– Тільки щоб не забагато.

– Ні, тут саме в міру.

– А шкурка щоб хрумка була.

– Угу.

І знову довга пауза.

– А капустка щоб була біленька.

– У Моравії, – озвався пан Брих, – капусту варять, як кашу. Я там був на мандрах, після науки. Рідка, прямо тече.

– Та що ви! – здивувався патер Йошт. – Капусту ж треба зціджувати. Та ні, не кажіть мені. Хіба таке можна їсти?

– Ну, а там їдять. Ложками.

– Страхіття, – .жахнувся канонік. – І що воно за народ такий! Адже капусту треба тільки помастити, правда, пане Біндер? Я цього не розумію – як можна робити інакше!

– Бачте, – замислено сказав пан Брих, – це достоту як ото з вірою. Отак само ми не розуміємо, як хтось може вірити не в те, що ми.

– Ет, дайте спокій, – заперечив патер Йошт. – Я б радніше повірив у Магомета, ніж їв капусту не так приготовану. Адже це ясна річ, що капусту треба тільки помастити.

– Аз вірою – не ясна річ?

– Із нашою – ясна, – рішуче відказав пан канонік. – А з іншими – не ясна.

– То виходить, ми знов там, де й були до війни, – зітхнув пан Брих.

– А люди завше вертаються туди, де були, – докинув пан Біндер. – Адже й пан Кузенда так каже. “Біндер, – каже, – ніякої правди силою не завоюєш. Бач, Біндер, отой наш господь бог на землечерпалці був не такий уже й поганий, і отой твій, що в каруселі, теж ні, а обидва однаково зійшли нінащо. Кожен вірить у свого господа бога, і він йому найкращий, але не хоче повірити іншій людині, що вона теж вірить у щось добре. Людям слід насамперед вірити в людей, а решта все якось уладнається”. Отак каже пан Кузенда.

– Авжеж, – погодився пан Брих. – Думай собі, що чужа віра погана, але не конче думати, що як хто тієї віри держиться, то він погана людина, що він бандюга й шахрай. Так і в політиці, так і взагалі.

– І через це стільки людей одні одних ненавиділи й повбивали, – докинув патер Йошт. – І ви знаєте – чим у більше діло хтось вірить, тим палкіше зневажає тих, що в це не вірить. А тим часом найбільшою вірою має бути віра в людей.

– Кожен хоче всякого добра всьому людству, а щоб кожній окремій людині – то вже ні. Тебе вб’ю, але людство врятую. А це недобре, велебний отче. Світ буде поганий, поки люди не почнуть вірити в людей.

– Пане Біндер, – сказав патер Йошт замислено, – а знаєте, що? Ви завтра зготуйте мені оту капусту по-моравському. Я покуштую.

– Це треба її трохи підмастити, а тоді тушкувати. І з ковбасою воно досить смачно. В кожній вірі і в кожній правді є щось добре – хоч би вже те, що комусь вона до вподоби.

Знадвору відчинилися двері, і ввійшов поліцай. Він промерз надворі й захотів погрітись чарочкою рому.

– А, це ви, пане Грушка, – сказав Брих. – Ну що, звідки йдете?

– А з Жижкова, – відповів поліцай, стягуючи з рук величезні рукавиці. Облаву там зробили.

– Ну й що виловили?

– Та двох волоцюг. І кількох непрописаних. А в будинку, номер тисяча шість, у підвалі, викрили одне кубло.

– Яке кубло? – спитав пан Рейзек.

– Карбюраторне кубло, пане редакторе. Вони там мали невеличкий карбюратор – зі старого, довоєнного моторного човна. І всяка потолоч ходила туди на оргії.

– А які то були оргії?

– Ну, всякі неподобства. Молилися, співали, бачили видіння, творили чудеса тощо.

– А це не дозволяється?

– Ні, заборонено законом. Розумієте, це як ті кишла, де курили опій. І таке одне було на Старому Місті. А отаких карбюраторних кубел ми вже викрили аж сім. Ходив туди всякий набрід. Бездомні, повії та всякі субчики. Тому їх і заборонили. Бо це непорядок.

– І багато є таких кубел?

– Уже ні. Я гадаю, що це був останній карбюратор.

_________________________

© ЧАПЕК К. Твори: В 2-х т. Т. 1. Фабрика Абсолюту; Кракатит; Війна з саламандрами: Романи. – К.: Дніпро, 1987. – 640 с.

© ЛІСНЯК Ю. Я., переклад з чеської, 1987.