можна спіткати чисті очі!

Пан Бонді випнув губи, наче хотів свиснути. Ага, ось воно що! Релігійна громада старого Махата!

– Так, – відповіла Елен на його думку. – Вам би слід пристати до нас.

– Так! О, звісно! – вигукнув пан Бойді, а сам подумав: “Шкода такої гарної дівчини!”

– А чому шкода? – лагідно спитала Елен.

– Слухайте, Елен, – запротестував Бонді, – ви читаєте думки. Так нечесно. Якби люди читали думки одне в одного, вони б не могли нормально спілкуватися. Це нескромність – знати, що я думаю.

– А що я вдію? – відказала Елен. – Кожен, хто пізнав бога, має цей дар; кожна ваша думка думається водночас і в мені: я її не читаю, я сама її думаю. Якби ви знали, як це очищає людину, коли вона може отак судити кожну приховану мерзоту.

– Гм... – гмукнув пан Бонді, тремтячи зі страху, щоб не подумати чогось.

– Авжеж, – запевнила його Елен. – Мене це з божою поміччю вилікувало від любові до багатства. Я була б страшенно рада, якби й у вас полуда спала з очей.

– Боже борони, – жахнувся Г. X. Бонді. – А скажіть, будь ласка, чи ви й розумієте все, що отак... м-м... бачите в людях?

– Так. Чудово розумію.

– То слухайте, Елен, – промовив Бонді. – Вам я можу сказати все, бо ви однаково б усе в мені прочитали. Я б ніколи не зміг одружитися з такою, що вміє читати мої думки. Святою ви б могли бути скільки вам завгодно, милосердною до бідних – без обмеження: я спроможен на це заробити, а, крім того, це непогана реклама. І цнотливість я б стерпів, Елен, з любові до вас. Я б усе стерпів. Я вас на свій лад любив, Елен. Я кажу вам це, бо ви однаково читаєте мої думки, без прихованих думок неможливі ні комерція, ні суспільство. А головне – без прихованих думок неможливе подружнє життя. Це виключено, Елен. І хоч би ви знайшли найсвятішого чоловіка, не йдіть за нього, поки можете читати його думки. Дрібочка брехні – це єдиний зв’язок між людьми, який ніколи не підведе. Свята Елен, не виходьте заміж!

– А чому? – солодким голосом спитала Елен. – Наш бог не проти природи, він тільки освячує її. Він не жадає від нас умертвіння плоті. Він велить нам жити і плодитись. Він хоче, щоб ми...

– Ш-ш-ш... – перебив її пан Бонді. – Ваш бог цього не розуміє. Коли він позбавляє нас брехні, то він проти природи, ще й дуже. Він просто неможливий, Елен, абсолютно неможливий. Коли він має розум, то побачить це сам. Або ж він цілковито недосвідчений, або ж цілковито й злочинно руйнівний. Шкода, Елен, я нічого не маю проти релігії, але цей бог сам не знає, чого йому хотіти. Йдіть на прощу, свята Елен, зі своїм ясновидінням. Воно недоречне серед нас, людей. Прощавайте, Елен, не до побачення, а прощавайте.