Отож і не дивно, що, мавши такі чудові душевні якості, Бобіне врешті здався на палкі жадання всього свого народу й під всенародний захват чотирнадцятого серпня проголосив себе французьким імператором.

Тоді, безперечно, для всієї земної кулі наставали часи вкрай неспокійні, але й величні з погляду історії. Всі частини світу буквально рясніли геройськими бойовими подвигами. Напевне, марсіанським спостерігачам наша Земля тоді здавалася зіркою першої величини, і тамтешні астрономи, мабуть, виснували, що ми перебуваємо ще в розжареному стані. І ви легко зрозумієте, що рицарська Франція та її представник імператор Тоні Бобіне не пасли задніх. Може, впливали на них ще й залишки Абсолюту, поки не випарувались у світовий простір; вони збуджували піднесений, полум’яний настрій. Одне слово, коли через два дні після коронації великий імператор оголосив, що настав час, коли Франція вкриє всю земну кулю своїми знаменами, відповіддю йому був одностайний крик захвату.

План Бобіне був такий:

1. Окупувати Іспанію і, взявши Гібралтар, здобути ключ до Середземного моря.

2. Окупувати долину Дунаю аж до Пешта – як ключ до Центральної Європи.

3. Окупувати Данію – як ключ до північного узбережжя.

А оскільки ключі від територій треба змащувати кров’ю, Франція вирядила три армії, що здобули їй громову славу.

Четверта армія окупувала Малу Азію як ключ до Сходу.

П’ята захопила гирло річки Святого Лаврентія як ключ до Америки.

Шоста потонула в морському бою біля берегів Англії.

Сьома облягла Севастополь.

31 грудня 1944 року імператор Бобіне мав у кишені своїх артилерійських штанів усі ключі.

У нас, людей, є така риса: коли ми зазнаємо чогось дуже лихого, то знаходимо якусь дивну втіху в тому, щоб воно було вже найлихіше з можливого – найбільше лихо, яке тільки було на світі. Так, наприклад, коли почнеться страшенна спека, нам приємно читати в газетах, що “такої високої температури повітря не бувало з 1881 року”, та ще й трохи злість бере на той 1881 рік, що він усе-таки перевершив нас. Або, коли в нас так змерзнуть вуха, що аж побіліють, серце наше тішиться, коли ми довідуємося, що “такого лютого морозу не спостерігалося з 1785 року”. Отак, само й з війнами. Чи то нинішня війна найсправедливіша, чи то найкривавіша, чи то найпереможніша, чи то найдовша за такий і такий період, – будь-який найвищий ступінь завжди дає нам горде задоволення, що ми зазнали чогось надзвичайного, рекордного.

Отож війна, що тривала від 12 лютого 1944 року до осені 1953-го, була справді, без перебільшення (їй же богу!) найбільшою війною; і .не позбавляйте, будь ласка, її очевидців цієї заслуженої втіхи. В бойових діях брало участь 198 мільйонів чоловік, і всі вони полягли, крім тринадцяти. Я міг би навести вам числа, якими статистики та любителі підрахунків намагались унаочнити цю величезну кількість жертв; так, наприклад, скільки тисяч кілометрів вийшло б, якби вкласти рядочком усі трупи, і скільки годин мав би їхати кур’єрський поїзд, якби ті полеглі були покладені замість шпал; або, якби всім полеглим повідрізати вказівні пальці та запакувати їх у бляшанки для сардинок, скільки сот вагонів наповнилося б цим товаром і так далі; у мене погана пам’ять на числа, а я не хотів би обшахрати вас хоча б на один-однісінький мізерний статистичний вагон. Тому тільки повторю, що то була найбільша війна від створення світу – як за числом жертв, так і за площею бойовищ.

Літописець ще раз вибачається, що він не має хисту до великомасштабних картин. Очевидно, йому слід було б змалювати, як війна перекочувалась від Рейну до Євфрату, від Кореї до Данії, від Лугано до Гапаранда і так далі. Тим часом він би радніше змалював, наприклад, приїзд бедуїнів до Женеви – у білих бурнусах, з настромленими на двометрові піки засушеними головами ворогів, або любовні пригоди французького вусаня в Тібеті; кавалькади російських козаків у Сахарі; кінні сутички македонських комітів з сенегальськими тиральєрами на берегах фінських озер. Як бачите, матеріал багатющий. Переможні полки Бобіне долетіли, як то кажуть, в одному пориві слідами Александра Македонського через Індію аж до Китаю; але тим часом жовта китайська навала дісталась через Сибір і Росію до Франції та Іспанії й відтяла мусульман, що воювали в Швеції, від їхніх рідних країв. Російські полки, відступаючи перед безмірно численним військом китайців, опинились у Північній Африці, де Сергій Миколайович Злодєєв заснував своє царство, але був незабаром убитий, бо його баварські генерали влаштували змову проти його прусських отаманів, і царський трон у Тімбукту посів Сергій Федорович Лиходєєв.

Наша чеська батьківщина по черзі потрапляла в руки шведів, французів, турків, росіян та китайців, і під час кожного такого вторгнення місцеве населення винищували до останньої душі. В соборі святого Віта протягом цих років проповідували або правили службу божу по черзі пастор, адвокат, імам, архімандрит і бонза – щоправда, без тривкого успіху. Єдиною втішною зміною було те, що Становий театр[72] весь час бував повний – там улаштували військовий склад.

Коли 1951 року японці витіснили китайців зі Східної Європи, виникла й проіснувала деякий час нова Серединна імперія – (так китайці називають свою батьківщину) – за дивним збігом обставин достоту в давніх кордонах Австро-Угорської монархії; в Шенбрунні знов оселився старенький монарх – стошестирічний мандарин Яя Вірвіано[73] “до чиєї священної глави з дитинною шанобою зводять очі радісні народи”, як день у день запевняла “Wiener Mittagszeitung”[74]. Державною мовою оголошено китайську, і це враз угамувало всі національні незгоди; державним богом був Будда, і непіддатливих католиків з Моравії й Чехії, які не витерпівши китайських погромів та конфіскацій, намагались утекти за кордон, кидали до в’язниць, завдяки цьому число національних мучеників безмірно зросло. Зате деякі видатні й розважні чеські патріоти з Найвищого Ласкавого Повеління дістали титул мандарина – зокрема То-Бол-Кай, Гро-Ші[75] та й багато інших. Тодішня китайська влада запровадила багато прогресивних новацій, наприклад, видавання продовольчих карток замість продовольства. Одначе Серединна імперія швидко розпалася, бо зовсім не стало свинцю на кулі, і це начисто підірвало авторитет влади. Тих кілька китайців, котрих не вбито, зостались тут і в пізніші часи, і то переважно в ролі високих урядовців.

Тим часом до імператора Бобіне, чия резиденція була вже в індійському місті Шімлі, дійшли чутки, що в недосліджених ще верхів’ях річок Іраваді, Салуїну й Меконгу є жіноче царство амазонок, і він вирушив туди зі своєю старою гвардією, але так і не вернувся. За одною версією, він там одружився. Згідно з другою – цариця амазонок Амалія зітнула йому в бою голову й кинула її в міх, повний крові, зі словами: “Satia te sanguine, quem tantum sitisti”[76]. Ця друга версія, безперечно, менш жорстока.

Кінець кінцем Європа стала ареною кривавих боїв між чорною расою, що насунула з глибин Африки, і монгольськими племенами; що діялося протягом цих двох років, про те краще змовчати. Зникли останні сліди цивілізації. Наприклад, на Градчанах так розплодилися ведмеді, що останні жителі Праги зруйнували всі мости, навіть Карлів, аби лиш уберегти правий берег Влтави від цих кровожерних хижаків. Від міського населення зостались мізерні рештки; вишеградський капітул[77] вимер і по чоловічій, і по жіночій лінії. На футбольний матч “Спарта” – “Вікторія” (Жижков) прийшло дивитися всього сто десять душ.